Роль і функції засобів масової інформації в політичному житті

відкриває широкі можливості для маніпулювання  масовою свідомістю.

      Таким чином, поінформованість  громадян,  у  тому  числі   і  політиків,

прямо  залежить  від  того,  як,  з  якими  цілями  і  за  якими  критеріями

відбирається  інформація,  наскільки  глибоко  вона  відбиває  реальні  факти

після препарування і редукції, здійснених газетами, радіо і телебаченням,  а

також від способу і форм подачі інформації.

      ЗМІ, як правило,  користуються  двома  основними  способами   поширення

інформації  -   послідовним   і   фрагментарним.   Перший   спосіб   частіше

використовують  друковані ЗМІ, послідовно і різнобічно висвітлюючи в  статтях

і  інших  публікаціях  ту  чи  іншу  політичну  проблему.  Другий  спосіб  -

фрагментарна  подача інформації - особливо розповсюджений  на  телебаченні  і

має ряд особливостей, породжуючи для  слухачів чи глядачів  ряд  труднощів  у

пізнанні  суті тієї чи іншої події чи процесу.

      Фрагментарність,  чи   дроблення   інформації,   створюючи   видимість

різнобічності   й   оперативності   подачі,   перешкоджає    непрофесіоналам

(переважній більшості громадян) сформувати цілісну картину   політичних  явищ

і  подій.  Це   дає   комунікаторам   додаткові   можливості   маніпулювання

аудиторією, акцентуючи її увагу на  одних  сторонах  події  і  умовчуючи  чи

затемнюючи інші.  Фрагментарність  подачі  інформації  в  кінцевому  рахунку

дезорієнтує слухачів (глядачів) і або гасить їхній  інтерес  до  політики  і

викликає політичну апатію, або  змушує покладатися на оцінки коментаторів.

      Фрагментарний спосіб  подачі  інформації  багато  дослідників   вважають

специфікою   телевізійного   жанру,   наслідком   властивого   йому   "тиску

візуальності". Суть цієї  властивості  полягає  в  тому,  що  в  силу  своїх

аудіовізуальних можливостей телебачення  орієнтоване  на  передачу,  головним

чином,  візуалізованої  інформації.  Оскільки  ж  наукова  й  інша  серйозна

інформація  звичайно  погано  сумісна  з  екранним  зображенням,   то   вона

лишається для друкованих  комунікаційних  засобів  і  радіо.  Однак  сучасна

тенденція, безперечно, виділяє телебачення  серед інших  ЗМІ,  оскільки  люди

звичайно  більше довіряють побаченому, ніж почутому або прочитаному.

      ЗМІ мають великі можливості  активного впливу не тільки  на  сприйняття

громадянами окремих явищ і подій, але і  на їхнє  відношення  до  політики  в

цілому. Як політична пасивність населення в будь-якому питанні, так і  його

масова  активність безпосередньо пов'язані  з позицією ЗМІ  в  цьому  питанні.

Особливо  велика роль ЗМІ в перехідні періоди  суспільного розвитку,  оскільки

без їхньої  активної  діяльності  неможливо  змінити  політичну  свідомість,

ціннісні орієнтири і цілі великих прошарків населення і домогтися масової

підтримки політики соціальних перетворень.

      Однак не  можна  не  враховувати   величезні  можливості  ЗМІ   в  сфері

політичних  маніпуляцій і впливу на  масову  свідомість  через  формування  в

населення певної думки  про  ту  чи  іншу  подію,  людину,  явище.  Особливо

актуальної  ця  проблема  стала  для  України,  країни,  у  якій  грамотність

населення  в  сфері   масової   комунікації   низька,   а   темпи   розвитку

інформаційних  і  політичних   технологій   значно   випереджають   розвиток

законодавчої  бази в області інформаційної  політики,  що  обмежує  можливості

використання  ЗМІ в маніпулятивних цілях.

      Маніпулятивні можливості  українських ЗМІ настільки великі, а способи і

техніки маніпулювання настільки  численні, що дане питання неможливо  залишити

без уваги і не розглянути в окремій  главі цієї роботи.

      Однак, перш ніж  приступити до розгляду окремих   спрямувань  діяльності

ЗМІ в області політичних комунікацій  і конкретних  способів  їхнього  впливу

на суспільну думку, необхідно, на мій погляд,  дати  коротку  характеристику

стану політичної комунікації в  Україні й основних тенденцій  її розвитку.

 

 2. Український досвід політичної комунікації

 

   a) Основні тенденції розвитку сучасних політкомунікацій в Україні.

      Коротко політичну  комунікацію можна охарактеризувати  як процес  обміну

політичною інформацією в рамках конкретної політичної системи, а  також  між

даною системою і суспільством. У  ході цього процесу політична  еліта  прагне

сформувати за допомогою ЗМІ  сприятливу для себе суспільну думку. [6, c.93]

      Якість   політичної   комунікації   визначається    рівнем    розвитку

громадянського суспільства, тобто  суспільства, у якому  влада  залежить  від

громадян, а не навпаки.  Горизонтальний  обмін політичною  інформацією між

членами суспільства й організаціями  і вертикальний - між різними  елементами

політичної системи відбувається тим  інтенсивніше,  чим  вище  досягнутий  у

суспільстві рівень демократії.

      Ідеальна модель політичної комунікації передбачає  наявність діалогу

між "правлячою елітою" і "керованими масами" за допомогою незалежних ЗМІ,  у

ході якого:

        6.  відбувається  рівноправний  обмін  інформацією   про  політичний

           процес і його конкретні прояви;

        7.  інформація  є  точною,  повною,   достовірною,   завершеною   і

           перевіреною;

        8. даний діалог  відбувається  відповідно  до  основних  культурно-

           цивілізаційних  цінностей, що сповідує дане суспільство;

        9. політичний  процес  і  інформування  про   нього  відбуваються  з

           дотриманням   основних  прав  людини  і   громадянських   свобод:

           свободою  політичних і інших переконань, свободою слова і  друку,

           свободою зборів і об'єднань, свободою  одержувати  і  поширювати

           інформацію;

       10.  політичні   комунікації  не  є  лінійним,   однобічноспрямованим

           процесом (від еліти до пасивно сприймаючих  мас), а є  сукупністю

           різноспрямованих  повідомлень,  обмін  якими  відбувається   між

           різними членами  суспільства   на  горизонтальному  рівні   і  між

           членами  громадянського  суспільства   і  "правлячою  елітою"  за

           допомогою  зворотного зв'язку [10, с.22]

      Сама наявність  зворотного зв'язку і надає  право суспільству  вважатися

демократичним.

      Сучасна  українська   журналістика,   отримавши   статус   самостійної

національної школи, у конкретний період, для того, щоб стати  привабливої  в

очах українських  споживачів  інформації  повинна  була  обирати  між  двома

традиційними шляхами. Вона  мала,  або  довго  і  наполегливо  залишатися  в

попелюшках, або  починати  традиційно  -  як  "перша  найдавніша"  професія.

Сьогодні ситуація виглядає так, що в загальній масі українська  журналістика

вибрала другий шлях. І наслідком  цього шляху стали конкретні,  уже  сьогодні

очевидні уроки [18, с.10]

      Першим негативним  уроком цього шляху стала втрата  в  країні  напрямку

"політична журналістика".  В  Україні  практично  не  сформована  цілісна  і

зрозуміла для суспільства політична  журналістика,  що  інформувала  б  своїх

громадян про реальну політику в Україні.

      Другим  уроком   став   високий   рівень   непрофесіоналізму.   Проте,

непрофесійна  журналістика  є  меншим  злом,   на відміну   від   професійної

антижурналістики, що стала досить модним явищем у сьогоднішній Україні.

      Спроби створення  неполітичної журналістики протягом  двох-трьох  років

завершилися тим, що в Україні  сьогодні  стала  популярної  журналістика  на

замовлення політиків чи конкретних олігархічних структур, що не  є  по  суті

політичною журналістикою. Саме така журналістика призвела до  того,  що  ЗМІ

стали самостійним суб’єктом політики. Хоча,  природно,  вони  повинні  бути

суб’єктом  чи  елементом створення   громадянського   суспільства,   а   не

політичного режиму. І складно не  помітити  не  журналістські,  а  політичні

причини, що пояснюють вищезгаданий стан речей.

      Першим аргументом  може служити аксіома - не  може  бути  конкурентної,

професійної  і  цивілізованої  журналістики  в  країні  з   недемократичним,

неправовим і закритим політичним режимом. Можна щось змінити  в  конкретному

регіоні, у конкретній галузі, у  конкретній проблемі, але все це  обмежено  в

часі, і не має тих якісних  характеристик, що змінили б  ситуацію  по  країні

в цілому.

      Друге  пояснення   полягає  в  тому,   що   в   Україні   дві   площини

функціонування  мас-медіа.  Це  площина  пострадянського   й   олігархічного

форматів. Не можна погодитися з твердженням,  що  в  нашій  країні  створена

система комерційних ринкових мас-медіа. Якби ми жили в  системі  комерційних

мас-медіа, то їхній власник діяв би абсолютно інакше. Він дав  би  абсолютну

волю журналістському колективу  для популяризації бренда, набирав  би  кращих

професійних журналістів, що діяли  б  з  метою  розширення  кола  споживачів

інформації, а не щодня корегував  генеральну політичну лінію, як це  робиться

сьогодні. Коли власники теле- і радіокомпаній говорять журналістам,  що  їхня

проблема  не  заробляти  гроші  і  робити  канал  конкурентоспроможним,   а

говорити  правильні  промови  і  підтримувати  потрібних  людей  -   це   не

комерційний і ринковий продукт, це олігархічні  медіа,  що  нічим  не  краще

державних.

      Ситуація в державних  і муніципальних засобах  масової   інформації  теж

досить непроста. Коли  говорять,  що  роздержавлення  ЗМІ  може  автоматично

вирішити проблему,  з  цим  складно  погодитися.  До  якого  нового  статусу

повинне призвести мас-медіа роздержавлення? У сьогоднішніх умовах  більшість

з них одержать статус олігархічних. Можливо, це частково  вирішить  проблему

матеріального становища тих людей, що переходять  в  олігархічні  медіа.  Це

цілком  очевидно.  Але  з  погляду  сутнісних  характеристик  інформаційного

простору це принципово нічого не змінить.

      В цілому, можна вважати, що державних мас-медіа в  нас  уже  не  існує.

Показовий приклад - Перший національний телеканал.  Якщо  поцікавитися  його

спонсорами і тими, хто викупив телепрограми чи  здійснює  рекламну  політику

на цьому каналі, то можна переконатися, що значною мірою  це  структури,  що

представляють основні  фінансово-політичні  угруповання  в  Україні.  Тобто,

насправді, це не є якась група  людей, уповноважених суспільством  чи  владою

формувати  концепцію   і   забезпечувати   інформування   глядачів   Першого

національного телеканалу. Партії СДПУ(о), НДП чи Партію  регіонів  ніхто не

уповноважував готувати телевізійний продукт на  цьому  загальнонаціональному

і державному за формою власності каналі. Дотепер не створена експертна  рада

чи інший суспільний інститут, який би здійснював контроль  за  використанням

коштів Держбюджету і моніторинг якості програм.  Ця  дилема  і  протистояння

між дуже поганими державними мас-медіа і не кращими, з  погляду  суспільного

інтересу, олігархічними медіа, повинні б бути вирішені на користь абсолютно

іншого, третього формату медіа.

      Для зміни ситуації  в Україні недостатньо тільки  обвинувачувати  ЗМІ  в

тім, що вони нічого не роблять. Адже  дещо  можна  змінити  вже  сьогодні  і

зробити це  можливо  двома  шляхами:  чи  правовим  шляхом  через  прийняття

законів політиками, чи "шляхом звичного права", тобто явочним порядком.

      Професійним  чи  правовим  шляхом  можна  рухатися  і   не   вирішуючи

глобальних задач. Необхідно вирішити  ключові  і  самі  принципові  проблеми

журналістської діяльності.  Наприклад,  взаємини  по  лінії  -  засновник  і

журналіст. “Це питання, що повинне  бути обов'язково урегульоване, чи  інакше

буде продовжуватися історія з  відкриттям  і  закриттям  газет  з  однаковими

назвами, де  змінюються  лише  знаки  плюси,  мінуси,  крапки  і  т.д.  Коли

відбувається зміна засновників, то починається боротьба  за  торгову  марку,

заручниками якої стають співробітники видання. Численні  подібні прецеденти

повинні  були  б  навчити,  що  небезпечно  працювати  в  газеті,  де  99-ью

відсотками акцій  де-юре  володіє  мало  кому  відома  дама  з  Вірджинських

островів чи група пенсіонерів  з Нової Зеландії, хоча  усім  відомо,  що  реальними власниками є київські олігархи ”. [23, c.49]

      Хрестоматійний  приклад  -   історія   з   зупинкою   випуску   газети

"Незалежність",  коли  журналістський  колектив  став  заручником  невдалого

переговорного процесу головного редактора з представниками різних фінансово-

політичних груп.

      Адже як свідчить  практика, коли в журналістів  виникають проблеми, вони

реально не можуть знайти суб'єкта опротестування неправових дій  і  юридично

не мають відповідача.  Оскільки  по  документах  знайти  його  неможливо,  а

журналіст, відповідно, не має можливості захистити  свої  права.  Цю  досить

складну проблему  в  сучасній  українській  журналістиці  можна  врегулювати