Особливості імпортної діяльності України

        Проблема оптимізації імпорту не зводиться до завдання скорочення його абсолютних показників. З одного боку, сам по собі агрегований кількісний показник імпорту не відображає ступеня його ефективності. З іншого боку, заходи, які спрямовуються на зменшення обсягів імпорту і справді можуть мати позитивні для національної економіки наслідки, інколи можуть завдати їй значної шкоди. Особливу небезпеку може становити надмірний ентузіазм розвивати антиімпортне виробництво. Адже за самою своєю сутністю такий підхід істотно обмежує ринковий розвиток національного виробництва. І передусім це — обмеження збуту. Цілі антиімпорту презюмують орієнтацію в основному на національний ринок, а це навіть в умовах значно більшої країни, ніж Україна, може виявитися недостатньо для створення потужних та ефективних ринкових структур.

Крім того, якщо є суб’єкти, проти яких спрямовуються  антиімпортні програми, слід припустити, що вони і поділили вже міжнародні ринки.

 Утім, сказане  не означає недоцільності антиімпортної  аргументації в принципі. У багатьох  галузях промисловості та сільського  господарства антиімпортна політика  може забезпечити ринковий виграш  за рахунок факторних переваг  (наприклад, дешева робоча сила), географічної близькості споживачів. Крім того, поділеність міжнародних  ринків далеко не завжди означає  практичну неможливість перспективного  виходу на них, особливо за  умов сучасної диверсифікації  попиту.

     Не слід забувати, що імпорт до країни є важливим джерелом бюджетних надходжень. Інструментами оподаткування імпорту є ввізне мито, акцизний збір і податок на додану вартість. Щоправда, згідно з українською практикою надання пільг при імпорті окремих видів товарів, такі пільги надавалися при імпорті:

 а) визначених  видів товарів відповідно до  спеціального переліку;

 б) товарів,  що походять з країн, з якими  є відповідні міждержавні угоди  про пільгове оподаткування;

 в) товарів,  імпорт яких здійснюють окремі  установи, організації згідно з  Постановами Кабінету Міністрів  України.

 

 Подібна  практика є малоефективною та  недостатньо обґрунтованою. Причому  в багатьох випадках вона шкодить  інтересам держави, оскільки спричинює  недоїмки при формуванні Держбюджету,  а також веде до порушення  рівності в конкурентній боротьбі  та спотворення економічного  режиму. Щодо ненадходжень до  Держбюджету, то, за даними Держкомстату  України, їх величину в 2000 р.  характеризували такі дані щодо  укладення Державного бюджету.  Із запланованої суми надходжень  до Зведеного бюджету від податків  на міжнародну торгівлю та  зовнішні операції на суму 1759,6 млн грн (ввізне мито — 1649,15 млн грн) надійшло лише 1560,9 млн  грн, у тому числі від ввізного  мита — 1393,2 млн грн, що становило  близько 85 % планованої суми.

 Ефективною  є митна політика, що враховує, які імпортовані товари конкурують  на національному ринку із  товарами вітчизняного виробництва,  а які — ні, які сприяють  прискоренню НТП, а які є  предметами разового та некритичного  вжитку. Митна політика має формуватися  на базі загальнонаціональної  науково-технічної стратегії. Утім, про таке поставлення питання  в державі навіть не йдеться.

 Для ряду  країн, які свого часу здійснювали  комплексні програми виведення  своїх економік на провідні  конкурентні позиції у світі,  перетворення їх на світових  лідерів НТП, імпорт поставав  засобом поширення нових, ефективних  машин та обладнання, реформування  та інтенсифікації виробництва.  Такі успішні країни-реформатори  — це Японія, Південна Корея,  інші динамічні країни Азії; на  Південноамериканському континенті  — Чилі. Навіть німецька практика  реформування економіки часів  Л. Ерхарда може розглядатися  як приклад ефективної селективної  імпортної політики. Отже, і для  України, окремих її господарських  одиниць важливим завданням є  більш раціональне використання  валютних коштів. Не дивно, що  особлива увага під час його  практичного розв’язання приділяється  проблемам, які прямо або опосередковано  стосуються торгівлі енергоносіями.

 

 На відміну  від регулювання експорту, політика  оптимізації імпорту більшою  мірою використовує інструменти  тарифного (митний тариф) і  нетарифного (квоти, ліцензії) обмеження.  Щоправда, використовуються і засоби  підтримки (прямої чи непрямої), які можуть мати на меті  загальне поліпшення економічного  клімату в країні як фактор  ефективнішого використання імпорту,  а також підтримку національних  виробництв у їх конкурентній  боротьбі з іноземними конкурентами  як на національному, так і  на зарубіжних ринках.

     Особливо ефективним засобом протидії імпорту, який використовується в умовах глобалізації та лібералізації торгівлі, але формально не суперечить їм, є запровадження механізму антидемпінгових розслідувань. Українська практика свідчить про те, що цей формально коректний інструмент боротьби із недобросовісною конкуренцією, яка здійснюється за допомогою незаконного маніпулювання цінами, може перетворитись на засіб протидії конкурентам взагалі. Скажімо, приводом для звинувачень в демпінгу може бути більш ефективне виробництво або нижча заробітна плата: і перше, і друге забезпечує нижчі ціни, і насправді не має нічого спільного з недобросовісною конкуренцією.

Для України  на початку ХХІ ст. актуальним завданням  є саме запобігання необґрунтованому проникненню на її територію товарів  за демпінговими цінами. Конкретні  практичні завдання можна і слід розв’язувати відповідно до чинного  законодавства, зокрема Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність», в якому сформульовано підстави для відповідних санкцій.

 Узагальнюючи  викладене, можна визначити основні  напрямки оптимізації імпорту  в Україні в такому переліку  заходів та регулюючих методик:

 • проведення  радикальної раціоналізації енерго- та матеріалоспоживання, поширення  заощадливих технологій у виробництві  та в побуті;

 • перехід  на використання альтернативних  імпортним енергоносіїв — сонячної, вітрової енергії, супутнього  газу, метану вугільних шарів,  етилового спирту (його джерелом  можуть бути побічна продукція  та відходи сільського господарства й агропереробки, зокрема цукрових буряків після технологічного процесу виготовлення цукру); доцільним є переведення ряду електростанцій, які використовують газ, на вугільне паливо;

 • збільшення  розвідок та власного видобутку  нафти й газу, більш повний  видобуток паливних родовищ;

 • поширення  виробництва на території України  тих товарів іноземних марок,  які характеризуються найкращими  споживчими властивостями та  користуються високим попитом;

 • обмеження  ввезення на територію України  тієї продукції, яка заважає  становленню молодих галузей  обробної промисловості, та тих  сфер виробництва, які не встигли  вчасно реформуватися та лише  переходять на шлях ринкової  діяльності (не підміняючи цієї  концепції непродуктивним захистом  підприємств з неефективним менеджментом);

 • запровадження  ефективних механізмів антидемпінгових  розслідувань та процедур стосовно  тих іноземних фірм, які можуть  бути звинуваченими у недобросовісній  конкуренції;

 • розвиток  альтернативних імпортним поставкам  виробництв (з урахуванням того, що магістральним напрямом формування  відкритої економіки України  має стати модель національної  спеціалізації, а не економіки,  яка будується за принципом  «все — сам»);

 • стимулювання  інвестицій у розвиток тих  галузей економіки, які програють  у міжнародній конкурентній боротьбі, зокрема і на національному  ринку через об’єктивний дефіцит  у них фінансових ресурсів

 

3.3. Напрями підвищення ефективності зовнішньоторговельної діяльності України.

Ефективна зовнішньоекономічна діяльність сприяє відтворенню експортного потенціалу країни, підвищенню конкурентоспроможності українських товарів на світових ринках, формуванню раціональної структури експорту й імпорту, залученню іноземних інвестицій на взаємовигідних умовах, забезпеченню економічної безпеки України. Реформа зовнішньоекономічної діяльності, насамперед, промислових підприємств є одним із істотних напрямів перебудови

господарського  життя країни. Вона характеризується  децентралізацією зовнішньоекономічної діяльності і поступовою відмовою держави  від монополії на зовнішню торгівлю. Підприємства одержують право самостійного виходу на зовнішній ринок. На їх рівні  починає зосереджуватися увесь  спектр питань, пов’язаних із  експортно-імпортною діяльністю, включаючи проектування експортних товарів, їх виробництво, збут і сервіс. Закріплюються економічні, матеріальні та правові умови для посилення зацікавленості підприємств в експортній діяльності і підвищення її ефективності. 

Разом з тим, на сучасному етапі  зовнішньоекономічна діяльність українських  підприємств потребує вдосконалення. Цьому, насамперед, повинна сприяти виважена державна політика у зовнішньоекономічній сфері. Вона має бути націленою на:

- перепрофілювання підприємств, які в основному працюють на сировині і комплектуючих, що ввозяться із-за кордону,  поставки яких є ненадійними й економічно невиправданими;

- випуск нової конкурентоспроможної продукції шляхом  надання певних знижок при її експорті;

-  зменшення ввезення низькоякісної, шкідливої продукції з закордону шляхом встановлення високого імпортного мита, та застосуванням інших нетарифних бар’єрів [6, с. 59].

У перспективі промислові підприємства повинні орієнтуватись у своїй зовнішньоекономічній діяльності на збільшення питомої ваги в експорті готових виробів, значне скорочення поставок сировини, палива, екологічно несприятливих продуктів. Особливезначення для розвитку зовнішньоекономічних зв’язків повинно мати нарощування експортного потенціалу за рахунок конверсії оборонних галузей промисловості, розвитку форм виробничого співробітництва із зарубіжними партнерами, створення умов для переливу міжнародного капіталу та робочої сили. Достатня кількість дешевої кваліфікованої робочої сили дає змогу

створити  навіть нові галузі господарства, виробництво  електронного та лазерного обладнання, що мало б відчутно збільшити експорт  наших підприємств.

Пропонуються  такі можливості виходу на ринок близького  зарубіжжя:

-  прямий експорт;

-  організація виробництва у цих країнах:

-  формування мережі дистриб’юторів для просування та поширення товарів на ринку;

-  організація спільного підприємства з уже діючим підприємством для створення

дистриб’юторського  каналу;

-  виробництво за ліцензією;

-  організація мережі просування товару й оцінки продажу (при експорті);

-  придбання діючого підприємства  в дистриб’ютора й оптового торгівця з наявною системою просування і продажу (придбання по вертикалі) або купівля контрольного пакета акцій виробника (придбання по горизонталі) [2, с. 58].

Однак, під час реалізації цих можливостей постає чимало проблем. Насамперед прямий експорт пов’язаний із необхідністю завоювання позицій на ринку, з опором ринку іноземним торговельним маркам, із необхідністю тимчасових витрат на організацію мережі просування і збуту, зі складністю контролю за зростанням обсягів продажу, з труднощами у зв’язках із кінцевим споживачем, із затримками в оплаті. Будівництво виробничої бази потребує значних інвестицій, ретельного вибору місця розташування, пошуку й добору робочої сили і кваліфікованого персоналу. Організація дистриб’юторської мережі або створення спільного підприємства за кордоном здаються привабливими, але ускладнюються проблемами з вибором партнера, завищенням цін (витрати з дистриб’ютора переносяться на кінцевого споживача), розбіжностями в стратегічних цілях із партнером, проблемами в розподілі прибутків (у разі утворення спільного підприємства).

Вибір українським підприємством придбання підприємства, яке знаходиться за межами території України, як методу проникнення на іноземний ринок, потребує найменших затрат у порівнянні з іншими способами для доступу на ринок  і збереження ринкових позицій, а в довгостроковій перспективі дає змогу зайняти певну ринкову нішу. Саме тому, щоб виявити шляхи підвищення ефективності зовнішньоторговельної діяльності вітчизняних товаровиробників необхідно:

-  комплексне дослідження проблем підвищення ефективності та розвитку

зовнішньоекономічної  діяльності вітчизняних виробничих підприємств;

- виявлення напрямків удосконалювання системи управління та планування

зовнішньоекономічних  зв’язків на рівні підприємства;

-  виявлення напрямків удосконалювання методів експортної роботи; 

-  вивчення сучасних аналітичних підходів і методів дослідження зовнішньоторговельних ринків;