Автор работы: Пользователь скрыл имя, 16 Марта 2014 в 17:30, творческая работа
Міжнародне право - горизонтальна система права, заснована на рівності і незалежності її суб'єктів. У цьому полягає головна специфіка міжнародного права, його істотна відмінність від права національно¬го. Суб'єкти міжнародного права виступають не тільки носіями прав і обов'язків, але і створюють, здійснюють і самостійно контролюють реалізацію міжнародно-правових норм. У міжнародному праві від¬сутній будь-який наддержавний орган міжнародної правотворчості та примусу.
Особливістю сучасного міжнародного права є наявність імпера¬тивних норм міжнародного права (jus cogens), які є обов'язковими для суб'єктів міжнародного права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та існування цих норм.
З метою врегулювання прикордонних інцидентів уряди багатьох держав призначають спеціальних прикордонних представників, що називаються прикордонними комісарами або прикордонними уповноваженими. Вони взаємодіють з аналогічними представниками сусідніх держав на основі двосторонніх договорів. В практиці договірних відносин з даного питання зустрічаються приклади, коли і сам інститут [ прикордонних представників як такий, і порядок їх призначення, а також права і обов'язки таких представників, правила їх стосунків між собою, імунітет і т.п. спочатку визначаються договорами про режим кордону і про порядок врегулювання прикордонних інцидентів.
Режим державного кордону України встановлюється Законом України «Про державний кордой України» 1991 р.
61. Міжнародно-правове регулювання режиму річок. Правовий режим міжнародних рік
Міжнародні річки - річки, що протікають по території декількох держав або розділяють території декількох держав.
Розрізняють власне міжнародні річки - судноплавні річки, що мають вихід до моря і використовуються для цілей інтенсивного торгового судноплавства; трансграничні (багатонаціональні) річки - ті, що протікають по території декількох держав і що не мають виходу до моря, вони або несудноплавні, або судноплавство по них носить місцевий характер; та прикордонні - річки, що розділяють території держав.
У визначенні статусу міжнародних річок найбільша роль відводиться міжнародному праву. Першим документом, який містив принцип свободи судноплавства по міжнародних річках Європи, став Заключний акт Віденського конгресу 1815 р. Одночасно була визнана юрисдикція прибережних держав над відповідними ділянками річок.
В 1885 р. було встановлено свободу торгового судноплавства по річках Конго і Нігер. Після Першої світової війни мирні договори встановили свободу судноплавства по таких європейських річках, як Одер, Німан, Вісла та ін. В1921 р. було прийнято Конвенцію про режим Дунаю,у розробці та підписанні якої, крім при дунайських державу приймали участь Франція, Великобританія, Італія, Бельгія, Греція.
Режим трансграничних і прикордонних рік визначається за взаємною згодою прибережних держав.
Якщо у минулому режим міжнародних річок стосувався лише судноплавства, то сьогодні росте значення регулювання використання річок у господарських цілях: для отримання електроенергії, для забезпечення потреб промисловості і сільського господарства. Тут діє загальний принцип: будь-які способи використання не повинні за вдавати шкоди законним інтересам інших прибережних держав. Більш того, прибережні держави спільно і кожна окремо повинні приймати заходи, необхідні для збереження річки.
62. Режим Арктики. Секторальний принцип розподілу арктичних просторів. Співробітництво приарктичних держав у сфері охорони й освоєння Арктики
Арктика - розташована навколо Північного полюсу область земної кулі, що включає Північний Льодовитий океан з островами і прилеглі частини Атлантичного і Тихого океанів. В нього входять також північні частини материків Євразія і Північна Америка в межах полярного кола. Приарктичними країнами є Росія, Канада, США, Данія (завдяки Гренландії), Норвегія, а також Ісландія, Фінляндія і Швеція.
Природні ресурси, військово-стратегічна безпека, міжнародні сполучення - ось причини уваги, яка приділяється режиму Арктики.
Правовий режим Арктики встановлюється міжнародним правом, а також законами приарктичних держав. Простори Арктики історично поділені між Росією, Канадою, США, Данією та Норвегією на п'ять секторів. Процес привласнення території Арктики розпочався 1925 p., коли Канада прийняла доповнення до національного закон про північно-західні території, якими були визначені географічні межі Канадської Арктики і заборонено іноземним державам і їх громадянам здійснювати будь-яку діяльність в межах Канадської Арктики без дозволу влади Канади.
В 1928 р. Ухвалою Президії ЦВК СРСР «Про оголошення територією Союзу PCP земель і островів, розташованих в Північному Льодовитому океані» було проголошено право СРСР на всі землі і острой відкриті і ще не відкриті, в межах встановлюваних географічних меж.
Так з'явилася концепція арктичних секторів держав, що володіють арктичним узбережжям. Сектор є трикутником, основою якої є узбережжя відповідної держави, а сторонами - лінії, що проходи по меридіанах до Північного полюсу. Встановлення Канадою і Росією полярних секторів означає, що землі і острови, як відкриті, так і невідкриті, що знаходяться в їх межах, належать цим державам.
Режим морських просторів Арктики є загальним, але має деяку специфіку. На Арктику розповсюджується загальне положення Конвенції з морського права 1982 p., щодо права прибережної держави приймати і забезпечувати дотримання недискримінаційних законів і правил і запобігання, скорочення і збереження під контролем забруднення морського середовища з суден у вкритих кригою районах (ст. 234). Ц право діє в межах виключної економічної зони.
Особливості режиму морських просторів Арктики проявляються по-перше, у тому, що, оскільки природа Арктики особливо чутливі до негативних впливів, приарктичні держави прийняли національні закони про охорону природного середовища регіону.
Друга особливість стосується прибережного судноплавства Норвегія і Канада своїми законами встановили особливий режим для такого судноплавства. В Росії про це йде мова в Законі про морські води (ст. 14). Північний морський шлях розглядається як історично національна, цілісна комунікація Російської Федерації, що проходить також через ділянки відкритого моря. Користування нею здійснюється відповідно до законів і договорів Росії, а також Правил плавання по трасах Північного морського шляху, затверджених урядом РФ. Відповідно до Правил плавання по трасах Північного морського шляху 1991 p., цей шлях відкритий для міжнародного судноплавства. Здійснюється воно за згодою і під контролем російських органів влади. Центральне місце серед них займає Адміністрація Північного морського шляху.
Розпочато формування міжнародних органів, що займаються перш за все охороною навколишнього середовища в Арктиці. Так, створена Рада Баренцева Євроарктичного регіону (1993 р.) і Арктична Рада (1994 p.).
63. Правовий режим Антарктики. Система договору про Антарктику
Антарктика - це область земної кулі, що охоплює власне материк Антарктида площею близько 14 млн. кв. м, що складає 1/10 площі суші земної кулі і прилеглі до нього ділянки Атлантичного, Індійського Тихого океанів, включаючи розташовані там острови, від Південного полюса до 60-ї паралелі південної широти.
З метою визначення міжнародно-правового режиму Антарктики 1 грудня 1959 р. у_м. Вашингтон був укладений Договір про Антартику, який набрав чинності 23 червня 1961 р. (беруть участь понад ЗО держав).
Договір встановив режим нейтралізованої і демілітаризоване території, тобто Антарктика використовується лише в мирних цілях. На її території заборонено створювати військові бази, проводити маневри, випробовувати зброю. Закріплена свобода наукових досліджень. Оскільки на Антарктику не розповсюджується територіальна юрисдикція держав, то особи, що там перебувають, знаходяться під персональною юрисдикцією своєї держави.
Для сприяння реалізації цілей і принципів Договору створен; Консультативна рада, що надає свої рекомендації національним урядам та готує проекти конвенцій щодо ресурсів Антарктики.
Договір про Антарктику 1959 р. є основою ряду суміжних угод, яка разом з заходами, прийнятими в рамках Договору про Антарктику та суміжних угод, нерідко називають Системою Договору про Антарктику. До цих угод відносяться: Протокол з охорони навколишньої середовища до Договору про Антарктику (1991 р.), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (1980 р.), Конвенція про збереження тюленів Антарктики (1972 р.).
Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. є самою загальною. Згідно з нею всі види живих організмів можуть бути об'єктом промислу за умови збереження чисельності будь-якої популяції не нижче за рівень, що забезпечує її стійкий стан, та ненанесення шкоди екосистемі в цілому. Для нагляду за дотриманням Конвенції створено Комісію зі збереження морських живих ресурсів Антарктики.
Режим використання мінеральних ресурсів встановлено Конвенцією по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 р. Освоєння ресурсів не повинне завдавати шкоди природному середовищу. Контроль здійснюється Комісією з мінеральних ресурсів Антарктики.
Протоколом з охорони навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р. зона дії Договору про Антарктику була оголошена природним заповідником, призначеним для миру і науки. В ньому встановлений суворий режим захисту навколишнього середовища і охорони цілісності екосистеми.
У цілому заснована на Договорі про Антарктику система представляє собою ефективний механізм, що забезпечує збереження життєво важливого для всього людства регіону.
64. Кодифікація міжнародного морського права. Види морських просторів.
Міжнародне морське право являє собою систему міжнародно-правових принципів і норм, що визначають правовий режим морських просторів і регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з приводу їх діяльності з дослідження та використання просторів Світового океану та його ресурсів.
Міжнародне морське право відноситься до однієї з найбільш старих галузей міжнародного права і спочатку склалося у формі звичаєвих норм. Кодифікація морського права була проведена в XX ст. в результаті роботи трьох конференцій ООН з морського права.
I Конференція ООН з морського права відбулася у Женеві в 1958 р. і зібрала представників 86 держав. Результатом роботи конференції стало прийняття чотирьох Женевських конвенцій з морського права, що стосувались територіального моря і прилеглої зони, відкритого моря, континентального шельфу та рибальства і охорони живих ресурсів відкритого моря.
Окремі питання співробітництва з використання морських просторів та їхресурсів регулюються спеціальними угодами (Міжнародною конвенцією з охорони підводних телеграфних кабелів 1884 р., Конвенцією про заснування ІМКО 1948 р. та ін.).
Таким чином, міжнародне морське право регламентує діяльність у водних просторах, що включає у себе визначення правового режиму різного роду територій, встановлення статусу членів екіпажу і пасажирів морських суден, порядку освоєння природних ресурсів океану, охорону морського середовища та ін.
Існує декілька видів водних просторів, що відрізняються між со бою за правовим режимом:
65. Внутрішні морські води та їх правовий режим. Режим морських портів.
Внутрішні морські води і їх правовий режим. Режим морських портів
Внутрішні морські води - це води, розташовані в сторону берега від вихідної (базисної) лінії територіального моря.
До складу внутрішніх морських вод входять: води заток, бухт, лиманів, «історичні» затоки, води морських портів, а також води, розташовані в сторону берега від вихідних ліній, прийнятих для обчисленні ширини територіального моря.'
Під морською затокою розуміють добре окреслене поглибленні берегу, що значно вдається у сушу і утворює щось більше, ніж просту звивину берегу. Не визнається проте затокою поглиблення,» його площа не дорівнює або не більша площі півкола, діаметром якого є лінія, що пересікає вхід у це поглиблення. Води затоки відносяться до внутрішніх морських вод, якщо її берега належать одній державі* ширина природного входу до затоки не перевищує 24 морських миль Якщо відстань між пунктами природного входу до затоки перевийщує 24 морські милі, всередині затоки проводиться лінія в 24 морські милі так, щоб нею було обмежено як можна більший водний простір.
Обмеження ширини входу не застосовується до так званих історичних вод і заток, тобто таких, що здавна розглядаються як внутрішні морські води відповідної прибережної держави. Прикладом таких вод можуть бути моря, що знаходяться у північних берегів Сибірі, і розглядаються як історичні води Росії та відносяться до внутрішніх морських вод. Історичними є затока Петра Великого в Російській Федерації, Гудзонова затока у Канаді, затока Делавер у США.
Якщо віднесення вод морських портів до внутрішніх морських вод не викликає сумнівів, то це є спірним щодо вод морських рейдів, які використовуються для завантаження, розвантаження, якірної стоянки суден. Конвенція ООН з морського права не розглядає води портів як окрему категорію внутрішніх морських вод, а включає їх до складу територіального моря.
Таким чином, внутрішні морські води є частиною державної території відповідної держави, на яку поширюється в повному обсязі її суверенітет та юрисдикція. Іншими словами, внутрішні морські води, разом з їх дном та надрами, знаходяться під повним територіальним верховенством прибережної держави. Тому режим перебування іноземних суден, інше використання цих вод цілком залежить від прибережної держави.
Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. Правовий режим українських портів встановлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавства України. Згідно зі ст. 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту. На території України існують торговельні, рибні та інші спеціалізовані морські порти.