Міжнародне публічне право

До першої групи слід відносити універсальні договори, що мають найбільш загальний характер. Перш за все, це т.зв. “Міжнародний біль про права людини”, до складу якого входять:

· Загальна декларація прав людини 1948 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.; Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.; Другий факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права щодо скасування смертної кари 1989 р. 

 Другу групу складають  договори, спрямовані на попередження, припинення чи скасування дій, що посягають на права та  свободи великих людських спільнот  чи окремих осіб. Зокрема, до таких  договорів відносяться:

· Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р.; Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.; Конвенція про припинення злочину апартеїду та покарання за нього 1973 р.; Конвенція про рабство 1926 р. зі змінами, внесеними Протоколом 1953 р.; Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства 1956 р.

Тертя група охоплює договори, що стосуються захисту прав і свобод окремих соціальних груп, наприклад, жінок, дітей, біженців, трудящих-мігрантів і т.п. Такими договорами, наприклад, є:

· Конвенція про політичні права жінок 1953 р.; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок 1979 р.; Декларація прав дитини 1959 р.; Конвенція про права дитини 1989 р.; Європейська конвенція про здійснення прав дітей 1996 р.; Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей 1996 р.; Конвенція про контакт з дітьми 2003 р.; Міжнародна конвенція про захист прав всіх трудящих-мігрантів та членів їхніх родин 1990 р.;

· Конвенція про статус біженців 1951 р.; Конвенція про захист і інтеграцію корінного та іншого населення, що веде племінний та напівплемінний спосіб життя, у незалежних державах 1957 р.; Конвенція про корінні народи, які ведуть племінний спосіб життя в незалежних країнах 1989 р.

До четвертої групи відносяться договори, що містять норми міжнародного гуманітарного права, тобто спрямовані на забезпечення прав індивідів та груп людей в умовах збройних конфліктів. В основі джерел міжнародного гуманітарного права лежать Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. та Додаткові протоколи до них, прийняті у 1977 р.:

· Конвенція про захист цивільного населення під час війни 1949 р.; Конвенція про поводження з військовополоненими 1949 р.; Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях 1949 р.; Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі 1949 р.; І Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, 1977 р.; ІІ Додатковий протокол до Женевських конвенцій, що стосується захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру, 1977 р.

П’яту групу міжнародних актів у галузі прав людини складають конвенції Міжнародної організації праці, спрямовані не лише на вирішення питань організації праці, а й на забезпечення широкого кола соціальних та економічних прав людини. Найважливішими у цьому відношенні серед Конвенцій МОП є:

· Конвенція про примусову чи обов’язкову працю № 29 1930 р.; Конвенція про скасування примусової праці № 105 1957 р.; Конвенція про рівне винагородження чоловіків і жінок за працю рівної цінності № 100 1951 р.; Конвенція про мінімальний вік для прийому на роботу № 138 1973 р.; Конвенція про оплачувані відпустки № 132, переглянута у 1970 р.; Конвенція про захист заробітної плати № 95 1949 р.

Окрему групу становлять регіональні міжнародні договори у сфері захисту прав людини. Особливістю цих договорів є те, що вони не повинні суперечити відповідним універсальним договорам і можуть встановлювати додаткові гарантії реалізації прав людини. До таких договорів відносяться:

· Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 р. та додаткові протоколи до неї;· Європейська соціальна хартія 1961 р.;· Американська конвенція прав людини 1969 р.;· Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;· Декларація СНД про міжнародні зобов’язання в галузі прав людини і основних свобод 1993 р.;· Конвенція СНД про права і основні свободи людини 1995 р.

 

54. Універсальні і регіональні механізми захисту прав людини

Міжнародні механізми захисту прав людини - це міжнародно правові акти з прав людини, а також спеціалізовані міжнародні інстру менти, організації, установи, які безпосередньо спрямовані на захис прав людини та виконання цих актів.

Залежно від рівня реалізації механізмів захисту прав людини рої різняються:

• універсальні механізми, які діють на рівні всього світу (наприк лад, Рада з прав людини, Комітет з прав людини ООН, Верховий комісар ООН з прав людини, Верховний комісар ООН у справа! біженців і т.д.);
• регіональні механізми, що діють в межах певного регіону (Орга-нізація з безпеки та співробітництва у Європі, Європейський суд з прав людини, Американський комітет з прав людини тощо).

Залежно від підстав створення міжнародні органи та організації діяльність яких спрямована на захист прав людини, поділяються ш два види:

• конвенційні органи, утворені на підставі міжнародних договорів Це, зокрема, Комітет з прав людини ООН (діє на підставі Пакту про громадянські та політичні права 1966 р), Європейський суд з прав лю дини (діє на підставі Європейської конвенції про захист прав людини ті основних свобод 1950 р.), Комітет з прав дитини (засновано відповідне до Конвенції про права дитини 1989 р.) та інші.
• органи, утворені міжнародними організаціями. Специфіко» діяльності цих органів є те, що їх рішення мають, як правило, рекомен даційний характері забезпечуються лише авторитетом самих органе зацій. До таких органів відносяться Рада з прав людини ООН, Комісія з положення жінок (засновані Економічною та соціальною радою ООН), Верховний комісар ООН у справах біженців (посада заснована Генеральною Асамблеєю ООН), Міжнародне бюро праці (засновані Міжнародною організацією праці).

 

55. Міжнородний  контроль за дотриманням прав  людини і основних свобод

Роль міжнародного контролю в даній області дуже значна. В даний час система такого контролю являє собою досить складний і недостатньо організований механізм, що знаходиться в процесі становлення.

Контроль здійснюється ООН, перш за все Генеральною Асамблеєю, Економічним і Соціальним Радою, а також такими спеціалізованими органами, що Комісія з прав людини та Комісія з прав жінок. У 1993 р. Генеральна Асамблея заснувала посаду Верховного комісара з прав людини, яка щорічно подає ООН доповіді про стан прав людини в окремих країнах і в світі в цілому. Значну увагу прав людини приділяють спеціалізовані установи ООН, наприклад ЮНЕСКО. Найбільш налагоджений контрольний механізм МОП.

На основі конвенцій про права людини створені комітети з контролю за їх виконанням. Загальної компетенцією в цьому плані має Комітет з прав людини, створений на базі Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Вісімнадцять членів Комітету обираються в особистій якості беруть участь у цьому Пакті державами. Останні подають Комітету доповіді про вжиті ними заходи по реалізації прав людини. Комітет вивчає доповіді і повідомляє державам свої зауваження.

Таким чином, на універсальному рівні застосовуються три основні заходи контролю:

- Розгляд періодичних  доповідей держави;

- Процедури розгляду спорів  про тлумачення і здійсненні  конкретних угод;

- Розгляд індивідуальних петицій.

На регіональному рівні з'являються й зовсім нові інститути. Так, відповідно до Маастрихтського договору 1992 р. в рамках Європейського союзу (далі - ЄС) заснована посада омбудсмена, яка до цього була відома праву лише кількох держав. Його основне завдання - контролювати дотримання прав людини.

У рамках ЄС омбудсмен покликаний сприяти забезпеченню прав не тільки фізичних, а й юридичних осіб. Остання обставина має істотне економічне значення. Контроль здійснюється лише за діяльністю органів ЄС і не поширюється на дії органів окремих держав.

Особливий інтерес представляє система забезпечення прав людини в рамках Ради Європи. Центральне місце займає Європейський суд з прав людини.

Кожна держава - член ЄС представлено в Суді одним суддею. Обирається він Парламентською асамблеєю строком на шість років. Суд розглядає петиції як від окремих осіб, так і від держав. Петиції розглядаються палатами, кожна з яких складається з семи суддів. При попередньому розгляді комітет з трьох суддів може вирішити, що справа не підлягає розгляду. Кожна з палат має право в деяких випадках направити справу на розгляд Великої палати, що складається з 17 суддів. Держава, стосовно якої винесено рішення, зобов'язана його виконати. За цим стежить Комітет міністрів Ради Європи.

 

56. Спеціалізовані  органи ООН з захисту прав  людини

1. Верховний комісар ООН  у справах біженців.

Відповідно до Статуту Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), прийнятим у 1950 році, Верховний комісар, діючи під керівництвом Генеральної Асамблеї, бере на себе обов'язки із надання міжнародного захисту, під егідою ООН, тим біженцям, які підпадають під дію даного Статуту, і з вишукування остаточного вирішення проблеми біженців шляхом виявлення сприяння урядам і, за згодою відповідних урядів, приватним організаціям для полегшення добровільної репатріації указаних біженців або їхньої асиміляції в нових країнах. Особливість діяльності Верховного комісара полягає в тому, що вона є цілком аполітичною за своїм характером; вона носить гуманітарний і соціальний характер і стосується, як загальне правило, лише окремих груп і категорій біженців.

Верховний комісар володіє в рамках ООН певним правовим статусом. Зокрема, він має право викладати свою точку зору в Генеральній Асамблеї, у ЕКОСОР і в їх допоміжних органах. Крім того, Верховний комісар щорічно зобов'язаний представляти доповідь Генеральній Асамблеї через ЕКОСОР; його доповідь розглядається як окремий пункт порядку денного Генеральної Асамблеї.

2. Верховний комісар ООН  із заохочення та захисту всіх прав людини.

Посада Верховного комісара ООН із заохочення та захисту всіх прав людини була заснована відповідно до резолюції 48-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН у грудні 1993 року.

Верховний комісар призначається Генеральним секретарем ООН і затверджується Генеральною Асамблеєю на чотирирічний період із можливістю продовження ще на один термін.

За своїм статусом Верховний комісар є заступником Генерального секретаря ООН. Він діє в рамках Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, інших міжнародних документів в галузі прав людини і несе основну відповідальність за діяльність міжнародного співтовариства в галузі прав людини.

3. Комісія з прав людини.

Комісія ООН з прав людини заснована ЕКОСОР у 1946 році. Спочатку в її склад входило 18 членів. В даний час

Комісія обирається ЕКОСОР на три роки і складається вже з 43 членів.

Основне завдання Комісії полягає в розробці пропозицій і рекомендацій і представленні ЕКОСОР доповідей щодо міжнародно-правової регламентації громадянських і політичних прав людини, прав жінок і дітей, захисту меншин, попередження дискримінації за ознаками статі, раси, мови і релігії, іншими питаннями прав людини.

 

57. Європейська  система захисту прав людини: загальна характеристика

Регіональні міжнародні механізми захисту прав людини створюються на підставі міжнародних договорів окремих груп держав, як правило в межах географічних регіонів. На цей час регіональні механізми захисту прав людини створено в Європі (у рамках Ради Європи — на підставі Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.; у рамках ЄС — на підставі установчих договорів ЕС; у рамках ОБСЄ — згідно з Гельсінським Актом 1975 р.); в Америці —Серед регіональних міжнародних органів із прав людини є судові органи (Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини), квазісудові органи (Комітет незалежних експертів, утворений згідно з Європейською соціальною хартією), конвенційні органи (Європейський комітет із питань запобігання тортурам і такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, утворений згідно з Європейською конвенцією про запобігання тортурам і нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню).

Європейська комісія з прав людини створена на підставі Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, схвалену 4 листопада 1950 р. в рамках Ради Європи. Члени Комісії обираються від кожної держави, котра бере участь, але діють в особистій якості, тобто не представляють ту державу, яка їх обрала. Із скаргою (петицією) у Комісію може звернутися будь-яка приватна особа, група осіб або неурядова організація, які вважають себе жертвами порушення прав, проголошених у даній Конвенції. Комісія має право провадити розслідування або "надає себе у розпорядження заінтересованої сторони з метою забезпечення мирного врегулювання питання на основі поваги прав людини" (ст. 28). Якщо врегулювання не досягнуто, Комісія складає доповідь, у якій викладає факти, які вона встановила, і висловлює думку з цього питання. Доповідь направляється Комітету Міністрів Ради Європи разом з пропозиціями Комісії. Якщо справа не направляється Суду Ради Європи, Комітет Міністрів приймає рішення про те, чи мало місце порушення Конвенції, і встановлює період, протягом якого сторони мають ужити заходів, передбачених рішенням.

Суд Ради Європи складається з суддів, які обираються в кількості, рівній числу членів Ради. Правом звернення в Суд користуються тільки держави і Комісія з прав людини (ст. 44). Суд може почати розгляд справи лише після того, як Комісія визнала неможливим дружнє врегулювання спору. Сторонами під час розгляду справи можуть бути Комісія, держава, громадянин якої є передбачуваною жертвою, держава, яка передала справу в Суд, і держава, на яку подана скарга. Якщо Суд визнає скаргу обґрунтованою, він прийме рішення "про справедливе задоволення сторони, яка постраждала" (ст. 50).