Міжнародне публічне право

 

37. Набрання міжнародним договором чинності. Дія міжнародного договору

Договір набирає чинності в порядку і з моменту, передбаченому в самому договорі або погодженому між державами, які брали участь у переговорах. При відсутності такого положення або домовленості договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх учасників переговорів на обов'язковість для них договору.

До набрання чинності договір або його частина може застое* уються тимчасово, якщо це передбачається самим договором абс ержави, які брали участь у переговорах, домовилися про це в якійа ший спосіб.

Згідно з принципом pacta sunt servanda кожен чинний договір* бов'язковим для його учасників і повинен сумлінно виконуватися часник договору не може посилатись на положення свого внутріш-ього права як на виправдання для невиконання ним договору.

Як правило, договори не мають зворотної сили. Однак за взаємної згодою сторони можуть поширити дію договору на події і факти, і$ існували до набирання ним чинності.

Строк дії договору визначається в самому договорі. Існують безстрокові договори. До них належать мирні договори, договори пре кордони, статути міжнародних організацій тощо. Багато двостороннії договорів укладаються на певний строк, але передбачають, що пісщ його закінчення договір залишатиметься чинним до тих пір, поки оди з учасників не заявить про свій намір денонсувати договір. Частої договорі встановлюється, що після закінчення первинного строку» договір буде автоматично подовжено на певні періоди, якщо жодна* сторін до закінчення строку дії договору не направить повідомлени про намір припинити його дію. Продовження дії договору, здійснюване до закінчення його строку на умовах, передбачених в договор, називається пролонгацією. Якщо згідно з положеннями договору дй пролонгації не потрібне вчинення ніяких дій, вона є автоматично» якщо потрібне - ініціативною.

Від пролонгації слід відрізняти відновлення дії договору (ренова цію), яка здійснюється у разі припинення або зупинення дії договору

Якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений) інший спосіб, то договір є обов'язковим для кожного учасника щодо всієї його території (ст. 29 Віденської конвенції 1969 p.).

Договори і треті держави. За загальним правилом, що міститься у ст. 34 Віденської конвенції 1969 p., договір не створює зобов'язань або прав для третьої держави без її на те згоди. Конвенція розрізні договори, які передбачають зобов'язання для третіх держав (ст. 35)* договори, які передбачають права для третіх держав (ст. 36). Відносно зобов'язань Конвенція вимагає вираження третьою державою ясно» згоди на це зобов'язання у письмовій формі. Щодо прав, згода третьої держави припускається доти, поки не має доказів протилежного,тобто того, що держава відмовляється від прав, що надаються договором.

Стаття 38 Конвенції закріплює за нормою, що міститься у договорі, можливість стати обов'язковою для третьої держави в якості звичаєвої норми міжнародного права.

 

38. Виконання міжнародних  договорів. Принцип непорушності  договорів.

Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda — договори мають бути дотримані. Він закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній сказано: "Кожний чинний договір обов'язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати". Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне виконання міжнародного договору.

Сумлінне виконання міжнародного договору означає "точне виконання договору щодо його мети, змісту, термінів, якості, місця виконання, щоб те, що передбачено у договорі, дійсно було виконано".

Неухильне дотримання міжнародного права означає, що договір має виконуватися, незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору" (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать раніш прийнятим зобов'язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.

 

39. Умови недійсності міжнародних договорів

В міжнародному праві існує презумпція дійсності договорів, згідно з якою кожний чинний договір є обов'язковим для учасників, поки інше не встановлено на основі міжнародного права. Таким чином, недійсність договору має бути встановлена, після чого кожен учасник має право вимагати, щоб в межах можливого було відновлене положення, змінене в результаті виконання договору.

Недійсність договору може бути відносною і абсолютною. Відносна недійсність робить договір оскаржуваним, її підставами є помилка, об-ман,підкуп представника держави,укладення договору з порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції укладати договори. Абсолютна недійсність означає нікчемність договору із самого початку. її підставами є примус представника держави, примус держави шляхом погрози силою або її застосування, протиріччя імперативній нормі загального міжнародного права (jus cogens).

Якщо договір визнано недійсним, можливо декілька варіантів: його учасники звільняються від зобов'язання виконувати договір у подальшому; усуваються підстави, які стали причиною недійсності договору; за згодою учасників переглядається весь договір або його частина.

 

40. Право міжнародних організацій як галузь міжнародного права. Джерела права міжнародних організацій

Міжнародні організації в їх сучасному розумінні виникли наприкінці XIX - початку XX ст.ст. Так, в 1874 р. був створений Всесвітній поштовий союз, в 1919 р. - Міжнародна організація праці і т.д. Першою міжнародною політичною організацією універсального характеру була Ліга Націй, заснована в 1919 р. відповідно до положень Версальської системи і що формально проіснувала до 1946 р.

Право міжнародних організацій є сукупністю норм, що регулюють процес утворення, діяльності та припинення діяльності організації, взаємодії з іншими суб'єктами міжнародного права та міжнародних відносин.

Право міжнародних організацій як самостійна галузь міжнародного права складається з двох груп міжнародних норм, утворюючих: по-перше, «внутрішнє право» організації (норми, що регулюють структуру організації, компетенцію її органів і порядок роботи, статус персоналу, інші правовідносини) і, по-друте, «зовнішнє право» організації (норми договорів організації з державами і іншими міжнародними організаціями).

Норми права міжнародних організацій переважно є договірними нормами, тому право організацій - одна з самих кодифікованих галузей міжнародного права. Джерелами цієї галузі є засновницькі документи міжнародних організацій, Віденська конвенція про представництво держав в їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., угоди про привілеї і імунітети міжнародних організацій та ін.

 

41. Поняття й  ознаки міжнародних організацій. Правовий статус і міжнародна  правосуб’єктність міжнародних  організацій

Міжнародна організація - заснована міжнародним договором організація, що покликана на постійній основі координувати дії держав членів відповідно до наданих їй повноважень.

Характерні риси організації:

• створення шляхом укладення особливого договору, що є засновницьким актом;
• 'система постійно діючих органів;
• автономний статус і відповідні функції.

Для класифікації міжнародних організацій можуть бути застою вані різні критерії.

За характером членства міжнародні організації поділяються а міжурядові та неурядові. Останні, хоча і відіграють значну роль ш міжнародній арені, не розглядаються як суб'єкти міжнародного праві оскільки створюються не державами, а юридичними та фізичним особами різних держав.

За колом учасників міжнародні міжурядові організації поділі ються на універсальні, відкриті для участі всіх держав світу (ООН її спеціалізовані установи), і регіональні, членами яких можуть бути держави одного регіону (Африканський Союз, Організація америкав ських держав).

Міжурядові організації поділяються також на організації загально і спеціальної компетенції. Діяльність організацій загальної компетенції стосується всіх сфер відносин між державами-членами: політичної економічної, соціальної, культурної і ін. (наприклад, ООН, СНД, ОАД) Організації спеціальної компетенції обмежуються співпрацею в одній спеціальній області (наприклад, Міжнародна організація праці) і за предметом діяльності можуть поділятися на політичні, економічні соціальні, культурні, наукові, релігійні і т.д.

За порядком вступу організації поділяються на відкриті (будь-яка держава може стати членом) і закриті (прийом в члени проводиться за згодою первинних засновників).

Держави, створюючи міжнародні організації, наділяють їх певною правосуб'єктністю, визнаючи за ними здатність: мати міжнародні права і обов'язки; приймати участь у створенні і реалізації норм міжнародного права; нести відповідальність за міжнародним правом. Тим самим держави створюють новий суб'єкт міжнародного права, який разом з ними здійснює правотворчі, правозастосовчі і правоохоронні функціїу сфері міжнародної співпраці. Воля організації не обов'язково співпадає з волею кожного з її членів, тобто організація має свою автономну волю.

В основі правової природи міжнародних організацій лежить наявність спільних цілей і інтересів держав-членів. Для правової природи міжнародної організації істотним є те, що її цілі і принципи, компетенція, структура і т.п. має узгоджену договірну основу.

Міжнародні організації наділяються договірною правоздатністю, тобто мають право укладати різноманітні угоди в межах своєї компетенції. Як встановлює ст. 6 Віденської конвенції про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р., «правоздатність міжнародної організації укладати договори регулюється правилами цієї організації». Пункт 1 ст. 2 Конвенції свідчить, що «правила організації» означають, зокрема, засновницькі акти, прийняті відповідно до них рішення і резолюції, а також сталу практику організації.

Міжнародні організації володіють здатністю брати участь у дипломатичних стосунках. При них акредитуються представництва держав, вони самі мають представництва в державах (наприклад, інформаційні центри ООН) і обмінюються представниками між собою. Міжнародні організації та їх посадовці користуються привілеями і імунітетами, які закріплені у Конвенції про привілеї та імунітети ООН 1946 р., Конвенції про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р, та ін.

Як суб'єкти міжнародного права, міжнародні організації несуть відповідальність за правопорушення і нанесення збитків своєю діяльністю і можуть виступати з вимогами про відповідальність.

Кожна міжнародна організація має в своєму розпорядженні фінансові ресурси, які хоча і складаються в більшій частині з внесків держав, членів, але витрачаються виключно в загальних інтересах організації

 

42. Функції міжнародних  організацій. Правова природа актів  міжнародних організацій

Виділяють три основні функцій міжнародних організацій: контрольну, оперативну, регулятивну.

Контрольна функція полягає в здійсненні контролю за відповідністю поведінки держав нормам міжнародного права. Для цього організація має право збирати і аналізувати відповідну інформацію, обговорювати її та висловлювати свою думку в резолюціях. У багатщ випадках держави зобов'язані регулярно представляти доповіді про виконання ними норм міжнародного права і актів організації у відповідній області, особливо в області прав людини.

Оперативна функція полягає в досягненні цілей організації шляхон безпосередньої діяльності, власними засобами організації. Організащ надають економічну, науково-технічну і іншу допомогу, консультаційні послуги. Значний розвиток в цьому аспекті отримали операції ООН з підтримки миру.

Регулятивна функція є сьогодні найважливішою. Вона полягає в ухваленні рішень, що визначають цілі, принципи, правила поведіно держав-членів. Такого роду рішення мають лише морально-політичн; обов'язкову силу. Проте їх вплив на міждержавні відносини і на міжнародне право не можна недооцінювати.

Акти (рішення) міжнародних організацій приймаються, як правило, у формі резолюцій, що мають рекомендаційний характер. В той же час необхідною рисою джерела міжнародного права є обов’язковість, тобто формулювання правила поведінки суб’єктів права, за невиконання якого до відповідного суб’єкта можуть бути застосовані міри міжнародно-правової відповідальності [6, С. 26]. Незважаючи на це, все більше дослідників визнають, що за певних умов рішення міжнародних організацій стають джерелами міжнародного права, чи хоча б джерелами права міжнародних організацій.

Рішення міжнародних організацій загальної компетенції, як правило, визнавались джерелами міжнародного права ще в радянській науці. Особливо важливими з цієї точки зору є рішення міжнародних економічних організацій. Це пояснюється тим, що вони частіше від інших міжнародних організацій використовують можливість регулювання міжнародних відносин (економічних) за допомогою прийнятих ними рішень. Це зумовлено тим, що міжнародні економічні відносини постійно розвиваються та вимагають міжнародно-правового регулювання, а у зв’язку з недостатньою оперативністю регулювання на договірній основі вони у значній мірі визначаються рішеннями міжнародних економічних організацій.