Міжнародне публічне право

Біженці – це особи, які в силу обґрунтованих побоювань стати жертвами переслідувань за ознакою раси, національності, релігійних переконань, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних переконань знаходяться поза межами країни громадянства або звичайного місця проживання і не можуть або не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок зазначених побоювань чи з інших міркувань, не пов’язаних з мотивами особистої зручності.       

 Іноді біженців називають  особами без громадянства de facto, оскільки  їх правовий статус майже нічим  не відрізняється від статусу осіб без громадянства. Хоча, покидаючи свою країну, біженець не втрачає, як правило, свого громадянства, однак той факт, що особа відмовляється від захисту своєї держави, свідчить про те, що біженець, на відміну від звичайного іноземця, не має “подвійного підпорядкування”. Набуття статусу біженця фактично означає, що особа підпадає лише під юрисдикцію держави перебування, і звільняється від підпорядкування правопорядку держави громадянства.      

 Конвенція 1951 р. передбачає  основні права біженців (на працю за наймом, на придбання рухомого і нерухомого майна, на освіту, на соціальне забезпечення, на свободу пересування тощо) і, зокрема, вказує, що їх становище не повинно бути гіршим, ніж те, що передбачено для інших іноземців. Для біженців державами можуть встановлюватися пільгові умови набуття громадянства держави перебування, наприклад, скорочений строк проживання та ін. Ця Конвенція закріплює і специфічні механізми захисту прав біженців, спрямовані перш за все на попередження дискримінації з боку держави, громадянами якої вони є і яку вони з тих чи інших мотивів залишили. Зокрема, держава, яка надала притулок не має права висилати біженців, які законно проживають на її території, окрім як з міркувань державної безпеки або громадського порядку. Вислання таких біженців може здійснюватися лише на виконання рішень, винесених у судовому порядку. Але навіть якщо і буде винесене судове рішення про вислання біженця, держава перебування повинна надати йому достатній строк для отримання законного права (дозволу) на в’їзд до іншої країни.      

 Крім біженців існують  ще такі категорії осіб як  вимушені переселенці та переміщені  особи.       

Переміщені особи – це особи, насильницьким шляхом вивезені під час другої світової війни гітлерівцями та їх союзниками з окупованих територій для використання на примусових роботах.      

 Після війни СРСР  було укладено кілька договорів  про репатріацію таких осіб. Для  сприяння поверненню біженців  та переміщених осіб на батьківщину  в 1946 р. була створена Міжнародна  організація у справах біженців, діяльність якої припинена в зв’язку зі створенням УВКБ ООН.       

Вимушені переселенці (або, т.зв., внутрішні біженці) – це особи, які з тих же причин, що й біженці, змушені покинути місце свого постійного проживання і переселяються в іншу частину однієї й тієї ж країни.      

 Їхнє правове становище  визначається внутрішнім законодавством  держав, однак має відповідати  загальновизнаним стандартам прав  людини.

Політичний притулок – це надання державою певній особі юридично закріпленої можливості переховуватися від переслідувань з політичних мотивів з боку країни громадянства чи постійного місця проживання. При цьому переслідування з політичних мотивів – це переслідування не лише за політичні переконання, але й за громадську діяльність, релігійні переконання, расову або національну належність тощо.      

 В міжнародному праві  не існує спеціальних правил  щодо надання притулку і користування  ним. Так, Міжнародний пакт про  громадянські і політичні права  взагалі не містить такого  поняття. Однак Загальна декларація прав людини передбачає право кожної людини шукати притулку і користуватися ним. Однак це право не визнається і не може бути використано при вчиненні особою неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам ООН. В цілому переважна більшість норм, що стосуються політичного притулку, мають характер міжнародних правових звичаїв.

 

51. Захист прав людини і основних свобод міжнародно-правовоими засобами

Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних прав людини можна розділити на три групи: Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини (М'янма (Бірма), Ірак, Судан, Заїр). Держави, котрі декларують, визнають загалом всі основні права людини, проте ще не створили усіх належних механізмів для їх дотримання (Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, ряд держав Центральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатури). Держави, де існують досить розвинені правові інститути із захисту прав громадян, хоча й там є порушення прав окремих меншин (ФРН, Франція).

Таке становище вимагає використання у різних країнах засобів міжнародного контролю за дотриманням прав людини. До них належать: а) міжнародно-правові акти, які вміщують правила діяльності, формулюють права і обов'язки відповідних суб'єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно не вміщують норм, правил поведінки, безпосередньо не формують прав і обов'язків (зокрема декларації, заяви, меморандуми); б) міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням основних прав людини (комісії, комітети) та захисту цих прав (суди, трибунали).

Серед усіх цих засобів слід також розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які створені і використовуються світовим співтовариством в особі Організації Об'єднаних Націй, її компетентних органів або під її егідою) і «регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Загальна декларація прав людини (1948 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права; Декларація соціального прогресу і розвитку (1969 р.); Декларація про право на розвиток (1986 р.); Декларація і План дій другої Всесвітньої конференції з прав людини (1993 р.).

б)            Міжнародні органи:

Комісія з прав людини Економічної і Соціальної Ради ООН; Комітети ООН з прав людини; економічних, соціальних, культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дискримінації жінок; Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Верховний Комісар ООН з прав людини; Верховний Комісар ООН у справах біженців.

Регіональні (континентальні) засоби

Європа

а)             Міжнародно-правові акти, документи:

Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Європи, до складу якої тоді входило 11 країн, в Римі у 1950 р.; зараз до складу Ради Європи входять понад 40 країн, у тому числі й східноєвропейські); Європейська соціальна хартія (Турін, 1961 р.); Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 державами в Гельсінкі у 1975 р.); Підсумковий документ Віденської зустрічі держав — учасниць НБСЄ (1989 р.); Хартія основних соціальних прав робітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989 р.); Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.); Документи Конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав — учасниць НБСЄ (Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.), Московської (1991 р.); Заключний документ Гельсінської наради держав — учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.).

б)            Міжнародні органи:

Європейський суд з прав людини; Комісар Ради Європи з прав людини.

Америка

а) Міжнародно-правові акти, документи:

Американська декларація прав та обов'язків людини (прийнята Організацією Американських Держав (ОАД), до складу якої входять понад 30 держав, у квітні 1948 р.); Американська   конвенція   про   права   людини (ОАД, Коста-Ріка, 1969 р.). б) Міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини; Міжамериканський суд з прав людини.

Африка

а)             Міжнародно-правові акти, документи:

Африканська хартія прав людини і народів (прийнята Організацією африканської єдності (ОАЄ), до складу якої входить ЗО держав, у м. Бан-джулі (Гамбія) 1981 р.).

б)            Міжнародні органи:

Африканська комісія з прав людини і народів.

Отже, сучасна практика свідчить про інтенсифікацію процесу міжнародного визнання і забезпечення основних прав людини, що, безперечно, має гуманістичне, прогресивне значення.

 

52. Понаття, джерела  і принципи міжнародного захисту  прав людини й основних свобод

Права та свободи людини у міжнародному публічному праві розглядаються як природні та невід’ємні, завдяки яким людина може реалізувати себе як особистість.

Під міжнародним захистом прав людини розуміють систему міжнародно-правових норм, принципів і стандартів, закріплених у міжнародних догово-рах універсального, регіонального та локального характеру, які визначають права і свободи людини, зобов’язання держав і міждер жавних організацій щодо дотримання, розвитку вказаних прав і свобод, а також міжнародні ме-ханізми забезпечен ня і контролю за дотриманням суб’єктами міжнародного права зобов’язань у цій галузі права і відновленням пору шених прав конкрет-них осіб чи груп населення. Отже, в такому розумінні міжнародний захист прав людини та основних свобод — це галузь сучасного міжнародного права з розвинутою сукупністю інститутів права і належ ними механізмами забез-печення їх функціонування.

У структурі міжнародного захисту прав людини та ос новних свобод мож-на виділити: загальні принципи права, принципи міжнародного права, норми міжнародного права звичаєвого характеру і міжнародно-правові стан дарти. Загальні принципи права, будучи спільними для всіх правових систем, нада-ють основним правам людини характеру універсальності, недискримінації, рівності ста тусу фізичних осіб, відповідності їх прав і обов’язків та ін. У структурі галузі міжнародного захисту прав людини та основних сво-бод функціонують практично всі принци пи міжнародного права. Але найха-рактернішими для неї є: принцип загальної поваги прав людини та основних свобод (стрижневий принцип), принцип самовизначення, принципи проти-правної колоніалізму, неоко лоніалізму й расизму, принцип верховенства права, принцип плюралістичної демократії та ін.

Система міжнародно-правових актів у сфері регламентації прав і свобод людини містить у собі до нинішнього часу близько 300 документів, котрі можна класифікувати як акти універсального характеру, акти спеціального характеру та акти регіонального характеру.

З-поміж міжнародно-правових актів, що мають універсальний (загальновизнаний і глобальний) характер, насамперед варто назвати Статут ООН (прийнятий 24.06.1945), Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948); " Конвенція про політичні права жінок (1952);- Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (1956);- Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері освіти (1960); *- Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері праці і занять (1958);- Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956) та ін. У грудні 1966 р. під егідою ООН були прийняті два дуже важливі документи універсального характеру - Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права.

 

53. Поняття та зміст міжнародно-правови стандартів у сфері прав людини. Основні міжнародно-правові акти про права людини та їх класифікація.

Міжнародно-правові стандарти прав людини - це узгоджені державами загальнолюдські права і свободи, обов'язкові для держав заходи із забезпечення прав і свобод та охорони їх від посягань, а також надання особі юридичної можливості реалізовувати і захищати визнані права і свободи.

Стандарти закріплюють нормативний мінімум, що визначає рівень державної регламентації з допустимими відступленнями у бік перевищення або конкретизації.

Можна позначити наступні функції стандартів:

1. визначення переліку прав і свобод, що відносяться до категорії основних і обов'язкових для всіх держав;
2. формулювання головних рис змісту кожного з цих прав (кожної з цих свобод), які повинні бути втілені у відповідних національних нормативних положеннях;
3. встановлення зобов'язань держав з визнання і забезпечення проголошуваних прав і введення на міжнародному рівні найнеобхідніших гарантій, що обумовлюють їх реальність;
4. фіксація умов користування правами і свободами, пов'язаних із законними обмеженнями і навіть заборонами.

Співвідношення між міжнародно-правовими стандартами і нормами національного законодавства виражається перш за все в необхідності принципової узгодженості внутрішньодержавного переліку прав і свобод, їх змісту і засобів забезпечення і захисту з міжнародним.

Існує значна кількість міжнародних договорів, що стосуються захисту прав людини. Залежно від мети прийняття та предмету регулювання можна виділити декілька групи цих договорів.