Класифікація міжнародних договорів

Однак у питанні про характер та обсяг поступок, іменованих сервітутами, немає одностайності. Вживання цього терміна скоріше затемнює, ніж вносить ясність у розуміння того, що саме має місце, коли договірні держави обтяжують територію обмежувальними зобов'язаннями в інтересах не територіального суверена.  
Вважається, що поняття сервітуту охоплює належним чином ті обмеження територіального верховенства держави, в результаті яких вся територія або її частина використовується для постійного обслуговування певних інтересів іншої держави. 9  
Міжнародне право не зобов'язує одну державу надавати право сухопутного транзиту через свої національні володіння іншій державі. Очевидно, однак, що принцип, в силу якого міжнародне спілкування вимагає, щоб територія кожного з його членів була доступна в напрямку до моря і від моря, достатньо всеосяжний, щоб включати і право користування будь-яким видом повідомлень. Цей принцип може бути практично застосований не лише для водних шляхів, а й для сухопутного транзиту. Від старої, заснованої на доцільності і вигідності, теорії про сервітути, які стосуються землі, нова теорія відрізняється принципом, в якому йдеться, що жодна нація не повинна бути відрізана від моря і позбавлена ​​можливості займатися океанської торгівлею. Вимоги про надання права транзиту через іноземну територію повинні у всіх випадках залежати від умов, які ставляться сувереном даної території.

34. Міжнародно-правовий режим рік і озер

Якщо ріка протікає по території двох чи більше держав, для її використання може бути встановлений міжнародно-правовий режим. Спочатку це стосувалося свободи річкового судноплавства. Міжнародно-правове закріплення такої свободи відомо з часів договорів Римської імперії. На межі XVII–XVIII століть, з укладенням Рейсвикського (1697) й Утрехтського (1713) договорів, принцип свободи річкового судноплавства починає затверджуватися у відносинах між європейськими державами, а в найбільш повному вигляді він знайшов закріплення в Заключному акті Віденського конгресу 1815 р.. В Америці прогрес у цій області протікав значно повільніше та відбувався з другої половини ХІХ ст., в Африці й Азії — з початку ХХ ст. 
   З другої половини ХІХ ст. ріки, а в деяких випадках і озера, опиняються в центрі уваги держав не тільки як судноплавні шляхи. Необхідність міжнародного співробітництва виникає із приводу більш широкої гідротехнічної експлуатації рік, використання їх як питних джерел і для промислового рибальства. Лише у процесі міжнародного співробітництва може бути вирішена проблема транскордонного забруднення рік. 
   Відповідно до сучасного міжнародного права до рік і озер, що мають міжнародно-правовий режим, відносять: міжнародні ріки, прикордонні ріки та прикордонні озера.  
   Міжнародні — це ріки, що протікають по території двох і більше держав і є судноплавними (Дунай, Рейн, Конго, система рік Амазонки, Ла-Плати й ін.). На міжнародних ріках на підставі договірних чи звичайних норм міжнародного права встановлюється, як правило, свобода судноплавства для торгових суден прибережних держав. Однак серед міжнародних рік зустрічаються відкриті ріки, на яких відповідно до угоди прибережних держав установлена свобода судноплавства для всіх держав світу (Дунай, Рейн, Шельда, Мозель, Конго, Амазонка й ін.) Плавання по міжнародних ріках військових судів неприбережних держав заборонено. 
   Прикордонні — ріки, що розділяють території двох і більше держав (Амур, Буг, Тиса й ін.). Правовий режим прикордонних рік установлюється зазвичай або договором про кордон, або внутрішнім законодавством прибережних держав, що мають спільний кордон. На таких ріках нерідко застосовуються обмеження свободи судноплавства. 
   Прикордонними називають озера, через які проходить державний кордон двох чи декількох держав. Такі озера можуть бути безстічними, тобто не з’єднаними з океаном (Каспійське море) і з’єднаними з океаном (Великі Озера Північної Америки). На підставі спеціальних договорів на прикордонних озерах зазвичай установлюється свобода торгового судноплавства прибережних держав. 
   Після розпаду СРСР із проблемою закріплення міжнародно-правового режиму міжнародних і прикордонних рік зіткнулася Україна. Дотепер міжнародним правом урегульований режим лише однієї міжнародної ріки, що протікає по території України, — Дунаю. Міжнародно-правовий режим більшості інших рік (таких як Дніпро, Прип’ять, Оскол, Воронеж, Псел і ін.) поки не визначений.

35. Територіальні води

Територіальні води-це та частина водного простору, яка прилягає до узбережжя. Ці води знаходяться під суверенітетом прибережної держави. Кожна держава встановлює певну смугу територіальних вод, де вона вважає себе господарем. Як далеко поширюється ця смуга берегових вод у море? Історично це дуже мінлива смуга. У XIII столітті одні говорили, що влада держави визначається лінією горизонту, видимого з берега, тобто приблизно 12-20 миль від берега. Інші пропонували взяти за критерій визначення прибережної смуги далекобійність гармати. Є відомий афоризм, що влада держави закінчується там, де закінчується сила зброї. Але все це були дуже неточні критерії, тому що далекобійність гармати з плином часу змінювалася.  
Питання про ширину територіальних вод був регламентований Конвенцією ООН з морського права 1982 року. Відповідно до Конвенції ООН кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує 12 морських миль, відмірюються від вихідних ліній, визначених на основі цієї Конвенції. У Російській Федерації прийнята берегова смуга в 12 морських миль. Яке ж практичне та юридичне значення мають ці берегові води? Право каботажного плавання належить прибережному державі. Потім у нього є право митного нагляду за торговельними суднами іноземного прапора, право охорони своєї військової безпеки. Право санітарного нагляду передбачає обов'язок вимагати, щоб корабель став в карантин у випадку, якщо він прийшов із зараженої місцевості. Митний нагляд передбачає право вимагати, щоб судно йшло для огляду на певну, митницю. Іноземні судна можуть заходити тільки в такий порт, в якому є митний нагляд. Стосовно охорони військової безпеки держава має право вимагати від іноземних суден, щоб вони не підходили до певних укріпленим військовим зонам ближче, ніж на встановлене відстань, не виробляли б у берегів промірів, військових навчань і т.д.  
За останні 30 років особливого значення набуло питання про континентальний шельф. У 1953 році американський конгрес прийняв закон, який оголосив, що право власності на береговій шельф у США належить прибережним штатам, тобто тим самим американським штатам, продовженням узбережжя яких є даний шельф. Чому про це постало питання? Тому що геологічні дослідження показали, що на дні океану розташовано багато нафтоносних покладів. Слідом за США 19 держав (у тому числі Мексика, Аргентина, Пакистан, Ізраїль та ін) видали теж розпорядження про те, що вони оголошують шельф своєю власністю. Деякі з них не вказували меж шельфу, а інші називали цифру в 200 морських миль. Однак після того, як інші держави стали розпоряджатися своїм шельфом, коли, наприклад, Сальвадор оголосив свої права на шельф у межах 200 миль, США вручили ноту протесту. На цьому ж грунті виник конфлікт між США і Англією. Це питання в даний час регулюється Женевською конвенцією 1958 року "Про континентальний шельф", яка визнала суверенні права прибережної держави в межах континентального шельфу з метою розвідки і розробки його природних багатств.  
Під континентальним шельфом розуміється материкова мілина, що примикає до берега, тягнеться за межами територіальних вод до глибини 200 метрів, за умови, що можлива розробка природних багатств цієї материкової обмілини.

36. Міжнародно-правовий режим Антарктики і Артики

Правовий режим Антарктики

Антарктика - значний за площею регіон земної кулі, що простягається від Південного полюса до 60° пд. ш. До цього регіону входять континент Антарктида, острови довкола нього і південні частини Тихого, Індійського й Атлантичного океанів. Пріоритет у відкритті та дослідженні Антарктиди належить російським мореплавцям М.П. Лазареву і Ф.Ф. Беллінсгаузену, які очолили першу антарктичну експедицію 1819-1821 рр.

Початок XX ст. ознаменувався підвищеним інтересом багатьох держав (Австралії, Аргентини, Великої Британії, Нової Зеландії, Норвегії, Франції й Чилі) до Антарктиди. Ці держави висунули територіальні претензії щодо шостого континенту. Радянський Союз завжди виступав проти територіальних домагань в Антарктиді й резервував за собою право на свою власну позицію з цього питання з урахуванням факту відкриття континенту російськими моряками. США також відкидали територіальні претензії на шостий континент.

Після Другої світової війни в Антарктиці була проведена широка програма наукових досліджень у рамках Міжнародного геофізичного року (1957-1958 рр.), в якій взяли участь учені з 12 держав. Плідне міжнародне співробітництво й високі наукові результати досліджень сприяли тому, що уряд США виступив з ініціативою скликання міжнародної конференції з метою укладення договору стосовно Антарктики. Така конференція відбулася у Вашингтоні з 15 жовтня по 1 грудня 1959 р., і її робота увінчалася підписанням 1 грудня 1959 р. безстрокового Договору про Антарктику, що набрав чинності в 1961 р. Україна бере участь у договорі з 1992 р. На 1 січня 2009 р. до учасників Договору належало 46 держав, 28 з яких є консультативними сторонами.

Договір е важливим правовим актом із забезпечення миру, безпеки й різнобічного співробітництва у величезному за площею і значенням регіоні Землі. У ст. І Договору встановлено: "Антарктика використовується тільки в мирних цілях. Забороняються, зокрема, будь-які заходи військового характеру, такі як створення військових баз і укріплень, проведення військових маневрів, а також випробування будь-яких видів зброї" (п. І)1. Заборонено також здійснювати будь-які ядерні вибухи і скидати радіоактивні відходи в Антарктиці (п. 1 ст. V). У такий спосіб був установлений режим повної демілітаризації й нейтралізації Антарктики, що включає перетворення її на без'ядерну зону. Однак Договір про Антарктику не забороняє використання військового персоналу або оснащення для наукових досліджень, або з будь-якою іншою мирною метою (п. 2 ст. І). Внесення цього положення пояснюється особливою суворістю клімату Антарктики, тому військовий персонал, на думку представників деяких держав, з відповідним обладнанням зможе забезпечити проведення наукових досліджень з мирними цілями у настільки несприятливих кліматичних умовах. Договір закріпив принцип свободи наукових досліджень (ст. П), а проблему територіальних претензій було вирішено оригінально. Вони ніби "заморожувалися", тобто підписання договору не означало відмови від них, але жодні дії або діяльність в Антарктиці не можуть вважатися підставою для заяви, підтримки або відхилення будь-якої претензії на територіальний суверенітет і породжувати будь-які суверенні права в період дії договору (ст. IV).

Для контролю за дотриманням положень договору в ньому передбачена можливість проведення інспекцій. Будь-яка держава - учасниця може призначити спостерігачів, які мають доступ у будь-який час до будь-якого району, на будь-яку станцію й установку, включаючи морські й повітряні судна (ст. VII).

У ст. VIII Договору про Антарктику зафіксовано, що без шкоди для відповідної позиції кожної договірної сторони щодо юрисдикції над усіма іншими особами в Антарктиці спостерігачі, призначені відповідно до ст. VII, і науковий персонал, яким обмінюються станції, експедиції договірних сторін, а також усі особи, що супроводжують спостерігачів і членів наукового персоналу, перебувають в Антарктиці під юрисдикцією тієї договірної сторони, громадянами якої вони є, стосовно всіх дій або прорахунків, що мають місце під час їх перебування в Антарктиці для виконання своїх функцій. Делегації Бельгії, СРСР і США на конференції зробили офіційну заяву, що положення Договору про Антарктику стосовно юрисдикції не повинні тлумачитися в тому розумінні, що уряд кожної з перерахованих держав погоджується на поширення юрисдикції іноземної держави над її громадянами.

У Договорі передбачено спеціальний механізм його реалізації - Консультативні наради держав-учасниць (ст. IX). У роботі нарад можуть брати участь 12 держав, що підписали його, і ті з держав, що приєдналися та проводять активну науково-дослідну діяльність в Антарктиці. Нині у Консультативних нарадах беруть участь 28 держав (з 2004 р. до складу їх входить і Україна). У рамках консультативних нарад були розроблені Конвенція про збереження антарктичних тюленів 1972 р. і Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. У вересні 2004 р. було створено Секретаріат Договору про Антарктику зі штаб-квартирою в Буенос-Айресі (Аргентина).

Договір про Антарктику відкритий для приєднання до нього будь-якої держави, що є членом ООН, або будь-якої іншої держави, що може бути запрошена приєднатися до Договору за згодою всіх договірних сторін, представники яких мають право брати участь у Консультативних нарадах. Договір про Антарктику безстроковий. До нього можуть вноситися зміни й поправки за згодою всіх консультативних сторін договору.

На заключній сесії IV Спеціальної Консультативної наради стосовно мінеральних ресурсів Антарктики, що відбувалася у Веллінгтоні з 2 травня по 2 червня 1988 р., у результаті дискусій консультативні сторони прийняли Конвенцію з регулювання освоєння мінеральних ресурсів Антарктики, присвячену питанням освоєння та використання мінеральних ресурсів у регіоні. У Конвенції було окремо зазначено, що мінеральні ресурси не включають лід. Однак після відкриття для ратифікації Конвенція щодо регулювання освоєння мінеральних ресурсів не знайшла підтримки серед країн - учасниць Договору про Антарктику. Більше того, після підписання Протоколу щодо охорони навколишнього середовища до Договору про Антарктику в 1991 р. будь-яка діяльність стосовно мінеральних ресурсів, за винятком наукових досліджень, була заборонена. Протокол заборонив усі види робіт щодо мінеральних ресурсів, включаючи розвідку їх родовищ, і встановив мораторій на ці роботи строком на 50 років.

Згаданий Протокол було підписано з урахуванням необхідності особливої уваги до охорони навколишнього середовища цього регіону в 1991 р. у Мадриді на XI сесії спеціальної Консультативної наради щодо Договору про Антарктику. Мета цього документа - забезпечити екологічну безпеку Антарктики і перетворити її на природний заповідник. В Антарктиді з 1996 р. відповідно до положень Договору 1959 р. працює українська наукова станція "Академік Вернадський".

З моменту прийняття Договору про Антарктику минуло п'ятдесят років. У цілому він довів свою життєздатність і ефективність. Разом з тим низка його положень були розвинені в рішеннях Консультативних нарад і в конвенціях щодо збереження ресурсів Антарктики. Таким чином, уже склалася й функціонує система Договору про Антарктику.

Правовий режим Арктики

Арктика - це частина земної кулі з умовним центром (Північним полюсом), до складу якої входять води Північного Льодовитого океану і його морів, а також ділянки суші Європи, Азії й Америки. Дотепер у географічній і юридичній науці немає загальновизнаного визначення цього поняття. Дискусійним залишається питання про південну межу Арктики, хоча багато вчених схильні вважати, що нею є Північне полярне коло (66° 33' пн. ш.).

Правовий статус Арктики формувався протягом довгого часу, процес його розвитку триває дотепер. Нині правовий режим Арктики базується на нормах міжнародного права і національного законодавства арктичних держав (Данії, Ісландії, Канади, Норвегії, Росії, США, Фінляндії, Швеції). В Арктиці діє низка універсальних конвенцій (Конвенція ООН з морського права 1982 р., Чиказька конвенція про цивільну авіацію 1944 р., Договір про заборону випробувань ядерної зброї в трьох середовищах 1963 р. та ін.); одна регіональна конвенція - Угода про збереження білих ведмедів 1973 р.; безліч двосторонніх договорів арктичних держав. Однак, на відміну від Антарктики, немає міжнародно-правового акта, що визначає статус арктичного регіону в цілому.

Канада і Росія, що володіють найбільш значними арктичними територіями, дотримуються секторальної системи захисту своїх інтересів у цьому регіоні. її ініціатором виступив у 1907 р. канадський сенатор П. Пуарьє. 1 червня 1925 р. Канада вперше закріпила цю ініціативу на законодавчому рівні шляхом прийняття доповнення до Закону про північно-західні території. Після цього Канада прийняла низку законодавчих актів щодо своїх арктичних територій, які базувалися на секторальній концепції. Відповідно до положень канадського законодавства суверенітет Канади поширюється на землі й острови, розташовані в межах сектору, вершиною якого є Північний полюс, а сторонами - меридіани 60° і 141° зах. д. У законодавстві нічого не йдеться про претензії Канади на морські простори у межах сектору. Однак деякі канадські політики і юристи почали тлумачити зазначені положення законодавства розширювально, тобто поширювати їх на морську територію, що натрапило на протидію США та інших держав. Для захисту своїх інтересів 17 липня 1970 р. Канада прийняла закон про запобігання забрудненню арктичних вод. Чинність закону поширюється на морські води шириною 100 миль у межах канадського сектору. Прийняття закону не зменшило тертя між Канадою і США щодо статусу канадських арктичних вод, яке зберігається й дотепер.