Класифікація міжнародних договорів

У рамках міжнародних організацій універсального і регіонального характеру також укладений ряд багатосторонніх міжнародних угод з питання привілеїв та імунітетів їхнього персоналу. Щодо ООН, наприклад, варто згадати дві спеціальні конвенції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН 1946 року і Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 року. 
 
Слід зазначити, що дипломатичне право не є статичною галуззю міжнародного публічного права, воно динамічно розвивається. В її сферу все більше входить регулювання не тільки звичаєвих, ординарних умов функціонування дипломатичних представництв, але і питання екстраординарного характеру. До таких належить, наприклад, проблема охорони життя і здоров'я дипломатичних представників. З метою її врегулювання у рамках ООН у 1973 році була прийнята Конвенція про запобігання і покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів. 
 
Існує ряд так званих національних джерел дипломатичного і консульського права, що прийняті державами в рамках внутрішньодержавного права. Є такі джерела й в Україні. Це, насамперед, Конституція України. Сюди ж належать ряд таких нормативних актів підза-конного характеру, як, наприклад, Постанова Верховної Ради України «Про дипломатичні ранги» 1992 року, Положення про дипломатичні представництва України за кордоном 1992 року, Положення про дипломатичні представництва і консульські установи іноземних держав на території України 1993 року, Положення про порядок призначення глав представництв України в іноземних державах і при міжнародних організаціях 1994 року, Консульський Статут України 1994 року, Положення про торгово-економічну місію в складі дипломатичного представництва України за кордоном 1994 року та ін. 
 
Варто враховувати, що вся міжнародна і внутрішньодержавна діяльність держав з регламентації дипломатичних і консульських відносин повинна відповідати таким основним принципам і нормам: 
 
— закріпленим у Конституції і законах держави (в галузі адміністративного, цивільного, карного, морського права і тлі.); 
 
— міжнародного публічного і міжнародного приватного права; 
 
— дипломатичного і консульського права; 
 
— а також міжнародно-правовій практиці держав.

20. Органи зовнішніх зносин держав

Для здійснення зовнішніх зв'язків з іншими державами та іншими суб'єктами міжнародного права держави створюють систему органів зовнішніх зносин, що поділяються на внутрішньодержавні та закордонні.

До внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин належать ті, що постійно знаходяться на території конкретної держави. У свою чергу ця підсистема поділяється на дві групи органів: 1) загальної компетенції; 2) спеціальної компетенції.

Першу групу складають такі органи, які можуть вирішувати будь-які питання зовнішніх зносин держави: глава держави, уряд, глава уряду, відомство зовнішніх зносин (найчастіше воно називається міністерством закордонних справ), .глава відомства зовнішніх зносин. Відповідно до положень Конституції України і норм міжнародного права Президент України, Прем'єр-міністр України і міністр закордонних справ України представляють Українську державу в міжнародних відносинах ex officio (за посадою), тобто без спеціальних повноважень.

У політичному житті демократичних держав важливу роль відіграють вищі представницькі органи - парламенти. Вони зазвичай розробляють і приймають основи зовнішньої політики держави, беруть участь у розробці й ратифікації міжнародних договорів держави, обмінюються делегаціями з парламентами інших країн, ухвалюють заяви і звернення до зарубіжних парламентів, беруть участь у міжпарламентських об'єднаннях. Разом з тим парламенти не виступають на міжнародній арені як представники держави, оскільки не можуть укладати від імені держави загальні і спеціальні конвенції, а їх офіційні заяви і звернення не накладають юридичних зобов'язань на держави.

Органи спеціальної компетенції відають питаннями зовнішніх зносин держави в якійсь відносно вузькій сфері. Прийнято вважати, що всі міністерства (крім міністерства закордонних справ) і центральні відомства є такими органами, оскільки відповідно до компетенції вони здійснюють певні зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків. Зрозуміло, що навіть таке суто внутрішнє відомство, як міністерство внутрішніх справ, з метою ефективної боротьби зі злочинністю повинне контактувати з аналогічними міністерствами в інших державах, оскільки злочинність все більше стає інтернаціональною. Тому й це міністерство є органом зовнішніх зносин держави спеціальної компетенції. Тим більше це стосується міністерств зв'язку, зовнішньої торгівлі, охорони навколишнього середовища і т. ін.

До закордонних органів зовнішніх зносин належать ті, які знаходяться за межами держави, а саме: дипломатичні представництва держав, консульські установи, торгові представництва і постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Перераховані органи є постійними зарубіжними органами зовнішніх зносин.

Окрім них, також є група органів зовнішніх відносин, які функціонують на тимчасовій основі, - спеціальні місії та делегації.

21. Дипломатичні представництва

Дипломатичне представництво - це орган зовнішніх зносин держави, що знаходиться на території іншої держави для здійснення дипломатичних відносин з нею.

Дипломатичне представництво є родовим поняттям. Фактично міжнародна практика знає два види дипломатичних представництв: посольства і місії. Посольства - це представництва першого, вищого класу; до них прирівнюються представництва Ватикану - нунціатури. Місії є представництвами другого класу; Святий престол тут представлений інтернунціатурами. Главою посольства є посол, місії - посланник або повірений у справах, а для Ватикану - відповідно нунцій та інтернунцій. У зв'язку із утвердженням у другій половині XX ст. принципу суверенної рівності держав, місії сьогодні трапляються вельми рідко. Переважна більшість держав встановлює дипломатичні відносини між собою на рівні посольств. Рівень дипломатичних представництв держав визначається в угоді про встановлення дипломатичних відносин між ними.

22. Функції дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає функції дипломатичних представництв з позиції міжнародного права. До них належать такі:

1) представництво акредитуючої  держави в державі перебування;

2) захист у державі перебування  інтересів акредитуючої держави  та її громадян у межах, що  допускаються міжнародним правом;

3) ведення переговорів з урядом  держави перебування;

4) з'ясування всіма законними  засобами умов і подій у  державі перебування та повідомлення  про них уряду акредитуючої  держави;

5) заохочення дружніх відносин  між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у сфері економіки, культури і науки (ст. 3).

Крім того, дипломатичні представництва можуть виконувати консульські функції, 3 цією метою в них створюються консульські відділи.

У міжнародному праві акредитуючою державою називається та, яка направляє в іншу державу своє дипломатичне представництво. А держава, у якій розміщено дипломатичне представництво, іменується приймаючою державою, або державою перебування.

Перша й основна функція дипломатичного представництва - представляти акредитуючу державу в державі перебування. Решта функцій дипломатичного представництва взаємопов'язана і взаємодіє з цією основною функцією.

23. Дипломатичні привілеї  та імунітети

Для успішного виконання функцій дипломатичним представництвом і його персоналом у міжнародному праві існує інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів. їх поява сягає глибокої давнини, коли вони діяли переважно як звичаєві норми. Сьогодні норми цього інституту переважно фіксуються в багатосторонніх і двосторонніх угодах.

Під дипломатичними привілеями та імунітетами слід розуміти спеціальні права і пільги, що надаються міжнародним правом дипломатичному представництву та його персоналу для ефективного виконання ними своїх функцій.

Ці привілеї та імунітети поділяються на два види: 1) привілеї та імунітети дипломатичного представництва як органу зовнішніх зносин акредитуючої держави; 2) особисті привілеї та імунітети, які поширюються на персонал представництва.

До першого виду належать такі привілеї та імунітети: недоторканність приміщень представництва, фіскальний імунітет, недоторканність архівів і документів представництва, свобода зносин представництва, право користування прапором і емблемою акредитуючої держави.

Недоторканність приміщень означає, що без дозволу глави дипломатичного представництва влада приймаючої держави не має права вступати в ці приміщення. Більше того, на державі перебування лежить спеціальний обов'язок вживати всіх належних заходів для захисту приміщень представництва від будь-якого вторгнення або нанесення шкоди і для запобігання будь-якого порушення спокою представництва або образи його гідності. На приміщення дипломатичного представництва, предмети їх обстановки і майно, що знаходиться в ньому, а також транспортні засоби представництва поширюється імунітет від обшуку, реквізиції, арешту і виконавчих дій. Термін "приміщення" тлумачиться широко й охоплює будівлі або частини будівель, що використовуються з метою представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, та земельну ділянку, яка обслуговує цю будівлю або частину будівлі. Проте це не означає, що приміщення дипломатичного представництва є суверенною частиною території акредитуючої держави, про що іноді можна прочитати у пресі. Насправді на територію дипломатичного представництва поширюється суверенітет держави перебування, але за міжнародним правом їй наданий особливий режим з метою успішного виконання покладених на представництво функцій.

За положеннями Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. приміщення дипломатичного представництва не повинні використовуватися з метою, не сумісною з функціями представництва (п. З ст. 41). Зокрема, в таких приміщеннях не повинен надаватися притулок.

Фіскальний (від лат. - казенний) імунітет означає звільнення дипломатичного представництва від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, окрім таких податків, зборів і мит, які є платою за конкретні види обслуговування.

Щодо архівів і документів представництва, то вони недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Держава перебування повинна дозволяти й охороняти вільні зносини дипломатичного представництва для всіх офіційних цілей (зі своїм урядом, іншими представництвами, консульствами акредитуючої держави). При цьому представництво може користуватися всіма відповідними засобами, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифрованими депешами. Встановлювати й експлуатувати радіопередавач представництво має право лише з дозволу держави перебування. Дипломатична пошта (валіза) не підлягає ні розкриттю, ні затриманню.

Дипломатичному представництву та його главі належить право користуватися прапором і емблемою акредитуючої держави на будівлях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування.

До особистих привілеїв та імунітетів належать: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї.

Особи глави дипломатичного представництва і членів дипломатичного персоналу недоторканні. Вони не підлягають арешту і затриманню в будь-якій формі. Держава перебування зобов'язана ставитися до них з належною повагою і вживати всіх належних заходів для попередження будь-яких посягань на їх особу, свободу і гідність.

Приватна резиденція дипломата користується недоторканністю або захистом, так само як і приміщення представництва. Під приватною резиденцією розуміється будь-яке приміщення, в якому може проживати дипломат: готельний номер, квартира, будинок. Майно, папери, кореспонденція дипломата також користуються недоторканністю. Це положення поширюється і на засоби пересування дипломата, які не підлягають затриманню або обшуку.

Дипломати користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції держави перебування. За загальним правилом дипломат не повинен порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення кримінально караного діяння, кримінальна справа проти дипломата не порушується через імунітет. Такий дипломат оголошується persona non grata і йому пропонується покинути державу перебування. Приймаюча сторона також може клопотати перед урядом акредитуючої держави про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. Така відмова повинна бути зрозуміло і чітко висловлена. Такий імунітет є абсолютним, тому дипломат, який скоїв злочин у державі перебування, і згодом, приїхавши в цю країну як приватна особа, не може притягуватися до кримінальної відповідальності за злочин, скоєний ним у статусі дипломата.

На дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків: 1) речових позовів стосовно приватного нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування; 2) позовів стосовно спадкоємства, щодо якого дипломат виступає як приватна особа; 3) позовів щодо будь-якої професійної або комерційної діяльності дипломата в державі перебування за межами його офіційних функцій. Дипломат не зобов'язаний виступати як свідок. Проте якщо дипломат сам пред'являє позов у суді, то він ніби знімає з себе імунітет у цій справі і виступає як приватна особа з усіма юридичними наслідками, що випливають звідси.

Дипломати також користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції, тобто на них не можуть накладатися штрафи або інші адміністративні стягнення. Якщо дипломат став учасником дорожньо-транспортної пригоди, то будь-які примусові заходи до нього не застосовуються. В цьому випадку співробітники поліції можуть звернутися в M3C своєї держави з претензією про відшкодування заподіяного збитку. MЗC зазвичай направляє прохання про компенсацію збитку у відповідне посольство.

Імунітет дипломата від юрисдикції держави перебування не звільняє його від юрисдикції акредитуючої держави.

Фіскальний імунітет означає звільнення дипломата від усіх особистих, майнових, державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком непрямих податків, податків на спадок, зборів і податків на приватний дохід, зборів, що стягуються за конкретні види обслуговування.

Держава перебування також зобов'язана звільняти дипломатів від усіх трудових і державних повинностей, незалежно від їх характеру, а також від військових обов'язків, таких як реквізиції, контрибуції і військовий постій.

Дипломат у державі перебування не повинен займатися професійною або комерційною діяльністю з метою особистого прибутку.

Митні привілеї дипломатів полягають у тому, що держава перебування дозволяє їм ввозити предмети, призначені для офіційного користування представництва, і предмети особистого користування дипломата і членів його сім'ї, звільняючи при цьому від митних зборів і податків, за винятком складських зборів, зборів за перевезення і подібні послуги. Особистий багаж дипломата звільняється від огляду, якщо немає серйозних підстав припускати, що він містить предмети, ввезення або вивезення яких заборонено законом. Такий огляд повинен проводитися у присутності дипломата або його представника.

Перераховані привілеї та імунітети поширюються на дипломатичний персонал представництв і членів їх сімей, якщо вони не є громадянами держави перебування.

Відповідно до положень Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., члени адміністративно-технічного персоналу представництва і члени їх сімей, які живуть разом з ними, користуються, якщо вони не є громадянами держави перебування або не проживають у ній постійно, особистою недоторканністю, недоторканністю житла, імунітетом від кримінальної юрисдикції, фіскальним імунітетом, деякими митними привілеями. Імунітет від цивільної й адміністративної юрисдикції поширюється на них лише при виконанні ними своїх обов'язків.