Класифікація міжнародних договорів

30. Державні кордони

Державні кордони - це фактичні чи уявні лінії на сухопутному, водному, повітряному просторі та в надрах, які визначають межі дії державного суверенітету, поширення територіального верховенства держави. Вони відділяють територію однієї держави від іншої, визначають межі державної території з усіма ресурсами, що є матеріальною умовою існування суспільства.

Ст. 1 Закону України "Про державний кордон України" 1991 р. містить таке визначення державного кордону: "Державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, яка проходить по цій лінії, що визначають межі території України - суші, вод, надр, повітряного простору". Це визначення загалом відповідає тлумаченню державних кордонів у доктрині міжнародного права.

Чітке розмежування територій держав, що межують, дає можливість уникнути багатьох конфліктів між державами. Сучасне міжнародне право забороняє односторонні, а тим більше насильницькі дії зі зміни кордонів. Кордони між суміжними державами зазвичай визначаються договорами між ними.

Розрізняють сухопутні, водні і повітряні кордони державної території. Сухопутні кордони держави - це лінії, що відокремлюють сухопутну територію однієї держави від суміжної території іншої держави. Як правило, державні кордони на суші проводяться з урахуванням географічних особливостей місцевості. Такими особливостями можуть бути гори, ріки, озера і т.п.

У міжнародній практиці відомі орографічні, геометричні та географічні державні кордони.

Орографічний державний кордон - це лінія, проведена по природних рубежах з урахуванням рельєфу місцевості, головним чином по гірському вододілу і руслах прикордонних рік.

Геометричний державний кордон - це пряма лінія, яка з'єднує дві визначені на місцевості точки державного кордону і перетинає місцевість без урахування її рельєфу (минаючи, як правило, населені пункти).

Географічний державний кордон - це лінія, що проходить через визначені географічні координати і збігається іноді з тією чи іншою паралеллю або меридіаном. Такі кордони часто трапляються в Африці та Америці.

Водні державні кордони поділяють на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Зокрема, річкові кордони встановлюються за домовленістю між суміжними державами, але частіше по тальвегу - лінії найбільших глибин судноплавної ріки, посередині головного фарватеру або посередині несудноплавної ріки. Озерні кордони і кордони інших водойм встановлюються, як правило, по прямій лінії, що з'єднує виходи кордону до берегів озера або іншого водоймища. Морські кордони держави утворюються зовнішніми межами територіальних вод держави або лінією розмежування територіальних вод суміжних чи протилежних держав. Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. кожна держава має право встановлювати ширину своїх територіальних вод у межах 12 морських миль. Це передбачено і Законом України " Про державний кордон України ", який також допускає, що в деяких випадках інша ширина територіального моря України може бути встановлена міжнародними договорами України, а за відсутності договорів - відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Крім договірних кордонів, закріплених у міждержавних договорах, існують і так звані історично сформовані кордони. Головною їх особливістю є те, що вони тривалий час визнавалися суміжними державами. Це робить історично сформований кордон юридично обов'язковим для обох держав.

За міжнародним правом, процес встановлення кордону складається з двох стадій: а) делімітації; б) демаркації.

Делімітація кордону (від лат. delimito - встановлюю) — це договірне визначення лінії проходження державного кордону, яке здійснюється за допомогою крупно-масштабних карт, в яких повністю визначені населені пункти, рельєф, гідрогеографія та інші особливості місцевості. У ході делімітації договірні держави складають (по карті, без проведення робіт на місцевості) опис проходження лінії кордону, що може бути окремою статтею у самому договорі або в додатку до нього. Встановлена в такий спосіб лінія кордону наноситься на карту, яка додається до договору. Делімітація є підставою для проведення наступного етапу визначення кордону - проведення його на місцевості.

Демаркація кордону (франц. Demarcation - розмежування) - проведення державного кордону на місцевості з позначенням її спеціальними прикордонними знаками відповідно до договору про делімітацію кордонів, до якого додаються карти і описи. Демаркація здійснюється на підставі документів про делімітацію кордону. Виконується топографічна зйомка або аерофотозйомка місцевості, на підставі чого складається великомасштабна топографічна карта прикордонної смуги, встановлюються прикордонні знаки і визначаються їхні координати. Документи демаркації набувають чинності після затвердження їх відповідно до законодавства договірних сторін.

Питання демаркації вирішує Державна комісія суміжних держав. Вона визначає лінію проходження кордонів на конкретних ділянках місцевості, складає протокол-опис кордону, що демаркується, карту з його позначенням і протокол на кожний прикордонний знак.

При делімітації-і демаркації кордонів, як правило, враховуються особливості місцевості. Державний кордон на морі утворює лінія зовнішньої межі територіальних вод. На несудноплавних річках кордон проводиться по середині річки, а судноплавні розмежовуються по головному форватеру - безпечна ділянка судноплавства. Однак за згодою між сусідніми державами кордон може проходити по одному з берегів річки. На прикордонних озерах така лінія проходить по середині озера чи по прямій лінії, що з'єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера.

Згідно з міжнародно-правовим принципом недоторканності державних кордонів суміжні держави встановлюють певний режим взаємного кордону. Цей режим державного кордону визначається сукупністю міжнародно-правових і внутрішньодержавних норм.

Для України, наприклад, національні норми, що регулюють режим державного кордону, містяться в Законі України "Про державний кордон України". У ст. 8 цього закону режим державного кордону визначається як "порядок перетинання державного кордону України, плавання і перебування українських та іноземних невійськових суден та військових кораблів у територіальному морі і внутрішніх водах України, іноземних невійськових суден і військових кораблів у внутрішні води і порти України і перебування в них, утримання державного кордону України, проведення різних робіт, промислової та іншої діяльності на державному кордоні України".

Правові підстави, способи змін державних територій.

Сучасне міжнародне право проголошує принципи непорушності кордонів і територіальної цілісності, що, у свою чергу, забороняють насильницьку зміну державної території. Територія держави недоторканна і не може бути об'єктом військової окупації або інших примусових дій. Не визнаються ніякі територіальні придбання чи інші вигоди, отримані в результаті застосування сили чи погрози силою.

Територія держави може змінюватися, внаслідок:

поділу існуючої держави, виходу частини території зі складу держави, об'єднання двох або декількох держав;

національно-визвольної боротьби і реалізації права на самовизначення;

обміну державними територіями за згодою сторін (так, за Угодою 1954 р. СРСР та Іран обмінялися ділянками своєї території);

застосування заходів відповідальності за агресію (наприклад, відторгнення Пруссії від Німеччини в 1945 р. і передача Східної Пруссії Польщі та СРСР);

цесії — укладення відповідного договору стосовно території.

У XX ст. значну роль відігравав принцип самовизначення народів. Його реалізація призвела до масштабних територіальних змін, в результаті яких на політичній карті світу з'явилось безліч нових держав. З огляду на це міжнародне право допускає правомірні способи зміни державної території.

Правомірними способами територіальних змін є:

1. Цесія - це передача частини території однієї держави іншій на підставі договору між ними (поступка території). Вона, як правило, вимагає компенсації в грошовій чи в іншій формі.

2. Плебісцит - це всенародне голосування з питання державної приналежності певній території. Голосування може проводитися як на основі внутрішньодержавного акта, так і відповідно до міжнародного договору. Плебісцит проводиться частіше для вирішення територіальних питань, а референдум - для прийняття, відміни чи внесення змін у закони, Конституції.

3. Ад'юдикація — підстава територіальних змін, яка передбачає взаємну згоду держав сторін спору, згідно з якою вони звертаються до міжнародних судових або арбітражних органів, чиї рішення

обов'язкові для сторін (Міжнародний суд ООН).

Неправомірними способами територіальних змін визначають:

дебеляцію - завоювання, захоплення територій за допомогою сили в результаті збройних конфліктів;

анексію - загарбання, насильницьке приєднання державою території, яка належить іншій державі або народу, грубе порушення норм міжнародного права.

32. Правові підстави зміни державної території

У теорії міжнародного права під правовими підставами зміни державної території розуміють встановлені міжнародним правом способи надбання чи втрати державою своєї території102. Серед правових підстав зміни державної території доктрина міжнародного права виокремлює цесію, акрецію, принцип рівноправ'я і самовизначення народів, ад'юдикацію.

Цесія як різновид правової підстави зміни державної території передбачає добровільну передачу частини державної території іншій державі103. За загальним правилом цесія передбачає укладення між державами міжнародно-правового акта щодо передачі державної території. Існують два види цесії: відплатна (купівля-продаж території або обмін територіями) і безвідплатна (дарування)104. З-поміж прикладів цесії, відомих практиці міжнародного права, необхідно виокремити продаж Росією США Аляски у 1867 р., обмін ділянками державної території між колишнім Радянським Союзом і Іраном у 1954 р.106. Сьогодні у більшості держав обов'язковою передумовою для здійснення цесії, як і будь-якого іншого правового способу зміни державної території, є проведення референдуму з цього питання. Наприклад, згідно зі ст. 73 Конституції України, питання про зміну території України вирішує виключно Всеукраїнський референдум.

Акреція означає зміну державної території, що відбувається внаслідок дії природних катаклізмів або антропогенної діяльності людини. Акрецією варто вважати утворення в результаті виверження вулкану острова в територіальних водах держави. У такому випадку острів автоматично входить до складу державної території, оскільки територіальні води є водною територією держави, на яку поширюється її суверенітет.

Принцип рівноправ'я і самовизначення народів сьогодні залишається одним із найбільш дискусійних правових підстав зміни державної території. Будучи серед основних принципів міжнародного права, який допускає з-поміж іншого можливість для народів визначення свого політичного статусу (утворення самостійної держави або об'єднання з іншою державою), реалізація цього принципу на практиці є не завжди можливою108. Наприклад, курдам, тайванцям, чеченцям та іншим народам відмовляють у такій реалізації права на самовизначення, а натомість косоварам, осетинам, абхазцям надають таку можливість. Відтак реалізація принципу рівноправ'я і самовизначення народів відбувається не відповідно до чинних міжнародно-правових норм, а з огляду на міркування політичної доцільності.

Ад'юдикація становить спосіб зміни державної території, що відбувається відповідно до рішення міжнародного арбітражу, Міжнародного суду або міжнародної конференції109. Наприклад, відповідно до угоди, укладеної на Потсдамській конференції 1945 р., Кенігсберг - північну частину Східної Пруссії - включено до складу державної території колишнього Радянського Союзу, а південну частину -до Польщі. У сучасних умовах ад'юдикація залишається одним із найбільш поширених правових способів зміни державної території. Свідченням цього служить практика Міжнародного суду ООН, яка стосується розв'язання територіальних спорів між державами.

З точки зору сучасного міжнародного права будь-які способи зміни державної території, пов'язані із застосуванням або погрозою силою, наприклад, анексія або військова окупація, є протизаконними. Так, анексію становлять дії, які супроводжуються застосуванням сили щодо території третьої держави з метою її приєднання до складу іншої держави. Будь-які дії, які виступають наслідком анексії і спрямовані на приєднання частини території іншої держави, мають протиправний характер. Акт анексії не має юридичної сили, оскільки нормативні приписи основних принципів міжнародного права, зокрема принципу територіальної цілісності, прямо забороняють визнавати легітимність територіальних змін, здійснених через застосування сили або погрози нею. Незважаючи на те, що міжнародно-правові норми забороняють військову окупацію й анексію як спосіб зміни державної території, у сучасних міжнародних відносинах суб'єкти міжнародного права нерідко діють усупереч таким нормам (наприклад, Голанські висоти, захоплені Ізраїлем у Сирії шляхом військової окупації, нині перебувають під юрисдикцією Ізраїлю).

33. Міжнародно-правові сервітути і право транзиту через іноземну територію

 
Верховенство держави як суверена над його національними володіннями є одним з фундаментальних принципів міжнародного права. Воно в основному зводиться до наступного: влада держави є найвищою по відношенню до всіх фізичним та юридичним особам, що знаходяться на його території; держава не може бути насильно позбавлене належної йому території, його межі непорушні і недоторканні; в межах державної території виключається публічна влада будь-якого іншого держави; вища влада держави здійснюється системою державних органів у законодавчої, виконавчої, судової, адміністративної сферах; юрисдикція держави в окремих випадках може поширюватися за межі його території (наприклад, юрисдикція над морськими і повітряними судами і їх екіпажами); земля і природні ресурси держави не можуть використовуватися іншими державами без прямої згоди територіального суверена. Межі територіального верховенства держави позначені державними кордонами. Проте, є деякі обмеження, які за загальним визнанням пов'язують територіального суверена при здійсненні ним права контролю. Договори, що передбачають або в інтересах усіх держав, або в інтересах певних груп держав обмеження територіального суверенітету, не потрібні міжнародним правом, значно різняться між собою. Ці договори, по-перше, можуть передбачати надання в оренду певних районів на вічні часи, з наділенням орендаря по суті правами суверенітету (наприклад, конвенція між США і Панамою від 18.11.1903 про спорудження судноплавного каналу). По-друге, вони можуть надати право проходу або проїзду через свою територію або зобов'язати територіального суверена не зводити укріплення вздовж кордону (ст. 42 Версальського мирного договору забороняв Німеччині зводити будь-які укріплення на лівому березі Рейну). Такі права іменуються сервітутами.   
Однак у питанні про характер та обсяг поступок, іменованих сервітутами, немає одностайності. Вживання цього терміна скоріше затемнює, ніж вносить ясність у розуміння того, що саме має місце, коли договірні держави обтяжують територію обмежувальними зобов'язаннями в інтересах не територіального суверена.  
Вважається, що поняття сервітуту охоплює належним чином ті обмеження територіального верховенства держави, в результаті яких вся територія або її частина використовується для постійного обслуговування певних інтересів іншої держави.