Класифікація міжнародних договорів

Міжнародні конференції мають багато спільного з міжнародними ор-ганізаціями: вони становлять собою зустріч представників держав; для забезпечення діяльності конференції створюються робочі органи (комі-тети, комісії); ці органи діють на підставі правил, встановлених державами-учасницями конференції. Основна відмінність міжнародних конференцій від міжнародних організацій полягає у тому, що конференції — це тимчасові органи.

Залежно від сфери діяльності розрізняють такі види міжнародних кон-ференцій:

— мирні;

— політичні;

— економічні;

— дипломатичні;

— змішані.

За періодичністю проведення міжнародні конференції поділяються на:

— періодичні;

— конференції ad hoc — такі, що скликаються державою-ініціатором (державами) чи міжнародною організацією для одноразової роботи.

За колом учасників міжнародні конференції поділяються на:

— універсальні — є відкритими для участі для будь-якої держави та ін-ших суб’єктів міжнародного права;

—  регіональні — в яких брати участь можуть лише ті держави та міжна-родні організації, які знаходяться у певному географічному регіоні.

Коло учасників та порядок роботи міжнародної конференції

При визначенні кола учасників міжнародних конференції перш за все потрібно враховувати її мету та характер. При цьому варто виокремлювати три групи учасників конференції:

—  ініціатори;

— власне учасники конференції;

— спостерігачі.

Ініціаторами проведення конференції може виступити держава, група держав або міжнародна організація.

Учасниками конференції є держави чи міжнародні організації, запроше-ні ініціатором для участі у конференції та прийняття юридично значущого рішення.

Останнім часом широко застосовується практика запрошення на міжна-родні конференції спостерігачів, які не мають права голосу. За згоди учас-ників конференції спостерігачі можуть виступати на її засіданнях. Участь спостерігачів зазвичай регламентується правилами процедури конференції. Зазвичай спостерігачів направляють міжурядові та неурядові організації, а також держави, які не беруть участі у конференції. 

 

Міжнародне публічне право

Важливим елементом підготовки міжнародної конференції є визначення її мети. Виходячи з цього планується порядок денний шляхом попереднього погодження думок попередніх учасників конференції. Крім того визначають-ся форми правового регулювання питань, які виносяться на порядок денний. Після цього приймається рішення про скликання міжнародної конференції, де визначаються питання складу, рівня представництва, часу та місця про-ведення, правил процедури. Узгодження думок держав з питань підготовки конференції здійснюється або в ході попередніх консультацій або по дипло-матичних каналах. Якщо ініціатором конференції є міжнародна організація, то результати погодження думок майбутніх учасників конференції фіксу-ються у відповідних резолюціях цієї організації.

Окрім цього для ефективної роботи конференції проводиться попередня організаційна та підготовча робота — забезпечення необхідними приміщен-нями, підготовка документації тощо.

Особливим нормативним актом так званого внутрішнього або адміні-стративного права конференцій є правила процедури. Вони ухвалюються для регламентації усіх аспектів діяльності конференції. Доволі часто учасни-ки конференції для вироблення власних правил процедури беруть за основу правила процедури Генеральної Асамблеї ООН. Незважаючи на те, що кож-на конференція розробляє свої власні процедурні норми, які регулюють різні сторони її діяльності, можна виокремити чотири аспекти, які регламентують-ся правилами процедури будь-якої конференції:

— статус делегацій як офіційних представників держав-учасниць;

— статус посадових осіб конференції;

— правове становище та порядок діяльності секретаріату конференції та його виконавчого голови;

— порядок прийняття рішень конференцією.

Механізм же створення, прийняття та затвердження правил процедури

виробляється самими учасниками конференції.

Голосування на міжнародних конференціях здійснюється за допомогою електронних систем або шляхом підняття картки з назвою держави-учасниці. Кількість голосів, необхідних для прийняття рішення, різниться залежно від виду рішення. Зазвичай потрібна проста більшість голосів (50%+1 голос) — для прийняття процедурних рішень, та кваліфікована (2/3 голосів при-сутніх) — для вирішення питань по суті. Іноді для прийняття рішень вико-ристовується метод консенсусу, який означає, що ніхто не заперечує проти прийнятого рішення.

Під час роботи конференції для виступів та публікації офіційних рішень використовується офіційна мова (мови), а для ведення протоколів, складан-ня проектів документів конференції — робоча мова (мови). Офіційна та ро-боча мова (мови) визначаються правилами процедури.

Рішення міжнародних конференцій. Порядок їх прийняття

Міжнародні конференції відповідно до своїх цілей можуть приймати різ-ного роду резолюції. Ці документи містять, як правило, заклики, пропозиції, рекомендації та прохання до урядів та міжнародних організацій з питань, що розглядалися на конференції. Резолюції, незалежно від їх адресата та зміс

Модуль 6. Право міжнародних організацій

ту носять рекомендаційний характер. Однак ці документи суттєво та пози-тивно впливають на процеси кодифікації та прогресивного розвитку міжна-родного права. В деяких випадках окремі норми резолюцій можуть набути обов’язкового характеру як звичайна правова норма. Також резолюція може використовуватися як додаткове джерело визначення та тлумачення змісту міжнародно-правових норм.

Однак більшість конференцій завершують свою роботу прийняттям за-ключного акту. Найчастіше цей документ містить виклад основних фактів роботи конференції і не є юридично обов’язковим. Однак є заключні акти, які є формою міжнародного договору (наприклад, Заключний акт Берлінської конференції по Африці 1884-85 років).

Рішення у формі резолюцій та заключних актів можуть прийматися у три такі способи:

1) шляхом голосування, де одна делегація має один голос. Таке голосу-вання може бути відкритим або таємним. Для прийняття рішення потрібна, залежно від вимог правил процедури, проста більшість голосів, кваліфікова-на або одностайна згода учасників, яка вимагає 100% голосування «за»;

2) шляхом консенсусу, за якого  формальна процедура голосування  від-сутня, а погоджене рішення  приймається за відсутності формальних  запере-чень зі сторони будь-кого  з учасників конференції;

3) змішаним методом, який поєднує  процедури консенсусу та голосу-вання.

18. Поняття та джерела права зовнішніх зносин.

Концепція права зовнішніх зносин є частиною науки міжнародного права. Визнаним її автором став український професор К. К. Сандровський, який виходив з ідеї розгляду різних форм здійснення зовнішніх зносин як єдиної самостійної галузі міжнародного права, що складається з таких чотирьох частин:

дипломатичне право;

консульське право;

право спеціальних місій;

дипломатичне право міжнародних організацій.

У кожній з цих складових права зовнішніх зносин є спільний предмет правового регулювання — офіційна діяльність держав у міжнародних відносинах за допомогою відповідних органів зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини - це частина загальної системи міждержавних відносин і міжнародної діяльності кожної держави, що охоплює лише офіційні, підтримувані за допомогою особливих державних органів переважно політичні зв'язки і відносини між державними та іншими суб'єктами міжнародного права з метою здійснення їх зовнішніх функцій мирними засобами відповідно до основних принципів міжнародного права.

Таким чином, право зовнішніх зносин - галузь сучасного міжнародного права, що складається із системи юридичних норм, які регулюють правовий статус і діяльність суб'єктів міжнародного права у здійсненні їхніх зовнішніх зносин відповідно до основних принципів міжнародного права.

Відповідно право зовнішніх зносин містить такі підгалузі як дипломатичне право, консульське право, право спеціальних місій, дипломатичне право міжнародних організацій. Дипломатичне і консульське право - одні з найстаріших галузей міжнародного права.

Правовий статус, привілеї та імунітети органів зовнішніх зносин, які виступають у цих чотирьох сферах регламентуються:

1. Віденською конвенцією про  дипломатичні зносини 1961 р.

2. Віденською конвенцією про консульські зносини 1963 р.

3. Конвенцією про спеціальні  місії 1969 р.

4. Віденською конвенцією про  представництво держав у їх  відносинах з міжнародними організаціями  універсального характеру 1975 р.

5. Конвенцією про привілеї та  імунітети Організацій Об'єднаних націй 1946 р.

6. Конвенцією про попередження  та покарання злочинів проти  осіб, що користуються міжнародним  захистом, у тому числі дипломатичних  агентів, 1973 р.

7. Законом України "Про дипломатичну  службу" 2001 р.

8. Консульським статутом України 1994 р.

9. Постановою Верховної Ради  України "Про основні напрями  зовнішньої політики України" 1993 р. і т.д.

Згадані конвенції утворюють систему міжнародно-правових норм, комплекс погоджених, упорядкованих елементів, що регулюють цей вид суспільних відносин. Виходячи з аналізу їх змісту, можна зазначити, що міжнародний договір і міжнародний звичай є основними джерелами права зовнішніх зносин. Слід мати на увазі, що нерідко норми права зовнішніх зносин, встановивши основу регулювання у будь-яких питаннях, прямо відсилають до внутрішньодержавних законів і правил.

19. Поняття дипломатичного і консульського права та їхні джерела

Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин. Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародному публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права. 
 
Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена. Вже в Древній Індії в першому тисячоріччі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбуваються мир або війна. «Піднімаючий руку на посла йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол знаходиться під заступництвом божества. 
 
Значні міжнародні зв'язки в Древній Греції призвели до виникнення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що уповноважувалися відати зовнішніми зносинами і забезпечувалися відповідними грамотами (дипломами) — здвоєними дощечками з відповідними написами, що давали право виконання офіційних представницьких функцій за кордоном. З Древньою Грецією пов'язане і становлення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були громадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом проксенії почався процес формування початкових звичайних норм консульського права. 
 
Суттєвий внесок у становлення дипломатичного і консульського права внесла цивілізація Древнього Рима. Тут було вироблене поняття святості посольства і договорів (jus et legationis), були створені спеціальні органи зовнішніх зносин, особлива жрецька комісія — феціа-ли. У республіканському Римі посольства в закордонні країни призначалися спеціальною постановою Сенату. У їхній склад входили, як правило, декілька послів, один із яких був главою (princeps legationis). Вже тоді в дипломатичній практиці Рима різнилися: посли (legatio caduceatores), оратори (oratores) і вісники (nuntii). Посли у своїй діяльності були підзвітні Сенату, вони мали особливі знаки відмінності (особливого виду золотий перстень, що грав роль вірчих грамот і давав право на привілеї і пільги).

 

"В імператорську епоху в  Римі був створений особливий  апарат, що займався зовнішніми  зносинами і підлеглий імператору. Посли призначалися вже імператором. 
 
У Древньому Римі виник консульський інститут патронату, представники якого — патрони — захищали інтереси іноземців, що були клієнтами патрона. 
 
У рабовласницький період став формуватися інститут привілеїв та імунітетів послів, головним елементом якого виступала особиста недоторканність. 
 
У феодальну епоху дипломатичні відносини існували в основному між державами визначеного регіону — у Європі, на Ближньому і Далекому Сході, в Африці і т.д. Хоча окремі зв'язки встановлювалися і між дуже віддаленими одна від одної державами. Активну роль у становленні дипломатичних і консульських відносин у той період відігравала католицька церква. У зв'язку з розвитком торгових відносин в епоху Відродження особливе значення одержують консульські відносини. У XVI-XVIII сторіччях у період переходу до капіталістичного засобу виробництва виникає інститут постійного посольства й укладаються норми посольського права, затверджується принцип повного вилучення дипломатичного представника з карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. 
 
Аж до середини XIX сторіччя дипломатичне і консульське право складалося переважно зі звичаєвих норм, хоча 19 березня 1815 року на Конгресі у Відні був прийнятий перший багатосторонній договір із дипломатичного права — Віденський протокол (регламент) про класи дипломатичних агентів. Дещо пізніше, 21 листопада 1818 року, на Аахенському конгресі, відповідним протоколом, у нього були внесені зміни, що, проте, у дипломатичній практиці не прижились, у той час як основні положення Віденського протоколу 1815 року згодом стали загальновизнаними нормами дипломатичного права. 
 
Після Другої світової війни норми дипломатичного і консульського права одержали подальший розвиток і були кодифіковані в ряді багатосторонніх конвенцій, насамперед у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 року і Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року. 
 
Під дипломатичним правом слід розуміти сукупність встановлюваних у результаті угоди і забезпечуваних суб'єктами міжнародного права принципів і норм, що виражають волю суб'єктів міжнародного права, які беруть участь у міжнародному спілкуванні, і регулюють діяльність цих суб'єктів із метою підтримки і зміцнення миру і мирного співіснування.

Встановлення між державами дипломатичних відносин є свідченням установлення їх відносин у політичній галузі. На відміну від дипломатичних відносин, консульські відносини мають дуже вузьку сферу дії. У неї входить насамперед офіційна діяльність органів зовнішніх зносин суб'єкта міжнародного права з охорони і захисту економічних, соціальних та інших інтересів самої держави, її громадян і юридичних осіб. 
 
Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародні норми, що містяться в звичаях і договорах міжнародного характеру (політичних, економічних, торгових, консульських), у регламентах і постановах міжнародних конференцій і організацій, що регулюють дипломатичні, консульські й інші відносини дипломатичного характеру. 
 
Особливістю системи джерел дипломатичного і консульського права є те, що в неї, поряд із такими джерелами, як міжнародний порядок і міжнародний договір, входять і акти національного законодавства. 
 
Можливість використання міжнародно-правового звичаю в якості одного з джерел дипломатичного права випливає, зокрема, із преамбули Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року, що містить положення, яке підтверджує, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені положеннями дійсної Конвенції. Преамбула Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року містить аналогічне положення. 
 
Сучасний етап кодификації дипломатичного і консульського права належить до 1949 року, коли Комісія ООН з міжнародного права в числі перших питань, що пілягали кодификації, назвала питання про дипломатичні і консульські відносини між державами. 
 
У 1958 році Комісія склала проект статей конвенції «Про дипломатичні зносини й імунітети», що лягли в основу прийнятої в 1961 році на дипломатичній конференції у Відні Конвенції «Про дипломатичні зносини». За зразком цієї Конвенції Комісією була зроблена ко-дификація звичайних норм консульського права, результатом якої стало прийняття в 1963 році у Відні Конвенції про консульські зносини. Слід зазначити, що після цього кодифікаційні роботи в сфері дипломатичного права в рамках міжнародного співтовариства були продовжені. У 1975 році у Відні була укладена конвенція про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру. 
 
Незважаючи на існування і функціонування в рамках світового співтовариства зазначених конвенцій універсального характеру з дипломатичного і консульського права, у світі існує і діє цілий ряд багатосторонніх конвенцій регіонального характеру, що регулюють питання дипломатичного і консульського права: Гаванська конвенція про дипломатичних чиновників 1928 року, Каракаська конвенція про консульські функції 1911 року, Гаванська конвенція про консульських чиновників 1928 року, Європейська конвенція про консульські функції 1967 року.