Шпаргалка по "Криминологии"

За джерелами причини  й умови бувають: внутрішні - суперечності, що притаманні певному суспільству, зовнішні - негативний уплив з боку інших. Скажімо, порнографія, наркотики, насильство, що заполонили екрани наших телевізорів і кінотеатрів, які прийшли із Заходу.

У кримінологічній літературі застосовують також інші основи для класифікації причин і умов злочинності. Так, деякі кримінологи виділяють головні та другорядні причини (першого та другого порядку), ближні й віддалені, обставини, фактори, детермінанти. На наш погляд, усі ці класифікації мають право на існування, але в їх основі лежать поняття причин і умов" злочинності, та тлумачать їх різні автори по-різному.

18. Біологічні концепції причин злочинності.

Засновником позитивізму  в кримінології взагалі та біологічному напрямку, зокрема, є Чезаре Ломброзо (1835-1909), який у 1876 р. надрукував свою працю "Злочинна людина". Ч. Ломброзо під час своїх спостережень дійшов висновку, що злочинна поведінка причиново зумовлена, що типового злочинця можна ідентифікувати за безпосередніми фізичними характеристиками, такими, наприклад, як скошене чоло, витягнуті чи, навпаки, нерозвинуті вуха, масивне підборіддя, зморшки на обличчі, великі надбровні дуги, глибоко посаджені очі тощо. Він розробив класифікацію злочинців: природжені злочинці; душевнохворі злочинці; злочинці за пристрастю, до яких належать і політичні маніяки; випадкові злочинці.

За Ч. Ломброзо, виходило, що одна третина засуджених -це особи, що володіють атавістичними ознаками, які зближують їх з дикунами чи тваринами, друга третина - це прикордонний біологічний вид, і остання третина - це випадкові правопорушники, котрі в майбутньому більше ніколи не скоять злочинів.

Теорія Ч. Ломброзо не витримала перевірки часом, але  її об'єктивний підхід і наукові  засоби поклали початок застосуванню більш точних методів у кримінології. Пізніше він переглянув свою теорію й включив у причинове пояснення злочинності соціальний та економічний фактори й навколишнє середовище індивіда.

Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало.

Енріко Феррі (1856-1928), який надрукував свою працю "Теорія неосудності  і заперечення вільної волі", заперечував вільну волю та підтримував  теорію причиновості. Е. Феррі розрізняв  три види факторів схильності до злочинів: антропологічні (фізична будова тіла, психічний стан, особливості статі, віку, сімейного становища, виховання, освіти); фізичні (клімат, особливості ґрунту, температуру повітря, сезонні коливання); соціальні (щільність населення, мораль, релігію, стан промисловості, політичний устрій тощо).

Біологічні причини  він поєднав із соціальними, економічними та політичними факторами. Вважав, що держава має стати тим основним інструментом, за допомогою якого можна досягти поліпшення умов життя людей.

Рафаель Гарофало (1852-1934), учень Ч. Ломброзо, вважав, що злочин - це аморальний вчинок, який завдає збитків  суспільству. Підтримував психологізм  у поясненні злочинності. Р. Гарофало сформулював правила адаптації  та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції, та пропонував: позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з неусуну-тих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві; частково усувати чи піддавати тривалому ув'язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя; примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин.

Таким чином, біологічна теорія злочинності вже в працях її засновника Ломброзо стала трансформуватися в біосоціальну теорію. Ще чіткіше ця трансформація проявилася в поглядах учнів і соратників Ломброзо : Феррі і Гарофало, які, зберегли основні положення теорії свого вчителя та значно підсилили роль соціальних чинників злочинності. В наступні роки біологічні і біосоціальні теорії в кримінології отримали нову інтерпретацію, через те й отримали найменування неоломброзіанських. До таких теорій відносять:  теорію конституціонального нахилу до злочину, теорію ендокринного нахилу до злочину, теорію психологічного нахилу до злочину, теорію расового нахилу до злочину та ін. Загальне для всіх цих теорій полягає в тому, що вони визнають причиною злочину ті чи інші фізіологічні чи психологічні особливості індивіда, роблять його хоча і не приреченими, але схильними до вчинення злочинів.

19. Психологічні теорії причин злочинності.

У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Одночасно низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, зокрема й математичними, методиками, що призводить до "психології без душі". Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуальних заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених.

Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобіганнязлочинам. Першу працю в цьому напрямі "Критерії небезпечного стану" написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією. Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій.

20. Виникнення та розвиток концепції соціальної обумовленості злочинності у вітчизняній кримінології.

Вихідні положення вітчизняної кримінології стали формуватися ще  в XVIII ст. (напр. А.Н. Радищевим). У XIX - початку XX ст. ідея соціальної детермінації злочинності, і підходи, які випливають з неї, до вивчення причин, структури, динаміки злочинності як соціального явища здобули значного поширення в межах науки кримінального права. У цьому, власне кажучи, кримінологічному напрямку досліджень, що отримав найменування “соціологічної школи”, панувала так звана теорія чинників, принциповим недоліком якої, як уже відзначалося, були зрівнювання значення найрізноманітніших детермінант злочинності, відсутність суворого розмежування причин індивідуальної злочинної поведінки і злочинності, невикористання системного аналізу. Проте не можна недооцінювати внесок соціологічної школи в створення основ кримінологічної науки.

Найбільш яскравими представниками її були: М.В. Духовський, І.М. Фойницький, М.С. Таганцев,  Н.Д. Сергієвський,  Д.А. Дриль,  М.Н. Гернет,  А.А. Піонтковський, С.Ю. Познишев і ін.

Першим криміналістом, який закликав своїх колег залучити до науки кримінального права дослідження причин злочинності, був професор Московського університету М.В. Духовський. У 1872 році 23-річний доцент Демидівського юридичного ліцею прочитав лекцію “Завдання науки кримінального права”, у якій зазначив, що ця наука повинна вивчати злочин як явище суспільного життя з детальним дослідженням його причини.

Головною причиною злочинів Духовський вважав суспільний лад, “дурний економічний лад суспільства, дурне виховання і цілу масу інших умов”. Безумовно, заслугою Духовського було активне використання матеріалів кримінальної статистики у вивченні причин злочинності.

Проте, проголосивши злочинність явищем соціальним, теоретики соціологічної школи не дали повного, розгорнутого визначення основного предмету свого дослідження.

Криміналісти-соціологи мали на увазі, що пізнання злочинності повністю залежить від повноти вивчення  її факторів, а тому основну увагу ця школа приділяла аналізу численних даних, що свідчать про статистичну залежність між різними соціальними, економічними й особистісними характеристиками злочинців, з одного боку, і фактом порушення кримінального закону – з іншого. Тому найважливішим методом дослідження закономірності розвитку злочинності соціологічна школа вважала статистичний аналіз. Порівнювалися кількісні показники злочинності з урахуванням особливостей країни, регіону, року чи часу доби, статевовікових, психологічних і освітніх характеристик злочинців, алкоголізму, цін на хліб і т.ін. На основі цих даних пропонувалися різні класифікації факторів злочинності, найпоширенішою з яких була тричленна, що поділяла всі фактори на індивідуальні (антропологічні), соціальні і фізичні (космічні).

Статистичні закономірності, якими оперували криміналісти-соціологи, давали, безумовно  нову інформацію про злочинність, але тільки на їх основі неможливо пояснити, у силу чого ці закономірності виявляються. Таке пояснення могла дати лише наука, що включає у свою дисципліну не специфічно правове регулювання поведінки громадян, а соціальну обумовленість людських вчинків у широкому розумінні.

Основним напрямком, завдяки якому став можливим  перехід на нові методологічні позиції у вивченні злочинності, було ліве крило соціологічної школи кримінального права (М.Н. Гернет, М.М. Ісаєв, Н.Н. Полянський і ін.).

Представники цього  напрямку не лише ясно усвідомлювали, що злочинність є певним станом соціального організму, але і намагалися у своїх дослідженнях розкрити внутрішній зв’язок, який існує між емпіричними закономірностями злочинності і соціальноекономічним ладом суспільства.

Антропологічний напрямок кримінального права не знайшов у нас такого поширення, як на Заході. Одним з найвідоміших вітчизняних юристів, що тяжіли  до антропологів – послідовників Ломброзо, був  Д.А. Дриль (1846 –1910).

Вивчення публікацій періоду перших років Радянської влади показує, що вже тоді велика увага приділялася вивченню злочинності, її причин  та  особи злочинця. Базою для такого вивчення стало створення в липні 1918 року в системі статистики особливої галузі – моральної статистики.

Організаційною і методичною базою проведення кримінологічних досліджень у перші роки Радянської влади були кабінети і клініки з вивчення злочинності і злочинця, що створювалися різними відомствами й установами,  під різними назвами.

Перший кабінет по вивченню злочинності було створено у 1918 році в Петрограді.

У 1922 році, безпосередньо, при управлінні місцями ув’язнення  було  створено  Саратовський кабінет  кримінологічної антропології і  судово-медичної експертизи, а в 1923 році організовано  Московський  кабінет з вивчення злочинності  й особи  злочинця при Мосохоронздоров’ї.

У 1924 році ряд кримінологічних  кабінетів було організовано в Україні  – у Києві, Харкові, Одесі.

З метою координації  проведення кримінологічних досліджень при НКВС РРФСР 10 жовтня 1925 року було створено  Державний інститут  з  вивчення злочинності і злочинця. Від ученої ради інституту в міжвідомчу раду з керівництва інститутом увійшов М.Н. Гернет.

В інституті було створено  4 секції: соціально-економічна, пенітенціарна, біопсихологічна і криміналістична, а також статистичне бюро. Незважаючи на цілу низку помилок, що мали місце в роботі інституту, аж до 1929 року в ньому не було жодного, хто намагався б приклеїти ярлик іншому, якщо  наукові погляди не збігалися.

Після ліквідації НКВС РРФСР  інститут у 1931 році було передано Наркомюсту РРФСР і перейменовано в інститут кримінальної і кримінально-виправної політики РРФСР. Його очолив О.С. Шляпочников. У 1933 році інститут мав судову секцію, секцію кримінальної статистики, секцію по боротьбі з дитячою злочинністю, процесуальну секцію господарського і цивільного права і процесу з групами (транспортного права, житлового права, банківського права, виключних прав), і підсекціями (аграрного права, сімейного права, цивільного процесу, іноземного, цивільного і міжнародного приватного права).

У 1936 році інститут радянського  будівництва і права Комуністичної  академії було реорганізовано в інститут державного права. У 1937 році постановою РНК СРСР інститут був перейменований у Всесоюзний інститут юридичних  наук НКЮ СРСР. У складі десяти секцій інституту не було жодної, яка б спеціально займалася питаннями кримінології. Замість соціологічних і кримінологічних досліджень інститут переважно займався тлумаченням норм права і практикою їхнього застосування. Таке становище зберігалося до середини 50-років.

З 1960 року кримінологією  став займатися один із секторів Інституту  держави і права Академії наук СРСР. Цей сектор очолив А.А. Герцензон. У 1966 р. був виданий перший підручник  з кримінології.

В Україні відродження  кримінології почалося в стінах Київської вищої школи МВС СРСР, нині Національний  університет   внутрішніх справ України, і значною мірою пов’язано з ім’ям П.П. Михайленка. У 1964 р. у співавторстві з І. Гельдфандом він видав монографію “Попередження злочинності – основа боротьби за викорінювання злочинності”. Тоді ж при КВШ МВС була створена  науково-дослідна лабораторія, значну  частину  тематики якої займали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії функціонує науково-дослідний інститут.