Шпаргалка по "Криминологии"

У рамках позитивістського напрямку наприкінці XIX — на початку XX ст. сформувався психологічний підхід до пояснення злочинної поведінки. Його започаткували Р. Гарофало, Г. Тард і продовжили Ж. Пінатель, Г. Годдард, К. Хорні.

Сучасний етап розвитку кримінології, що розпочався з 30–40 рр. XX ст. і триває до наших днів, характеризується продовженням наукових пошуків у рамках біологічних, психологічних, соціологічних теорій з акцентом на інтеграційні теорії.

У XX ст. дуже потужно почала розвиватися кримінологія у США.

На її розвиток відчутно вплинула соціологія. На відміну від біосоціальних і психологічних теорій, що зосередили увагу на особистості, соціологічний підхід до вивчення злочинності та її причин ґрунтується на дослідженні взаємодії індивідів і всього суспільства, а також його інститутів.

Загальний соціологічний  напрям можна поділити на три великі групи, представлені різними теоріями. Першу становлять так звані теорії соціальної структури, до яких належать теорії соціальної дезорганізації, аномії, культурної девіантності, теорія субкультур і теорія можливостей. До другої групи належать так звані теорії соціального процесу. Ця група об’єднує теорії соціального навчання, диференційованого зв’язку, нейтралізації і соціального контролю. До третьої — належать теорії, які можна умовно назвати альтернативними (наприклад, теорії стигматизації, теорії конфлікту).

У другій половині ХХ ст. у всьому світі набувають розвитку статистичні та віктимологічні кримінологічні дослідження.

Розвиток кримінології на теренах України. До жовтневого перевороту 1917 р. вітчизняна кримінологія розвивалась у межах кримінального права. Науковцями, яких можна із сьогоднішніх позицій назвати кримінологами, були М. П. Чубинський, І. Я. Фойницький, М. М. Гернет, А. Н. Трайнін, Д. А. Дриль, М. О. Неклюдов, С. В. Познишев.

У період між 1918 і до початку 1930-х рр. у СРСР спостерігався  бурхливий розвиток кримінології. Створювалися кабінети з вивчення злочинності  та особи злочинця, проводилися цікаві дослідження мотивації злочинної поведінки, узагальнювалися дані соціологічних і психологічних спостережень стосовно різних категорій злочинців, видавалися збірники статей і монографії. Для наукових праць того часу характерною була відносна незалежність від ідеологічних догм. Однак на початку 1930-х рр., у зв’язку з перетворенням країни у диктаторський комуністичний режим на чолі з Й. Сталіним, кримінологію було знищено.

Її відродження почалось із кінця 1950 — початку 1960-х рр. З 1963 р. кримінологію почали викладати в юридичних вузах.

У кримінології часів  СРСР домінував марксистський класовий підхід до вивчення злочинності, що розглядав  це явище як наслідок в основному  класових і суспільних суперечностей. Злочинність визнавалася обов’язковим атрибутом лише капіталістичного суспільства.

Незважаючи на це, в  Україні проводились ґрунтовні прикладні дослідження таких українських кримінологів, як І. М. Даньшин, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, І. П. Лановенко, І. К. Туркевич.

Найбільш розробленими в теоретичному плані були розділи про особу злочинця, детермінацію та запобігання як злочинності в цілому, так і її окремим видам: розкраданню державного і суспільного майна, злочинам проти особи, крадіжкам, грабежам, розбоям; хуліганству; злочинам, пов’язаним з порушенням правил безпеки руху на автотранспорті; злочинам неповнолітніх і молоді; також досліджувалися проблеми взаємозв’язку алкоголізму, наркоманії із злочинною поведінкою.

Із набуттям незалежності українська кримінологія почала активно розвиватися. У працях вищеназваних учених, а також професорів В. В. Голіни, О. Г. Кальмана, О. М. Костенка, О. М. Литвака, В. М. Поповича, В. О. Тулякова, В. І. Шакуна та ін. набули розвитку актуальні проблеми сьогодення: загальнотеоретичні і прикладні проблеми запобігання злочинності, економічній злочинності, методологічні проблеми пізнання злочинної поведінки на основі принципу натуралізму, зв’язку злочинності й урбанізації, тіньової економіки, віктимології.

Відомим в Україні  та за її межами став створений у Харкові в 1995 р. Інститут вивчення проблем злочинності АПрН України.

На початку ХХI ст. вітчизняна кримінологія мала значну базу нових  знань та нових спеціалістів, вийшла на новий етап свого розвитку.

Стосовно розвитку світової кримінології, то наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. увагу вчених було зосереджено на дослідженні таких проблем, як організована, у тому числі транскордонна злочинність та її основні види — наркобізнес, торгівля людьми, нелегальна міграція, відмивання брудних грошей, корпоративна злочинність, злочини проти оточуючого середовища, сімейна кримінологія, злочини у сфері високих технологій, запобігання злочинності на основі оцінки ризику злочинних дій, пенітенціарна кримінологія, відновлювальна юстиція, зменшення можливостей вчинення злочинів, кримінологічні підходи до функціонування системи кримінальної юстиції, порівняльна кримінологія. Кримінології новітнього часу притаманні міждисциплінарний підхід, розмаїття кримінологічних теорій.

4. Сучасний стан кримінології. Основні кримінологічні установи в Україні.

В Україні з 1991 р. відбулися  суттєві соціально-економічні зміни. Почався перехід від командно-адміністративної системи господарювання до ринкової, від тоталітарної держави до правової. Та непослідовність, якою супроводжувався обраний шлях,обернулася негативними наслідками для життя народу. Невтішні результати реформування економіки призвели до спаду виробництва, розростання до загрозливих розмірів "тіньової" економіки, хронічних взаємонеплатежів, незахищеності вітчизняного товаровиробника й інших негараздів, які загострили соціально-економічну та криміногенну ситуацію в Україні.

Отже, саме життя висунуло перед сучасною українською кримінологією  низку складних завдань, що не могло  не позначитися на предметі, тематиці та методиці наукових досліджень. Нині реорганізується система кримінологічних закладів, які дісталися в спадок від радянських часів, створюються нові дослідницькі центри. Уже на початку 90-х рр. XX ст. почали функціонувати спеціалізовані науково-дослідні установи. При Академії правових наук України в 1995 р. створено Науково-дослідний інститут вивчення злочинності. Один із трьох його відділів проводить власні кримінологічні дослідження. В Інституті держави і права НАН України роботу в цьому напрямку продовжує відділ кримінально-правових і кримінологічних проблем. Крім того, на відповідних кафедрах юридичних вишів країни працюють групи науковців, планові дослідження яких теж мають кримінологічне спрямування.

У 1971 р. на базі Київської  вищої школи МВС СРСР була створена науково-дослідна лабораторія Всесоюзного науково-дослідного інституту МВС СРСР, яку очолив професор П. Михайленко, а згодом - відомий кримінолог професор А. Закалюк. Відтак лабораторія зазнала багато реорганізацій, у 1997 р. на базі цієї установи був створений Науково-дослідний інститут проблем боротьби зі злочинністю.

Функції координації  в цій сфері покладені на Координаційне  бюро з проблем кримінології, що створене при Академії правових наук України в 1995 р. Його завдання полягають: у плануванні й узгодженні фундаментальних і прикладних досліджень; у підготовці науково-педагогічних кадрів через аспірантуру (ад'юнктуру) та докторантуру; у забезпеченні навчально-методичною літературою юридичних вишів і факультетів, де читається курс кримінології; в організації проведення наукових семінарів, конференцій, симпозіумів тощо.

У1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої - об'єднання та координація зусиль учених і практичних працівників задля розвитку кримінології.

За ініціативою Кримінологічної асоціації України, Академії правових наук України та Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, за участю національних кримінологічних асоціацій країн СНД та Східної Європи 30 листопада 2000 р. в м. Києві пройшов 1-й з'їзд кримінологів України. Констатуючи істотні зрушення в організаційному забезпеченні кримінологічних досліджень в Україні після створення в травні 1998 р. Кримінологічної асоціації України, з'їзд визнав за необхідне:

підвищити рівень координації наукових досліджень кримінологічного напрямку, вдосконалити їхній зміст і посилити практичну спрямованість подальшого розвитку міжнародного співробітництва в галузі кримінологічних досліджень, здійснити заходи щодо впровадження їхніх результатів у практику;

удосконалити кримінологічну підготовку кадрів працівників судових та правоохоронних органів;

визначити перспективи розвитку кримінологічних  досліджень та їхнього організаційного, інформаційного та методичного забезпечення;

визнати, що головною метою є проведення кримінологічних досліджень в Україні та впровадження їхніх результатів у практику, забезпечення прав і свобод людини, інтересів організованого на демократичних засадах суспільства, сприяння становленню правової держави.

В Україні нині проводиться  низка кримінологічних досліджень, які охоплюють такі важливі проблеми, як: теорія та практика профілактики злочинів; значення "фонових" явищ у генезі злочинності; аналіз кількісних і якісних показників злочинності; удосконалення організації та методики кримінологічних досліджень; вивчення суб'єктивних детермінантів суспільно небезпечних діянь; узагальнення позитивного досвіду запобігання злочинам у зарубіжних країнах тощо.

У цьому напрямку плідно працюють відомі вітчизняні кримінологи - Ю. Александров, В. Борисов, В. Голіна, В. Глушков, І.Даньшин, О. Джужа, А. Закалюк, О.Костенко, Ф.Лопушанський, П. Михайленко, С. Тарарухін, І. Туркевич та ін.

У зв'язку з цим необхідно  відзначити також плідну діяльність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права імені Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні  останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання запобігання злочинності, запобігання та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів.

5. Злочинність як вид відхиленої поведінки. Відмінність злочинності від злочину.

Злочинність - соціально  зумовлене, історично мінливе, порівняно  масове та кримінологічне явище, що проявляє себе в системі кримінально-карних діянь на певній території за певний період часу, а також осіб, які  їх вчинили.

Виникнення злочинності було пов'язане з розпадом первісного суспільства та створенням держави. Це явище зумовлювалося розпадом суспільства на класи, появою приватної власності та виникненням пов'язаних їх цим соціально-економічних суперечностей.

Уперше в історії  людства клас рабовласників не тільки встановив бажані та вигідні для себе порядки, але й енергійно їх захищав, застосовуючи суворі заходи покарання до порушників законів.

Розвиток класового  суспільства об'єктивно порушив  питання про державно-правову  охорону від посягань привласненої колишньою родоплеменною владою общинної власності й охорони особи та привілеїв панівних прошарків. Відоме нам раніше кримінальне законодавство рабовласницьких держав (закони Хаммурапі та Ману), а згодом і феодальних держав, характеризується у зв'язку з цим суворістю каральних заходів, нерівністю осіб,які потрапляли в його сферу,залежно від їхнього соціального статусу. Така ситуація зберігається у будь-якому суспільстві. Змінюючи одне одного, "володарі ситуації" - рабовласники, феодали, буржуазія, сучасні партії- незмінно були і є заклопотані тим, аби будь-які зазіхання на їхні інтереси вважалися злочинними, а особи, що їх скоїли, підлягали покаранню.

Сучасне значення злочинності  не було відоме первіснообщинному ладу. Не можна порівнювати звичаї та норми моралі, що притаманні будь-якому людському суспільствові, з нормами кримінального права з одного боку, а з другого -примус, без якого не може обійтись людське суспільство, з кримінальним покаранням як державно-правовим примусом.

Злочинності та правового поняття злочину не могло бути при родовому ладові у зв'язку зі специфікою його соціально-економічних і духовних відносин. Колективна власність на землю, суспільна власність на основні предмети виробництва, дрібних знарядь праці, зрівняльний розподіл предметів споживання й все інше виключало майнову нерівність і зумовлені нею корисливі зазіхання, що складають основу злочинності в суспільстві. Розкол суспільства на протилежні угрупування призвів до боротьби між ними, тоді виникла необхідність засобами кримінальних репресій захистити інтереси "володарів ситуації". Так виникло соціальне явище – злочинність.

Стан злочинності формується зі вчинення протягом визначеного часу злочинів. Тож постає питання характеру зв'язку між злочинністю та злочином.

Пояснення взаємозв'язку ґрунтується на філософських категоріях "одиничного", "окремого" та "загального". Відношення між ними мають діалектичний характер. Зміни  в кількості, структурі, особливостях злочинів призводять до змін у характеристиці злочинності.

У злочинності відображаються найбільш суттєві ознаки окремих  злочинів, а випадкові, притаманні лише деяким з них, відсіюються. Так вимальовуються закономірності, пізнання яких є основою  як організації боротьби зі злочинністю, так і її прогнозування на майбутнє.

Злочинності, на відміну  від окремого злочину, притаманна ознака самодетермінації, тобто самовідтворення.

Спільною рисою злочинності  та злочину вважається їхня негативна  суспільна й правова оцінка. Тож  суспільство та держава вживають заходів щодо обмеження сфери їхнього прояву.