Автор работы: Пользователь скрыл имя, 18 Декабря 2013 в 14:53, шпаргалка
Работа содержит ответы на вопросы для экзамена по "Криминологии".
У 1972 р. організовано кафедру кримінології в Харківському юридичному інституті (нині Національна Університет «Юридична академія ім. Ярослава Мудрого»).
Не можна не згадати і плідну роботу секції кримінального права і кримінології Інституту держави і права Національної академії наук України.
Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він мав характер стихійного протесту гнітючої більшості криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антропологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності.
Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що кореняться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин - явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища.
Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації та диференціального зв'язку.
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом.
Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений ГабмельТард (1843-1904). На відміну від Ч. Ломброзо,упраці "Закони наслідування" Г. Тард пояснює звикання до злочинної поведінки дією психологічних механізмів навчання та наслідування. Обидві його праці "Закони спадкоємства" й "Філософія покарання" (1890 р.) були надруковані в Парижі. Злочинців він називав своєрідним "соціальним експериментом" і висловлювався, що юридичні диспозиції мають будуватися на психологічній основі, а не на ршних покараннях за однакові злочини, що вважав несправедливим і спрощеним. Функція суду, на його думку, має зводитися до встановлення винуватості чи невинуватості обвинуваченого, а ступінь його відповідальності має визначати спеціальна медична комісія.
Теорія соціального інтеракціонізму - вчення, за яким девіантну поведінку визначає група, що диктує норми такої поведінки. Прихильники цього вчення сформулювали два теоретичні положення: по-перше, кожне суспільство само визначає поведінку, яка кваліфікується як девіантна та оголошується небажаною; по-друге, реакція з боку суспільства, навіть при великому поширенні девіантності, може бути спрямована не на всі, а лише на окремі види такого роду поведінки.
На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба в глибоких кримінологічних дослідженнях виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла й потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції. До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм та стигматизація. Концепція стратифікації з'явилася під упливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Інтеракціонізм (учення про взаємодію). Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка - це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями інтеракціонісгів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією.
Теорія аномії - концепція, яка пояснює деякі види злочинності, приділяючи основну увагу особі, на відміну від теорії диференційованого зв'язку, об'єктом якої є умови соціального оточення.
Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія. Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають "соціальні фактори", до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки. Суспільству, що функціонує нормально, завжди притаманний високий рівень згуртованості. Він виявляється в тому, що більшість людей солідарні в ідеалах, уявленнях щодо позитивного й негативного. Періодично в разі порушення суспільної рівноваги, що може статись як через економічне лихо, так і через стрімке підвищення рівня достатку в державі, згуртованість людей послаблюється та суспільство дезорганізується. Зокрема, соціальна дезорганізація виявляється в явищі аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність".
Під аномією Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на деякий час втрачає вплив на людину. Роберт Мертон у 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна структура та аномія", в якій доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати цілі блага за усталеними правилами, намагається їх отримати без правил. Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після "ідеального" виховання, потрапляє в "доросле" життя й зазнає розчарування.
Теорія диференційованого зв'язку - вчення, яке стверджує, що злочинній поведінці окремі індивіди навчаються в тих, з ким вони зв'язані. Чим частіше та стійкіше такі зв'язки, тим більша ймовірність того, що індивід може стати злочинцем.
Теорію диференціального зв'язку розробив французький учений ГабмельТард. Власне теорію диференціального зв'язку сформулював американський учений Едвін Сатерленд (1883-1950) у праці "Принципи кримінології". Теорія диференційованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримінальної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвоюються дитиною здебільшого при безпосередньому неформальному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо).Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримінології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не бере до уваги індивідуальних особливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки. Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США значного поширення набули прикладні кримінологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та "білокомірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує т фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.
Прихильники теорії стигматизації (від грец. Stigmo - клеймо) взяли за основу головну ідею конфліктології, згідно з якою індивіди часто не можуть порозумітися один з одним, так як розходяться в своїх інтересах і поглядах на життя, при цьому ті, хто стоять при владі, мають можливість висловлювати свої погляди і принципи в нормах, які керують інституційної життям, і з успіхом навішують негативні ярлики на порушників цих норм. Їх цікавить процес, в результаті якого окремі індивіди отримують клеймо девиантов, починають розглядати свою поведінку як девіантна.
Прихильники теорії стигматизації Едвін Лемерт, Говард Бекер і Кай Еріксон стверджують, що, по-перше, жоден вчинок сам по собі не є кримінальним або некримінальним по суті. "Заперечність" вчинку обумовлена не його внутрішнім змістом, а тим, як оточуючі оцінюють такий вчинок і реагують на нього. Відхилення завжди є предмет соціального визначення.
По-друге, всім людям властиво девіантна поведінка, пов'язана з порушенням якихось норм. Прихильники даної теорії заперечують популярну ідею про те, що людей можна розділити на нормальних і мають якісь патології. Наприклад, деякі перевищують швидкість їзди, здійснюють крадіжки в магазинах, шахраюють з виконанням домашнього завдання, приховують доходи від податкової інспекції, напиваються, беруть участь в актах вандалізму на честь перемоги улюбленої футбольної команди, порушують права приватної власності або без попиту розкочують в машині свого приятеля. Прихильники теорії стигматизації називають такі дії первинної девіацією, визначаючи її як поведінка, що порушує соціальні норми, але зазвичай вислизає від уваги правоохоронних органів.
По-третє, чи будуть конкретні вчинки людей розглядатися як девіантні, залежить від того, що роблять ці люди, і від того, як реагують на це інші люди, тобто ця оцінка залежить від того, якими правилами краще строго слідувати суспільство, в яких ситуаціях і щодо яких людей. Не всіх, хто перевищив швидкість їзди, зробив магазинну крадіжку, приховав доходи, порушив права приватної власності тощо, засуджують. Так, в США чорношкірих можуть засудити за вчинки, дозволені для білих, а жінок - за вчинки, дозволені для чоловіків; деяких можуть засудити за ті ж вчинки, що безкарно вчиняють їхні друзі; поведінка окремих людей може бути засуджена як девіантна, хоча воно не порушує жодних норм, просто тому, що огульно звинуватили в таких вчинках, яких вони, можливо, ніколи не робили (наприклад, людина виглядає "жінкоподібним" і на нього навішується ярлик гомосексуаліста). Особливе значення має соціальне оточення і те, таврує воно конкретного індивіда як порушника норм чи ні.
По-четверте, навішування ярликів на людей тягне певні наслідки для таких людей. Воно створює умови, що ведуть до вторинної девіації - девіантної поведінки, що виробляється у індивіда у відповідь на санкції з боку інших. Прихильники теорії стигматизації стверджують, що таке нове відхилення від норми ініціюється ворожими реакціями з боку законодавчих органів і законослухняних громадян. Індивід отримує публічне визначення, яке зводиться в стереотип, і оголошується правопорушником, "чокнутим", фальшивомонетником, насильником, наркоманом, неробою, збоченцем або злочинцем. Ярлик сприяє закріпленню індивіда в статусі аутсайдера ("людини не нашого кола"). Подібний "головний" статус пригнічує всі інші статуси індивіда у формуванні його соціального досвіду і в результаті грає роль самореалізується пророцтва. Порушники норм починають сприймати свій статус як конкретний тип девіантності і формувати на основі цього статусу власне життя.
По-п'яте, ті, хто отримав клеймо правопорушників, зазвичай виявляють, що законослухняні громадяни засуджують їх і не хочуть "мати з ними справи"; від них можуть відвернутися друзі та рідні, а в деяких випадках їх можуть ув'язнити або помістити в лікарню для душевнохворих. Загальний осуд та ізоляція підштовхнуть стигматизованих індивідів до девіантною групам, що складається з людей, доля яких схожа на їх власну. Участь в девіантної субкультури - це спосіб впоратися з критичною ситуацією, знайти емоційну підтримку та оточення, де тебе приймають таким, який ти є. У свою чергу вступ в подібну девіантною групу зміцнює в індивіда уявлення про себе як про правопорушника, сприяє виробленню девіантної життєвого стилю і послаблює зв'язку з законослухняним оточенням.
Отже, згідно теорії стигматизації, девіація визначається не самою поведінкою, а реакцією суспільства на таку поведінку. Коли поведінка людей розглядається як відступаюче від прийнятих норм, це дає поштовх ряду соціальних реакцій. Інші визначають, оцінюють поведінку і "навішують" на нього певний ярлик. Порушник норм починає узгоджувати свої подальші вчинки з такими ярликами. У багатьох випадках у індивіда виробляється самопредставлення, що збігається з цим ярликом, в результаті чого він здатний вступити на шлях девіації.
У 1833 році французький соціолог і кримінолог Геррі визнав, що бідність має лише другорядне значення в процесі виникнення злочинності. Але, на думку бельгійського кримінолога і соціолога Кетле (1835), різкий перехід від добробуту до убогості обов’язково призведе до злочину. У середині XIX ст. в Англії виникла дискусія про те, який стан економіки сприяє розвитку злочинності – позитивний чи негативний. Думки розділилися на діаметрально протилежні.