Шпаргалка по "Криминологии"

1. Предмет та система кримінології. Місце кримінології в системі соціальних наук.

Кримінологія являє  собою комплексну науку про закономірності злочинності та її окремі прояви, про особу злочинця, причини й умови, що породжують та обумовлюють злочинність і окремі злочинні посягання, а також про форми і методи соціального і нормативного впливу на них з метою контролю за цими негативними явищами.

У процесі свого розвитку кримінологія окреслила власний  предмет, до якого нині входять чотири основні елементи.

Головним елементом предмета кримінології є власне злочинність як історично мінливе, соціальне та кримінально-правове явище, яке становить сукупність усіх злочинів, скоєних у державі за певний період. Вона вимірюється такими кількісно-якісними показниками, як рівень, структура, динаміка, характер і географія. Явища, що не є злочинами, але тісно пов'язані з ними (пияцтво, проституція, наркоманія), розглядаються кримінологією як "фонові" явища.

Особа злочинця постає як система демографічних, соціально-рольових, психологічних та інших властивостей особи, що вчинили суспільно-небезпечне кримінально-каране діяння. Зазначимо, що злочин - це акт вольовий, свідомо обраний; це результат складного процесу, в якому зовнішні чинники діють не безпосередньо, а через внутрішні фактори. Щоб пізнати детермінанти злочинності, потрібно розкрити механізм злочинної поведінки, а це неможливо зробити, не вивчивши особу злочинця, вплив її індивідуальних властивостей на характер скоєння злочину.

Причини й умови злочинності, об'єднані родовим поняттям "детермінанти", чи "криміногенні фактори", є сукупністю економічних, соціальних, ідеологічних, психологічних, правових, організаційно-управлінських та інших обставин, які зумовлюють (детермінують) злочинність як свій наслідок. Причини й умови (детермінанти) злочинності вивчаються на різних рівнях: злочинності в цілому, окремих видів злочинів, конкретного злочину.

Запобігання злочинності  є системою державних і громадських заходів, спрямованих на усунення чи нейтралізацію детермінант злочинності та корекцію поведінки осіб, схильних до правопорушень.

Система кримінологічної  науки — це розчленування, розподіл єдиних кримінологічних знань на однорідні компактні частини (блоки), внутрішньо узгоджені між собою.

За рівнем узагальнення науково-практичної інформації кримінологія поділяється на Загальну та Особливу частини.

У Загальній  частині кримінологічні явища і поняття аналізуються глобально, узагальнено, без виділення специфіки окремих видів (груп) злочинів. Її система у свою чергу складається з проблем, що становлять предмет кримінологічної науки. Крім того, до Загальної частини належить науково-інформаційний матеріал про становлення кримінологічної науки, її методологію і методику, про кримінологічне планування і прогнозування злочинності в масштабі країни й окремих регіонів.

В Особливій  частині розглядаються окремі часткові кримінологічні теорії, що пояснюють закономірності певних видів (груп) злочинів. Останні поділяються за особливостями антисоціальної спрямованості і злочинної мотивації винних (наприклад, насильницькі, корисливі злочини, злочини необережні) і за особливостями контингенту злочинців (наприклад, злочинність неповнолітніх, рецидивна, професійна злочинність).

Рівень узагальнення в Особливій частині значно нижчий, ніж у Загальній. Вона більш динамічна, бо безпосередньо відбиває часту зміну криміногенної ситуації в країні, а також зміну змісту факторів, причин і умов злочинності й окремих злочинів. У цій частині наводиться кримінологічна характеристика окремих видів (груп) злочинів, описуються причинно-наслідкові комплекси, що їх обумовлюють, формулюють, заходи щодо їх запобігання.

Значення Особливої  частини полягає в тому, що вона, з одного боку, забезпечує, підживлює  загальнокримінологічні теорії фактичним  матеріалом, а з іншого — озброює правоохоронні органи рекомендаціями, спрямованими на вдосконалення їх діяльності щодо зниження окремих злочинів у державі.

 

2. Методологія та завдання кримінології.

Методологія розглядається  як сукупність положень і вимог теорії пізнання, певних філософсько-діалектичних законів та категорій і логічних принципів, способів, якими наука користується при описі, вивченні й аналізі різних сторін об’єктивної дійсності, а також при пошуку нових уявлень про них.

Кримінологічні дослідження  здійснюються відповідно до раніше розроблених науково-прикладних процедур, які передбачають загальну систему дій і способів організації всього дослідження.

У кримінології виділяють  загальні та спеціальні методи дослідження.

Загальнонаукові методи - це загальні способи та шляхи дослідження процесів і явищ, визначення тенденцій їх змін, які використовуються в різних галузях наукового знання.

До загальнонаукових методів кримінологічних досліджень відносяться: аналіз і синтез, індукція та дедукція, узагальнення, абстракція тощо.

Аналіз - це процес уявного чи реального розподілу цілого на частини, а синтез - процес об'єднання елементів у єдине ціле.

Індукція - спосіб пізнання явища від окремих фактів і положень до загальних висновків; дедукція ж розуміється як констатація висновків через пізнання явища від загального до конкретних фактів.

Аналогія — це відповідність, подібність предметів або явищ, процесів у яких-небудь властивостях.

Узагальнення - це відображення та формулювання тенденцій, що лежать в основі досліджуваного процесу.

Абстракція- це процес уявного виділення визначених властивостей і зв'язків досліджуваного явища та розмежування їх і побічних явищ.

Історичний  підхід - це розгляд і вивчення закономірного процесу руху та розвитку суспільства, зважаючи на характеристики й особливості конкретного часового періоду.

Системний аналіз — це сукупність методологічних засобів і прийомів, використовуваних для підготовки й обґрунтування рішень зі складних проблем. Системний аналіз спирається на принципи системного підходу, а також на низку математичних та інших кількісних методів. Основна процедура - це побудова узагальненої моделі, що відображає взаємозв'язок реальної ситуації.

Моделювання - це спосіб дослідження процесів або систем об'єктів через побудову та вивчення моделей з метою одержати нову інформацію. Ефективне дослідження такого комплексного явища, як злочинність, неможливе без використання методів моделювання.

Спеціальні (приватнонаукові) методи кримінологічних досліджень - це способи та прийоми конкретного дослідження об'єкта чи процесу з метою його оптимального регулювання.

До спеціальних методів  належать:

Опитування - це метод збору даних про об'єктивні факти, думки, знання тощо, заснований на безпосередній (усне опитування - інтерв'ю) й опосередкованій (письмове опитування -анкетування) взаємодії між дослідником (інтерв'юером) і опитуваним (респондентом).

Інтерв'ювання надає можливість зібрати інформацію про факти, суб'єктивні судження, мотиви поведінки, установки тощо. Особистісний характер взаємин між інтерв'юером і респондентом, суб'єктивність оцінок висувають чіткі методологічні та методичні вимоги до підготовки й проведення опитування, невиконання яких веде до перекручування результату. Інтерв'ювання використовується не так часто, як анкетування, тому що воно більш трудомістке.

Анкетне опитування (анкетування) - один із ефективних і широко використовуваних у кримінології методів одержання даних про думки й настрої осіб; про рівень знань особами вимог права; їхні схильності, симпатії та антипатії; оцінки своїх дій і поведінки інших в однакових ситуаціях; не зафіксованих в інших документах відомостей про минуле, про оточення тощо.

Документальний метод - загальна назва методів вивчення документів. Залежно від мети дослідження застосовують методи вивчення документів якісні чи кількісні.

Статистичні: масового спостереження (закон великих чисел), групування, аналіз узагальнених показників тощо. Вони дають можливість дослідити велику кількість злочинів і за допомогою отриманих статистичних показників встановити закономірності та взаємозалежності їхнього розвитку, зробити узагальнення, перейти від випадкового й одиничного до стійкого, масового, закономірного, побачити якісні ознаки досліджуваного явища.

Метод експертних оцінок полягає в  одержанні, обробці й інтерпретації висновків фахівців у певній галузі, теорії та практиці з визначених питань, важливих для дослідника. Кількість залучених експертів не перевищує 20-30 осіб. При оцінці висновків зайві думки відкидаються.

При моделюванні будується ідеальний (уявний) або матеріальний об'єкт, який може замінити чи відобразити об'єкт, який вивчається, при цьому дослідник отримує нову інформацію. У кримінологічних дослідженнях найчастіше застосовують графікові та математичні моделі.

Метод екстраполяції актуалізує досвід організації боротьби зі злочинністю в минулому, беручи до уваги її сучасний стан і накладаючи ці показники на майбутній її розвиток.

Мета кримінології полягає у  виробленні наукових і практичних рекомендацій, положень та висновків щодо підвищення ефективності запобігання злочинності. Практичні цілі формулюються, беручи до уваги професійну підготовленість кадрів, їхнє матеріально-технічне, фінансове забезпечення й реальний час щодо проведення відповідних заходів.

Мета та предмет кримінології визначають її завдання.

Основні завдання кримінології: отримання достовірних даних про елементи, що є предметом кримінології; вивчення об'єктивних і суб'єктивних факторів, які впливають на рівень, структуру, динаміку, характер злочинності, її регіональні особливості; соціально-кримінологічне дослідження деяких видів злочинності для визначення способів боротьби з ними; вивчення особи злочинця, дослідження механізму вчинення конкретного злочину, класифікація видів злочинних проявів і типів особи злочинця; розробка наукових рекомендацій щодо усунення чи нейтралізації явищ, які спричиняють антисоціальну злочинну поведінку; наукова розробка заходів, пов'язаних із виявленням осіб, від яких можна очікувати вчинення злочинів, вивчення цих осіб і вжиття дієвих профілактичних заходів упливу на них; вивчення особи потерпілого від злочинів, взаємозв'язку між жертвою та злочинцем; визначення основних напрямків і заходів протидії злочинності, правове регулювання профілактичної діяльності.

 

3. Виникнення та розвиток вітчизняної кримінології як самостійної науки.

У розвитку кримінології можна відокремити три етапи: класичний, позитивістський, плюралістичний (сучасний).

Перший (класичний) період продовжувався з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст., другий (позитивістський — біологічні (антропологічні), психологічні, соціологічні теорії) — з останньої третини XIX ст. по 20-ті рр. XX ст.; третій (плюралістичний, сучасний) — з 30–40 рр. XX ст. до нашого часу.

Класичний період характеризувався тим, що кримінологічні ідеї формувались у межах класичної школи кримінального права, яскравими представниками якої були італієць Ч. Беккаріа та англійці І. Бентам, Дж. Говард. Ці вчені заклали підвалини майбутніх наукових пошуків кримінологів. Головні постулати їх праць є такими: людина сама контролює свою долю згідно зі своєю вільною волею; від учинення злочинів її можна утримати за допомогою загрози покарання; аби ця загроза була реальною, потрібно, щоб покарання наставало невідворотно і було співмірним тяжкості вчиненого злочину.

Ч. Беккаріа у 26 років (1764 р.) опублікував монографію «Про злочини і покарання», де серед інших розглядалися питання запобігання злочинності. Саме він виголосив принцип: «Краще запобігти злочину, ніж потім карати за нього».

Представники класичної  школи пов’язували діяльність, що запобігає вчиненню злочинів, із свободою, просвітництвом, досконалим вихованням.

Методологічною основою  кримінологічних теорій позитивістського періоду є філософія позитивізму (від. лат. positivus — позитивний).

Засновником позитивізму був французький вчений О. Конт.

При поясненні реальності використовувалися не абстрактні висловлювання, а виключно позитивні факти, здобуті методом досвіду і спостережень. Позитивізм як методологічна основа кримінології проявився в емпіричному аналізі взаємозв’язку між окремими криміногенними факторами і злочинною поведінкою.

Засновником біологічного (антропологічного) напрямку (і першим ученим-кримінологом) вважають  італійського тюремного лікаря Ч. Ломброзо, який у 1876 р. опублікував книжку «Злочинна людина».

На великому емпіричному  матеріалі (досліджено понад 26 тисяч злочинців) ним було сформовано так звану теорію природженого злочинця, який може бути розпізнаний за певними анатомічними і фізичними ознаками, що свідчать про дегенерацію і атавізм: аномалії черепа, асиметрія обличчя, знижена чутливість до болю, подовжені або недорозвинені мочки вух тощо.

Пізніше Ч. Ломброзо частково змінив свою теорію, зосередивши увагу  на інших факторах, що обумовлюють  злочинність: кліматичних, етнічних, культурологічних, виховних, спадкових, родинних. Головною заслугою вченого вважають те, що він започаткував системні дослідження особистості злочинця.

Наукові дослідження  у цій сфері були продовжені і  модифіковані учнями вченого — Е. Феррі та Р. Гарофало. Е. Феррі, ставши університетським професором у 25 років, є автором «Кримінальної соціології» і вважається засновником багатофакторного підходу. Він також звертав увагу на важливість соціальних заходів впливу на злочинність. Р. Гарофало у 1885 р. видав доволі об’ємну працю, що мала назву «Кримінологія». Її підзаголовок розкривав сутність роботи: «Природа злочинності і теорія покарань». У своїх працях учений приділяв увагу психологічним і соціальним факторам, що обумовлюють злочини. Гарофало бачив причини злочинів, перш за все, не у фізичних рисах людини, а у їх психологічному еквіваленті — «аномаліях моралі» конкретної особи.

Англієць Ч. Горінг визнавав, що злочинні риси притаманні всім індивідам, а різниця між злочинцями і незлочинцями полягає у ступені виявлення цих рис.

Засади соціологічного напрямку у кримінології позитивізму заклали французькі вчені Г. Тард, Е. Дюркгейм, Ф. фон Ліст. Г. Тард психологізував суспільні відносини, основними соціальними процесами вважав конфлікти, пристосування й наслідування, за допомогою якого індивід засвоює норми і правила поведінки. Е. Дюркгейм — один із засновників французької соціологічної школи — розробив теорію аномії (безнормативності), підтримував ту ідею, що злочинність є нормальним явищем у суспільстві, поки вона не переходить певний «поріг насиченості». Згідно з поглядами Е. Дюркгейма і його послідовників, суспільство нормально функціонує при «соціальній згуртованості», яка урегульована нормами права й моралі. Відсутність між людьми соціальної згуртованості призводить до стану аномії і соціальної дезорганізації, яка породжує злочинність.