Прокурор в кримінальному процесі за новим КПК

Зміст

Вступ

Розділ 1 Функції прокурора та його правовий статус у кримінальному процесі

1.1 Міжнародні стандарти діяльності прокурора в кримінальному процесі

1.2 Функції прокурора в кримінальному процесі: поняття, система та співвідношення.

Висновок

Розділ 2 Прокурор в організаційній структурі досудового кримінального провадження.

2.1. Прокурор як основний  суб’єкт досудового розслідування 

2.2. Взаємодія прокурора  та інших суб’єктів кримінального  провадження у досудовому розслідуванні

2.2.1. Взаємодія прокурора та органів досудового розслідування

2.2.2. Взаємодія прокурора  і слідчого судді у досудовому  кримінальному провадженні

Висновок

Розділ 3 Прокурор у судовому провадженні першої інстанціх

1. Участь прокурора у підготовчому засіданні.
2. Участь прокурора в мудовому засіданні. Тактичні прийоми судового розгляду
1. Очна ставка.
2. Тактика допиту свідків.
3. Тактика допиту потерпілих.
4. Тактика пред’явлення для впізнання особи чи придмета.
5. Призначення та проведення експертизи в судомому засіданні.
6. Участь прокурора в судовому огляді на місці.
7. Судовий огляд речових доказів.

Висновок

РОЗДІЛ 1

ФУНКЦІЇ ПРОКУРОРА ТА ЙОГО ПРАВОВИЙ СТАТУС У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

1.1. Міжнародні стандарти  діяльності прокурора в кримінальному  процесі

В останній час проблеми функціонування прокуратури в системі органів кримінальної юстиції, правового статусу прокурора та його функцій і повноважень у сфері кримінального судочинства привертає значну увагу міжнародної спільноти. Це пояснюється особливою роллю прокурора в кримінальному судочинстві, його поліфункціональною діяльністю та специфікою правового статусу, який має визначатися таким чином, щоб забезпечувати можливість ефективної реалізації всіх його функцій і повноважень.

Відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів держав членів Ради Європи щодо ролі прокуратури в системі кримінального судочинства «державні прокурори це державні посадові особи, які від імені суспільства та в інтересах держави забезпечують застосування закону у випадках, коли його порушення тягне за собою кримінальне покарання, враховуючи при цьому як права окремої особи, так і необхідність ефективного функціонування системи кримінального судочинства»[1,c.168].

У всіх системах кримінального судочинства державні прокурори:

– приймають рішення про порушення або продовження кримінального переслідування;

– представляють обвинувачення в суді;

– можуть оскаржувати або представляти оскарження всіх або деяких судових рішень.

В окремих системах кримінального судочинства державні прокурори також:

– проводять у життя національну політику в галузі боротьби зі злочинністю, адаптуючи її там, де це доцільно, до регіональних та місцевих умов;

– провадять, керують або здійснюють нагляд за розслідуванням кримінальних злочинів;

– забезпечують надання ефективної допомоги потерпілим;

– приймають рішення щодо вжиття заходів, альтернативних кримінальному переслідуванню;

– здійснюють нагляд за виконанням судових рішень, тощо.

Проаналізувавши  зазначені положення Рекомендації ми бачимо, що незважаючи на об’єктивні розбіжності у закріпленні правового статусу прокурора в законодавстві різних держав, функціональна характеристика його діяльності у сфері кримінального судочинства концептуально не відрізняється, адже багато є спільного: прокурор здійснює функції кримінального переслідування, підтримання обвинувачення в суді, оскарження судових рішень як учасник судового процесу.

Зрозуміло, що конкретні моделі здійснення прокурором притаманних його ролі в кримінальному судочинстві функцій, повинні розроблятися кожною країною з урахуванням власної правової системи, тенденцій її розвитку, ментальності та правосвідомості, які є традиційними для її громадян. Але, значення міжнародних документів як раз і полягає в тому, щоб визначити основні напрямки прокурорської діяльності та професійні стандарти, на які мають орієнтуватися національні законодавці при розробці внутрішніх моделей функціонування прокуратури.

Для континентальної системи права, до якої належить Україна, характерним є наявність досудового провадження в кримінальному процесі, порядок та умови здійснення якого ретельно регламентовані законодавством. Воно є необхідною передумовою розгляду справи в суді першої інстанції, оскільки забезпечує збирання доказів обвинувачення, яке ініціює розгляд справи в суді та прийняття судом рішення про винуватість або невинуватість підсудного у чиненні злочину. На етапі досудового провадження по кримінальній справі прокурор здійснює декілька функцій, а саме – нагляд за дотриманням закону органами, які здійснюють дізнання та досудове слідство, а також функцію кримінального переслідування. Незважаючи на тісний зв'язок цих функцій прокурора, кожна з них відзначається власною специфікою і обумовлює необхідність встановлення відповідного правового статусу прокурора, за рахунок реалізації якого забезпечується вирішення поставлених завдань.

Рекомендація R (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи щодо ролі прокуратури в системі кримінального судочинства має низку важливих положень, які, на нашу думку, слід врахувати національному законодавцеві при вирішенні питань реформування прокуратури та розробці проекту нового Кримінально-процесуального кодексу:

– пріоритетне значення в діяльності прокурора повинні відігравати права людини. При виконанні своїх посадових обов’язків державні прокурори зобов’язані поважати та всіляко захищати права людини, зафіксовані Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод;

– прокурори зобов’язані всіма силами сприяти максимально ефективному функціонуванню системи кримінального судочинства;

– державні прокурори повинні забезпечувати рівність громадян перед законом і ретельно зясовувати всі важливі обставини справи, в тому числі ті, що стосуються підозрюваного, незалежно від того, діють вони на користь чи на шкоду останнього;

– державні прокурори не повинні представляти проти підозрюваних доказів, які їм відомо, або щодо яких у них є всі підстави вважати, що вони були здобуті протизаконними методами. У випадку будь-яких сумнівів державні прокурори повинні звернутися до суду з проханням ухвалити постанову про прийнятність або неприйнятність доказів;

– у тих випадках, коли державні прокурори уповноважені на вжиття заходів, пов’язаних із втручанням в основні права та свободи підозрюваного, повинна існувати можливість судового контролю над такими заходами (п. 24-30).

При аналізі міжнародних документів привертає увагу й той факт, що міжнародна спільнота важливого значення надає питанню запровадження спеціалізації прокурорів. Зокрема, в Рекомендації R (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи щодо ролі прокуратури в системі кримінального судочинства зазначається:

– з метою кращого реагування на розвиток нових, особливо організованих форм злочинності пріоритетним напрямком роботи повинна вважатися спеціалізація прокурорів як в організаційному плані, так і в плані професійного навчання та службової кар’єри (п. 8);

– що стосується організації та внутрішнього порядку роботи прокуратури і, зокрема, питань розподілу та перерозподілу справ, усі ці процедури повинні відповідати вимогам безсторонності та незалежності, максимально сприяючи належному функціонуванню системи кримінального судочинства, особливо у сфері правової кваліфікації та спеціалізації, необхідної для тієї чи іншої справи (п. 9).

Пильна увага міжнародною спільнотою приділяється проблемі забезпечення незалежності прокурора. Ця вимога закріплена в Рекомендації R (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи щодо ролі прокуратури в системі кримінального судочинства та в інших міжнародних документах, зокрема, п. 2 Стандартів професійної відповідальності та викладення основних обов’язків і прав прокурорів. Такий статус прокурора повинен забезпечуватися місцем органів прокуратури в системі органів державної влади, оскільки вплив на прокуратуру з боку інших органів державної влади є найбільш небезпечним для здійснення ним ефективної діяльності.[2, c. 13–18]. Гарантія незалежності прокурора набуває особливого значення при здійсненні ним боротьби з корупцією, яка, як відомо, є одним із пріоритетних напрямків діяльності правоохоронних органів на сучасному етапі становлення держави. В п. 16 Рекомендації R (2000) 19 Комітету міністрів Ради Європи щодо ролі прокуратури в системі кримінального судочинства зазначено, що за будь-яких обставин державні прокурори повинні мати можливість безперешкодно переслідувати державних чиновників за скоєні ними злочини, особливо за корупцію, зловживання владою, тяжкі порушення прав людини та інші визнані міжнародним правом злочини. Важливість цього підтверджується ратифікацією Верховною Радою України 18.10.2006 р. Конвепції ООН проти корупції, прийнятої у грудні 2003 р. ( вступила в силу у грудні 2005 р.) та прийняттям низки законів, спрямованих на протидію корупції та гармонізації національного законодавства України з цією Конвецією ООН. Слід також звернути увагу на те, що в прокурора з’явилася низка нових повноважень відповідно до ЗУ «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень» від 11.06.2009 р. Зокрема, цим законом передбачено, що провадження у справі ведеться прокурором, який направляв кримінальну справу до суду чи здійснював нагляд за законністю відмови в порушенні кримінальної справи або закриття справи стосовно осіб, зазначених у статті 2 цього Закону. Провадження у справі починається з моменту складення прокурором відповідного протоколу. Прокурор протягом п'яти робочих днів, але не пізніше шести місяців після виникнення підстав, передбачених у статті 10 цього Закону, складає протокол щодо юридичної особи і надсилає його до суду, а також юридичній особі (ст. 9 ЗУ «Про відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень»).

Відповідно до ст. 14 цього закону прокурор має право: брати участь у розгляді справи в суді; заявляти клопотання, відводи; давати висновки з питань, що виникають під час розгляду справи; перевіряти правильність застосування заходів впливу за правопорушення; оскаржувати рішення суду у випадках та в порядку, встановлених законом; вчиняти інші дії, передбачені законом.[3, c.18–25]

Важливим при аналізі питання щодо забезпечення незалежності прокурора в кримінальному процесі являється зовнішній аспект його незалежності, тобто забезпечення таких умов його функціонування, які унеможливлюють здійснення тиску на прокурора з боку будь-яких органів чи осіб у зв’язку з виконанням ним своїх професійних обов’язків.

Необхідно зазначити, що чинне законодавство містить низку гарантій забезпечення незалежності прокурора в кримінальному процесі. Втручання органів державної влади, посадових осіб, засобів масової інформації, громадсько-політичних організацій та їх представників у діяльність прокуратури заборонено. Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов’язків або добитися прийняття неправомірного рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, що перебувають у провадженні прокуратури, не можуть містити будь-яких вказівок або вимог щодо результатів їх вирішення.

Втім, незалежність прокурора не можна розглядати як абсолютну категорію, оскільки особливість його процесуального статусу в кримінальному процесі полягає в тому, що на досудових стадіях він наділений владними повноваженнями, які надають йому можливість здійснювати функції нагляду за дотриманням закону при здійснення дізнання, досудового слідства та оперативно-розшукової діяльності, а також кримінального переслідування, а в суді він є стороною в процесі і, звичайно, не може існувати автономно від обвинувачення, яке знайшло своє відображення у постанові про притягнення особи як обвинуваченого та обвинувальному висновку, а тому й він не може бути безстороннім від сторін провадження.[4,c. 679]

Наведений аналіз міжнародних документів, які закріплюють стандарти участі прокурора в кримінальному судочинстві, дає підстави стверджувати, що органи прокуратури розглядаються міжнародним співтовариством у першу чергу в контексті їх діяльності в кримінальному судочинстві, у зв’язку з чим в у всіх його системах за державними прокурорами визнаються функції кримінального переслідування та обвинувачення в суді, а також оскарження судових рішень. Остання, на нашу думку, є складовою функції підтримання державного обвинувачення і тому повинна розглядатися в аспекті реалізації її прокурором.

1.2. Функції прокурора  в кримінальному процесі: поняття, система та співвідношення

Проблема кримінально-процесуальних функцій дотепер залишається однією із найбільш дискусійних у теорії, хоча й від правильного її вирішення багато в чому залежить ефективність кримінального судочинства в цілому. Відсутність єдинообразного розуміння даного терміну в кримінально-процесуальній теорії, як зазначає В.С. Зеленецький, можна пояснити відсутністю задовільного визначення його у філософських дослідженнях, складністю явищ, які він повинен виразити, а також недостатньою увагою дослідників до розробки вчення про функції в кримінальному процесі [5,с. 7].

Дослідження спеціальної літератури з приводу даного питання дозволяє констатувати, що у поняття «кримінально-процесуальна функція» фахівцями укладається різний зміст. Процесуальну функцію розглядають як частину процесуальної діяльності [6,с. 37], як вид діяльності учасників кримінального процесу [7, с. 5–23]. Такий підхід не дозволяє виявити ті ознаки, які надають можливість виокремлювати певні напрямки діяльності у кримінально-процесуальні функції, які в сукупності складають зміст всього кримінального процесу.

Також, під функціями розуміють «окремі види, окремі напрямки кримінально-процесуальної діяльності» [8, с. 188;9, с. 9–13]. Уточнюючи це визначення, О.М. Ларін зазначає, що процесуальні функції в кримінальному судочинстві є видами, компонентами, частинами кримінально-процесуальної діяльності, які різняться за безпосередньою метою та досягаються в результаті впровадження у справі, тобто – це діяльність органів розслідування, прокуратури і суду [10,с. 57].

Ю.М. Грошевий вважає, що «для характеристики процесуальних функцій істотно важливим є те, що вони: закріплені у законі певними видами, напрямками процесуальної діяльності; виділяються з усієї процесуальної діяльності як основні, оскільки кожна з них безпосередньо пов’язана з реалізацією завдань кримінального судочинства; здійснюється суб’єктами, які уповноважені на провадження у справі або мають у ній процесуальний інтерес» [11, с. 23].

Неоднозначно в процесуальній літературі вирішується й питання щодо видів та класифікації кримінально-процесуальних функцій. У КПК названо лише три функції, які в доктрині кримінального процесу отримали назву основних – обвинувачення, захисту та вирішення справи (ст. 161). Ці функції є основними, оскільки вони визначають змагальну будову кримінального процесу в його судовий стадіях, особливо – в центральній його стадії судового розгляду кримінальної справи. Розмежування цих функцій, неможливість їх здійснення однією особою обумовлює змагальність процесу, здійснення кожної із них відповідними суб’єктами. Природно, що саме ці обставини ставлять їх на особливе місце у загальній системі кримінально-процесуальних функцій. Слід також підкреслити, що закон забороняє покладення на одну й ту ж особу лише цих трьох основних функцій (ст. 161 КПК), оскільки вони є несумісними.