Труднощі перекладу фразеологічних одиниць в романі «Над прірвою в житі»

Етнічні стереотипи є кодом етнічної культури. Етнічне кодування характерне не тільки для традиційно-побутової, а  й для сучасної культури, хоча тепер  воно вже не так чітко визначене. Це пов’язано з особливостями  нашого соціального буття, яке відповідно ускладнює і систему кодування: воно дедалі більше заховується в  глибинні прошарки — сферу психіки, національного характеру, духовної культури і, природно, виявляється не стільки в зовнішніх ознаках, скільки у внутрішніх, чуттєвих чи поведінкових.

Національна культура є національним світом, універсумом, де етнокультура виконує функцію  ядра, справжнього механізму, який зберігає етнічні ознаки навіть за несприятливих  для нього етнокультурних умов. Якщо виходити з наукової концепції національного життя, розробленої в Інституті філософії НАН України (Б. В. Попов), яка розглядає суспільство як сферу діяльності, а етнос — сферу життєдіяльності людей, своєрідний дім, то зрозуміло, що вагоме місце в ньому посідають сімейно-родинні зв’язки, спільна територія мешкання (рідна земля), духовна культура народу, мова, музичний і словесний фольклор, риси національного характеру, звичаї, традиції, мистецтво тощо, тобто саме етнокультура.

Національна культура — це синтез етнічного, народного  і національного, переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне.

Знакова система лежить в основі також  і національної культури, хоча роль етнічних стереотипів у ній не така, як в етнічній культурі. Етнічні  стереотипи пробуджують національну  культуру тоді, коли вони набувають  значення національного символу, що можливе лише в ситуації загальнолюдського  піднесення національного і особливого стану державності нації.

Каталізатором при цьому виступає національна самосвідомість — не просто усвідомлення причетності до рідної культури, а особливе розуміння ролі культури в консолідації нації, у формуванні її національних інтересів, що особливо важливо в сучасних умовах.

Етнокультура  та її головні складові (духовна  культура, у тому числі «національний  менталітет», матеріальна культура, мова) посідає в культурі стрижневе  місце, бо зберігає у своїй пам’яті  етнічні ознаки поведінки, так би мовити, її шаблони, зразки, вироблені багатовіковим досвідом народу й усталені в його культурі.

Феномен цілісності етнокультури, як етнічного  явища, полягає в тому, що вона концентрує в собі різнобічний спектр прояву національного (етнічного) буття людей  у їх зумовленості певним середовищем, відбиває і закріплює у свідомості народу архетипи, котрі забезпечують спадкоємність їх функціонування в  синхронії і визначають продовження  існування народної культури сьогодення. Тоді як національна культура відтворює  не тільки систему традицій, якою є  колективна пам’ять, що акумулює між  поколіннями етнокультурну інформацію, а й дає можливість виміряти рівень інформації, необхідний для відтворення  етносу, засвоїти найбільш необхідні  і потрібні в повсякденні стереотипи, а також ступінь іншоетнічних запозичень, бо національна культура — це етносоціальне явище, а етнокультура — етнічне.

Етнокультура  як міждисциплінарна галузь гуманітарних наук формується і яскраво відбивається в межах культурної антропології (мається на увазі — етнології) на межі естетичних, культурологічних, етнологічних знань. Сукупність останніх створює уявлення про систему  традицій, вірувань, звичаїв, визначає специфіку етнобуття.

Національна культура інтегрує надбання світової культури, освоює її цінності та сама збагачує світову культуру взагалі, і особливо вагому роль у цьому процесі відіграє етнокультура — це невичерпне джерело  національної скарбниці етносу.

Етнокультура як галузь певних гуманітарних знань зосереджує передусім увагу на етнічних особливостях традиційної культурно-побутової сфери, тобто того прошарку загальної людської культури, який якісно відрізняє один етнос від іншого; вона зосереджує увагу на з’ясуванні механізму відтворення тих або інших емпіричних явищ, тобто на з’ясуванні того, як вони функціонують і відтворюються.

Етнокультура  безпосередньо пов’язана з народно-поетичною  творчістю, адже остання переплетена  з традицією в її етнічному  і побутовому аспекті та є визначальним показником як етнічної, так і національної свідомості. Фольклор відтворює сталу  традицію, сферу безперервних та необмежених  змін. Він забезпечує передання та сприйняття (тобто трансмісію) засобів  відтворення текстів, є інтегруючим компонентом традиційних обрядів та форм поведінки і своєрідним засобом накопичення народних знань, акумуляції та вираження народної пам’яті. Він відтворює специфіку етнокультури, є її кодом.

Таким чином, етнокульторологія як дисциплінарна  гуманітарна галузь культурної антропології тісно пов’язана з цілим комплексом гуманітарних наук.

Традиційна  звичаєва культура , зокрема народна, базується передусім на сукупності етнічних стереотипів з притаманною  їй своєрідністю етнічних кодів, символів тощо, які відтворюють глибинний  прошарок народної свідомості, і особливо їх архаїчні вірування, що складають  систему їхнього світогляду і  зумовлюють спосіб буття народу.

Можна погодитись із міркуванням С. Грица, що географічне  середовище етносу може бути визначальним у пізнанні його етногенезу, бо середовище, умови життя формують свій модус  мислення , який є синтезом настанов та орієнтацій життєвої творчої діяльності етносу, систему понятійних і рецепторних першоджерел, які формують певну парадигму поведінки. [52, c.80]

Саме  простір є етносферою формування національної культури. Культура виробила власні символічні структури на позначення часу та його просторової специфіки. Вона трансформує загальнолюдські  символічні структури часу і творить  свої національно-специфічні.

Народна культура є однією з умов функціонування самого середовища, народне мистецтво  як естетичний знак має інваріантний характер, який в художній, образній уяві відтворює відповідну систему  етнічних символів, що на рівні підсвідомості  закріплюються у витворах народних майстрів.

Народна культура визначала етнобуття, адже, базуючись на глибинних архетипах, продовжувала традиції попередніх поколінь, передаючи в різних витоках творчої  діяльності народу національні стереотипи мислення, їх звичаї та традиції і тим  самим зумовлювала існування  національної культури в цілому.

У цілому ж етнокультура як серцевина національної культури — явище не стале, а динамічне, бо хоча в чистих (автентичних) формах етнокультура базова зберігається дедалі менше, що закономірно, але нею просякає пласт «третьої» осучасненої  народної культури (на межі народної творчості  і самодіяльності). Сама етнокультура має своє історичне життя і збагачується новими жанрами й образами, глибоко проникає в життя сучасників, має гарні перспективи свого поширення.

Зусилля держави і громадськості, спрямовані на підтримку етнокультури через  системи освіти, культури, засоби масової  інформації, за умови достатнього  фінансування можуть давати плідні результати, про що свідчить досвід Норвегії в  залученні її громадян до музичного  фольклору шляхом інвестицій у спеціальну програму.

2. Етнолінгвістика, її об’єкт та предмет. Етнолінгвістика в колі інших наукових галузей та лінгвістичних дисциплін.

Етнолінгвістика (від грец. Ethnos – плем’я, народ) – це напрям в мовознавстві, що займається дослідженням взаємовідносин мови та культури (етнічної психології). Як галузь етнолінгвістика зародилася наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. у США у зв’язку з інтенсивними етнографічними дослідженнями індіанських племен Північної та Центральної Америки. Спочатку етнолінгвістика намагалась отримати історичні дані про суспільні відносини первісних народів шляхом дослідження відповідних мовних явищ (Л.Г. Морган, Ф. Боас, Е. Сепір та ін.). Одним з об’єктів етнолінгвістики була термінологія спорідненості, на якій випробовувалися нові методи лінгвістичного аналізу (наприклад, компонентний). В середині ХХ ст. почали досліджуватися інші сфери лексики та рівні мови. Було встановлено той факт, що мовні явища (наприклад, способів структурування мовного значення) тісно пов’язані з нелінгвістичними явищами культури – гіпотеза Е. Сепіра та Б. Уорфа про так звану мовну відносність [БСЭ].

Засновник Московської етнолінгвістичних  школах Толстой М.І. дав етнолінгвістиці  два тлумачення: вузьке та широке. Останнє  з них кваліфікує етнолінгвістику  як комплексну дисципліну, предметом  вивчення яої є увесь «план  змісту» культури, народної психології й міфології незалежно від  засобів і способів їхнього формального  втілення (слово, предмет, обряд, зображення і т. ін.). В той час як перше  розуміння етнолінгвістики звужує цю галузь до етнолінгвістичного «напряму в мовознавстві, що орієнтує дослідника на розгляд співвідношення мови й  духовної культури, мови й народного  менталітету, мови й народної творчості, їхнього взаємозв’язку та різних типів їхньої кореспонденції [52, c.81]. Об’єктом етнолінгвістики є природна мова та усі її знакові продукти, узяті під кутом схожого до етносеміотики, але обмеженого однією семіотичною системою предмета – культурно й етнопсихологічно маркованих знаків, а точніше – мовної репрезентації особливостей етнічної свідомості й культури. Безсумнівно, у такому випадку культурна маркованість мови передбачає урахування усіх інших семіотичних кодів етнічної культури [Селіванова СЛ напрями та проблеми, 253].

Саме  тому в роботах, орієнтованих на американську традицію, замість терміна «етнолінгвістика» (і нарівні з ним) часто вживається термін «антропологічна лінгвістика» - для досліджень, присвячених переважно когнітивній тематиці, чи термін «лінгвістична антропологія» - для досліджень, присвячених переважно комунікативній проблематиці.

Центральними  для етнолінгвістики є дві наступні тісно взаємопов’язані проблеми, які, в свою чергу, можна назвати «когнітивною» (від лат. Cognitio - пізнання) та «комунікативною» (від лат. communicatio - спілкування).

В сучасних когнітивно-орієнтованих дослідженнях з етнолінгвістики, включаючи дослідження, парисвячені таксономічним класифікаціям, можна умовно виокремити «релятивістський»  та «універсалістський» напрями: для  першого пріоритетним є вивчення культурної та мовної специфіки в  картині світу мовця, для іншого – пошук універсальних властивостей лексики та граматики природніх  мов.

Найбільш  значні результати в комунікативно  орієнтованій етнолінгвістиці зв’язані з напрямом, що називається «етнографія  мовлення» чи «етнографія комунікації» (Д. Хаймз, Дж. Гамперц та ін.). В рамках цього напряму моделі мовної поведінки  притаманні тій чи іншій культурі, тій чи іншій соціальній групі. Окрім  норм мовного етикету, етнографія комунікації  вивчає також ритуалізовані в  тих чи інших культурах мовленнєві ситуації, такі, як засідання суду, захист дисертації, торгова угода і такі інші; правила вибору мови у міжмовному спілкуванні; мовні конвенції та кліше, що сигналізують про приналежність  тексту до певного жанру (жили-були – в казках, ухвалили та слухали – в протоколі засідання) та ін.

Крім  того, враховується не лише відносини  між мовцем та слухачем, але також  і відносини між мовцем та особою, про яку йдеться у розмові. У результаті комплексної дії  цих обмежень одна і та ж сама людина вживає різні форми дієслова у звертанні до підлеглого і у  звертанні до незнайомої людини, у  спілкування зі своєю дружиною і  до дружини сусіда тощо.

Сучасна етнолінгвістика, що склалася усередині  комплексної науки про людину – культурної антропології – зберігає тісні зв’язки з суміжними  дисциплінами – семіотикою (наукою про знакові системи), психологією, соціологією та ін. В такий же спосіб, в вітчизняній та російській етнолінгвістиці особливе місце займають дослідження на межі етнолінгвістики, фольклористики та порівняльно-історичного мовознавства. Наприклад, це дослідницька програма, присвячена етномовній та етнокультурній історії словянських народів (М. І. Толстой, С.М. Толстая, М.В. Топоров). В рамках цієї програми укладаються етнолінгвістичні атласи, картографіруються обряди, вірування, фольклор; вивчається структура кодифікованих словянських текстів певних жанрів, включаючи загадки, поховальні та будівничі ритуали та ін., у співвідношені з даними порівняльно-історичних та археологічних досліджень [кругосвет 2001]. Складовими частинами етнопсихолінгвістики вважають етнопсихолінгвістику та лінгвокультурологію, які можуть формувати власні вектори самостійних мовознавчих дисциплін у ракурсі повної єдності погляду на поняття етносу, його культуру та мову [Селіванова СЛ напрями та проблеми, 253].

Отже, етнолінгвістика  досліджує мовну специфіку мовця, виявляючи певні характерні ознаки для конкретного етносу, взаємодію  між мовою та народом.

3. . Вербалізація етнокультурної інформації через фразеологічні одиниці.

У мові є  немало немотивованих фразеологічних одиниць , які несуть суттєву інформацію про екстралінгвістичну дійсність, а їх етимологія — це фактично вказівка на позамовний "фон", на фрагмент "живого життя". Позамовна дійсність, зміст культури, закріплений за фразеологічною одиницею (далі ФО), — об'єкт номінації етнофразеологізму, його "етимон"; метод етнокультурної етимологізації ФО, — історична ретроспектива. Етнокультурний контекст часом стає додатковим важелем до лінгвістичної етимологізації, а часто — головним, а то практично і єдиним засобом реконструкції фразеосхеми.

 Використання  етнокультурних реалій при поясненні  генези фразеологізмів має давню  традицію: історико-етимологічні коментарі  в словниках, пояснення окремих  слів (термінів), пареміологізмів. Етнографічні  й фольклористичні збірники (М.  Номис, І. Франко, Б. Грінченко,  В. Даль, С. Максимов, М. Федоровський, С. Адальберг), фразеологічні розвідки, у яких домінують етнокультурні  елементи етимологізації (Б. Ларін,  Ф. Медведєв, Л. Скрипник, М. Демський, В. Виноградов, І. Лепешев), засвідчують  значення етнокультури при етимологізації  ФО. Фразеологічна етимологія XIX —  першої половини XX ст. була якраз  переважно етнокультурною. Принципово  по-новому, із численними паралелями, використанням широкого контексту  вона почала розроблятися в  другій половині XX ст. Вагомо заявила  про себе етнолінгвістична школа  М. Толстого, під керівництвом  якого багато років розроблялася  проблема "Мова і народна духовна  культура".

 Вирізняються  характеристичні риси етнофразем: 1) невмотивованість цілісного значення  й наявність компонентів —  лексем активного вжитку; 2) закріпленість  за певними семантичними сферами; 3) надзвичайно велика вага свідчень  етнокультурного характеру в  їх формуванні; 4) виразний антропоцентричний  характер; 5) особливий тип "фразеологічних  зрощень", внутрішня форма яких  реконструюється "через звертання  до сфери народної духовної  культури" (В. Коваль).

 Етнокультурна  домінанта при поясненні ґенези  висловів переважає в монографії  білоруського дослідника В. Коваля "Восточнославянская этнофразеология:  деривация, семантика, происхождения". Термін "етнофразеологія" автор  уживає у двох значеннях: "сукупність  етнофразем, тобто немотивованих  на синхронному рівні фразеологічних  одиниць (фразеологізмів, фразем), що  відносяться до сфери народної  духовної культури", і "напрям у фразеології, який вивчає фразеологічні одиниці в етнокультурному аспекті" [20, c.213].