Правовий статус окремих видів суб'єктів господарювання

Цивільним кодексом визначено, що інформація про фізичних осіб-підприємців  є відкритою. Відповідно до ст. 20 вищевказаного  закону відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними, за винятком ідентифікаційних номерів фізичних осіб платників податків. Відомості, що містяться в Єдиному державному реєстрі, надаються у вигляді витягу з Єдиного державного реєстру чи довідки про наявність або відсутність в Єдиному державному реєстрі інформації, яка запитується. Законом визначено порядок та процедуру отримання таких відомостей. Крім того, інформація про проведення державної реєстрації, про прийняття фізичною особою рішення щодо припинення підприємницької діяльності, про постановления судового рішення щодо припинення підприємницької діяльності фізичної особи-підприємця, якщо таке рішення не пов'язане з банкрутством фізичної особи-підприємця, про постановления судового рішення щодо порушення провадження у справі про банкрутство фізичної особи-підприємця, про постановления судового рішення щодо припинення провадження у справі про банкрутство юридичної особи або фізичної особи підприємця підлягає обов'язковому опублікуванню в спеціалізованому друкованому засобі масової інформації.

 

 Якщо особа розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації, уклавши відповідні договори, вона не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем.

Норма стосовно того, що особа, яка розпочала підприємницьку діяльність без державної реєстрації та уклала відповідні договори, не має права оспорювати ці договори на тій підставі, що вона не є підприємцем, має на меті захист прав контрагентів, які вступили в договірні відносини з підприємцем. В разі виникнення спору відносно таких договорів суд може застосовувати положення, що стосуються зобов'язань, укладених в процесі здійснення підприємницької діяльності, а така особа може висувати проти вимог кредиторів лише запереченнями, які не пов'язані з відсутністю у неї статусу підприємця (визнання угоди недійсною за межами цивільної дієздатності, тощо).

В Господарському кодексі України, безпосередньо в статті 128 цього кодексу регламентується правовий статус громадян у сфері господарювання.

Громадянин признається  суб'єктом господарювання при здійсненні їм підприємницької діяльності за умови  державної реєстрації його як підприємець  без статусу юридичної особи  відповідно до статті 58 Господарського кодексу України.

Обов'язковою вимогою для визнання дієздатного громадянина суб'єктом підприємництва є державна реєстрація — в результаті саме державної реєстрації він придбаває статус суб'єкта господарювання (підприємництва). Якщо громадянин не здійснив державну реєстрацію як суб'єкта підприємництва, хоча фактично займається підприємницькою діяльністю, то він не придбаває статусу суб'єкта господарювання (підприємця). Закон зв'язує виникнення статусу підприємця не з фактичним заняттям підприємництвом, а з державною реєстрацією як суб'єкт підприємництва. Якщо фізична особа займається підприємницькою діяльністю без державної реєстрації, то вона порушує чинне законодавство і до нього можливо застосування правових санкцій.

Підприємницька діяльність здійснюється громадянином-підприємцем від свого імені, на свій риск. Він є рівноправним учасником господарського обороту, має право наймати і звільняти працівників, розпоряджатися на свій розсуд прибутком, що залишається після сплати податків, і т.п.

Громадянин-підприємець  відповідає всім майном, що належить йому на праві приватної власності, за своїми зобов'язаннями у сфері підприємництва (за винятком майна, на яке відповідно до закону не може бути обернуто стягнення). Вимоги кредиторів фізичної особи - суб'єкта підприємництва задовольняються за рахунок що належить йому майна, на яке може бути обернуто стягнення. Перелік майна громадян, на яке не може бути обернуто стягнення, встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України. Він застосовний і відносно громадян-підприємців. Отже, стягнення по боргах громадянина-підприємця може бути накладено і на те майно, що належить йому на праві власності, що не бере участь в господарському обороті.

Громадянин може здійснювати  підприємницьку діяльність:

безпосередньо як підприємець  або через створюване їм приватне підприємство;

із залученням або  без залучення найманої праці;

самостійно або спільно  з іншими суб’єктами.

При створенні громадянином приватного підприємства не обов'язково безпосереднє управління ним, воно може здійснюватися і найманим за контрактом керівником.

Однією з форм сумісного  здійснення громадянином підприємницької  діяльності з іншими суб'єктами є  договір про спільну діяльність. Згідно ч.1 ст. 1130 Цивільного кодексу  України за цим договором сторони  зобов'язав спільно діяти без  створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить закону. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання внесків учасників або без об'єднання внесків учасників. Одним з різновидів договору про спільну діяльність є договір простого товариства, по якому сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої внески і спільно діяти з метою отримання прибутку або досягнення іншої мети.

На громадянина-підприємця розповсюджуються загальні правила  і принципи підприємництва, передбачені  Господарським кодексом.

Громадянин-підприємець  зобов'язаний:

в передбачених законом  випадках і порядку отримати ліцензію на здійснення певних видів господарської  діяльності;

повідомляти органи державної  реєстрації про зміну його адреси, вказаної в реєстраційних документах, предмету діяльності, інших істотних умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають відображенню в реєстраційних документах;

дотримувати законні  інтереси споживачів, забезпечувати  належну якість вироблюваних їм товарів (робіт, послуг), дотримувати правила обов'язкової сертифікації продукції, встановлені законодавством;

не допускати несумлінної  конкуренції, інших порушень антимонопольно - конкурентного законодавства;

вести облік результатів  своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;

своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування  податків і інших обов'язкових  платежів;

сплачувати податки  і інші обов'язкові платежі в порядку  і в розмірах, встановлених законом.

Громадянин-підприємець може бути визнаний судом банкротом відповідно до вимог Господарського кодексу України і інших законів.

Особливості визнання громадян-підприємців  банкротами передбачені в розділі VI Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом» від 30.06.99 р.

Процедура банкрутства  фізичних осіб — суб'єктів підприємництва істотно відрізняється від процедури  банкрутства юридичних осіб. Так, якщо в ліквідаційну масу юридичних  осіб включається все майно банкрота, то в ліквідаційну масу фізичної особи включається все майно, за винятком майна, на яке відповідно до цивільного процесуального законодавства не може бути обернуто стягнення.

Якщо визнання юридичної  особи банкротом припиняє стягнення  по будь-яких видах виконавчих документів, то визнання банкротом фізичної особи припиняє стягнення по будь-яких виконавчих документах, окрім документів на стягнення аліментів, по відшкодуванню шкоди, заподіяної життю і здоров'ю громадян, а також іншим вимогам особистого характеру.

Іншим для фізичних осіб, на відміну від юридичних осіб, є порядок черговості відшкодування (задоволення вимог кредиторів):  

поза чергою відшкодовуються  витрати по справі про банкрутство  і виконанню ухвали про банкрутство;

 в першу чергу  — витрати на відшкодування шкоди, заподіяної життю і здоров'ю, а також аліменти;

в другу чергу —  розрахунки з працівниками і виплата  авторської винагороди;

в третю чергу —  вимоги кредиторів, забезпечені заставою;

в четверту чергу —  податки і збори (обов'язкові платежі);

в п'яту чергу —  розрахунки з рештою кредиторів.

Протягом п'яти років  після банкрутства громадянина-підприємця він не може бути підданий процедурі  банкрутства за власною заявою, процедура  банкрутства не відміняє можливості кредитора звернутися до суду в порядку цивільного процесу у разі незадоволення або неповного задоволення його вимог. Таких положень у разі банкрутства юридичної особи закон не передбачає.

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІІ

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ  МАЙНА СУБ'ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ

 

3.1 Поняття  майна та майнових відносин суб’єктів господарювання

 

Для здійснення і господарської, і підприємницької діяльності необхідною передумовою є володіння суб'єктами господарювання засобами виробництва, майном, що використовується в процесі цієї діяльності.

Майном, згідно ст. 139 Господарського кодексу України, визнається сукупність речей та інших цінностей (включаючи нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються в діяльності суб'єктів господарювання і відображаються в їх балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку цих суб'єктів.

Залежно від правових засад володіння майном при здійсненні господарської діяльності визначається його правовий режим.

Під правовим режимом майна розуміють установлений правовими засобами порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення суб'єктами права повноважень володіння, користування та розпорядження ним, реалізація функцій управління майном, а також правова його охорона.

Якщо це визначення деталізувати, то можна виокремити такі елементи або структуру правового режиму:

1)  сукупність правових норм, що регулюють відносини власності, 
визначають форму власності, види майна, суб'єктів права власності, 
правомочності власника;

2)  правомочності державних організацій по здійсненню права господарського відання чи права оперативного управління майном;

3)  правоздатність суб'єктів господарювання в майнових відносинах;

4)  встановлені правовими засобами порядок та умови розподілу 
майна за фондами, використання його в процесі виробничо-господарської та іншої діяльності, здобуття з нього корисних результатів;

5)  функції та компетенцію керівників організації щодо управління 
майном та його ефективного використання з метою забезпечення статутної діяльності підприємства;

6)  порядок і умови розподілу та використання прибутку (доходу);

7)  установлені правовими засобами майнові взаємовідносини організації як юридичної особи і держави, інших юридичних осіб і підприємців;

8)  правову охорону майна суб'єкта господарювання.

Таким чином, правовий режим майна суб'єкта господарювання являє собою встановлені нормативними актами правила, можливі межі «панування» суб'єкта господарювання над належним йому майном. Основу правового режиму майна суб'єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права — право господарського відання, право оперативного управління.

Господарська діяльність може здійснюватися також на основі таких речових прав, як право володіння, право користування тощо.

Право власності та інші майнові права суб'єктів господарювання захищаються у способи, зазначені у ст. 20 Господарського кодексу України (визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з передбачених законом підстав; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних, оперативно-господарських та адміністративно-господарських санкцій; встановлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом).

Право власності — основне речове право у сфері господарювання.

Відповідно до ст. 134 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на власний розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб'єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (або їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб'єктам для використання його на правах власності, господарського відання чи оперативного управління або на основі інших форм правового режиму майна. Майно, що використовується в господарській діяльності, може перебувати у спільній власності двох або більше власників.

Повноваження власника регламентовані ст. 135 Господарського кодексу України, де вказано, що власник майна має право одноосібно або спільно з іншими власниками на основі належного йому (або їм) майна засновувати господарські організації або здійснювати господарську діяльність в інших організаційно-правових формах господарювання, не заборонених законом, на власний розсуд визначаючи мету і предмет господарської діяльності, структуру утвореного ним (або ними) суб'єкта господарювання, склад і компетенцію його (або їх) органів управління, порядок використання майна, інші питання управління діяльністю суб'єкта господарювання, а також приймати рішення про припинення господарської діяльності заснованих ним (або ними) суб'єктів господарювання відповідно до законодавства. Власник має право особисто або через уповноважені ним органи з метою здійснення підприємницької діяльності засновувати господарські організації, закріплюючи за ними належне йому майно на правах власності та господарського відання, а для здійснення некомерційної господарської діяльності — на праві оперативного управління, визначати мету та предмет діяльності таких організацій, склад і компетенцію їх органів управління, порядок прийняття ними рішень, склад і порядок використання майна, визначати інші умови господарювання у затверджених власником (уповноваженим ним органом) установчих документах господарської організації, а також здійснювати безпосередньо або через уповноважені ним органи у встановлених законом межах інші управлінські повноваження щодо заснованої організації та припиняти її діяльність відповідно до Господарського кодексу України та інших законів.