Державне регулювання процесів подолання бідності

Понад 70% отримувачів пільг — цілком забезпечені за українськими стандартами люди, а, приміром, серед тихий, хто користується пільгами на оплату житлово-комунальних послуг, частка небідних сягає 77%.

Підбиваючи підсумки, хочу підкреслити необхідність мінімізації пільг й заміни їхнього грошовими виплатами. Крім усього іншого, пільга обмежує право вибору, приміром, пенсіонера між проїздом на трамваї та покупкою будь-яких товарів чи оплатою послуг.

титану ж пільги, котрі будуть збережені, необхідно обліковувати. Так, одним з напрямків упорядкування компенсацій транспортникам за безплатний проїзд пенсіонерів може статі видача кожному пенсіонеру певної — можна і необмеженої, але й фіксованої — кількості талонів на проїзд, що відрізняються від загальних (аби запобігти їхньому використанню іншими громадянами). Такі талони слід якщо здавати водієві чи кондуктору при проїзді, й в такий спосіб смердоті потраплятимуть на транспортне підприємство. Тільки за фактичною вартістю пред’явлених талонів й має здійснюватися бюджетна компенсація цьому підприємству витрачених коштів.

Система соціальної підтримки вразливих верств населення винна бути орієнтована на справді нужденних. Необхідно, щоб парламентарії нарешті подолали свою «сором’язливість» й назвали бідність бідністю. За цим має йти затвердження офіційних критеріїв й межі бідності, розробка механізму державної підтримки бідних верств суспільства.

Метою соціальної підтримки має статі максимально повне охоплення всіх, хто потребує допомоги. Тобто всіх бідних, хто над змозі самостійно забезпечити собі та своїм утриманцям (насамперед дітям) хоча б такий рівень життя, який відповідає встановленим державним гарантіям. Таким чином, в ідеалі усі нужденні повинні отримувати допомогу. Вона може надаватися в різних формах:

. безпосередня допомога грошима  чи товарами повсякденного попиту,

. забезпечення доступу до послуг  охорони здоров’я, освіти тощо  — для цого на пільгових  умовах (чи взагалі на основі) надаються ліки, шкільні підручники, створюється система фінансування  охорони здоров’я, Яка враховувала  б ризики, що не підлягають  страхуванню,

. допомога у працевлаштуванні  чи саме зайнятості особам  працездатного віку,

. централізований перерозподіл  коштів на користь найбідніших  регіонів країни.

Необхідність одночасного вирішення двох завдань — подолання бідності і обмеження бюджетних витрат — зумовлює особливу роль адресної соціальної допомоги. Адресність потребує насамперед точної ідентифікації бідних, котра в принципі може досягатися кількома способами.

Базою для ідентифікації є оцінка рівня доходів (чи споживання) окремих батьківщин чи домогосподарств. Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Проте є і ціла низька проблем. У нашій стране доходи населення не відбивають реального рівня життя внаслідок поширеності так званих «натуральних доходів» від особистого підсобного господарства, доходів від неформальної та тіньової економічної діяльності тощо. Орієнтація ж на рівень споживання також пов’язана із багатьма труднощами, оскільки ця характеристика рівня життя та добробуту не підтверджується документально й, відповідно, не може використовуватися в процедурі призначення допомоги. Можливо (й в багатьох країнах така практика існує), проблему якщо вирішено завдяки використанню показника прибутку в поєднанні із хоча б вибірковим застосуванням перевірок реального рівня життя. Проте це вимагає відповідних коректив у законодавстві, істотного збільшення адміністративних витрат. Крім того і не можна не враховувати, що такий підхід аж ніяк не популярний у суспільстві.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори бідності, тобто на наявність у родині (домогосподарстві) однієї чи кількох характеристик, що тісно корелюють з бідністю, — приміром, не менше ніж п’ятеро дітей у сім’ї, батьківщина пенсіонерів (чи самотні пенсіонери) старші від 75 років й т.п. Перевага такого підходу — у спрощенні процедури надання допомоги й, відповідно, скороченні адміністративних витрат. А недоліки пов’язані із тім, що усі індикатори бідності є лише непрямими її характеристиками. Відповідно можуть виникати помилки в забезпеченню адресності — чи неповнота охоплення бідних, чи, навпаки, надання допомоги небідним.

Значною мірою попередити розпорошення коштів може так звань механізм саме ідентифікації чи саме адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, отримувати котрі прагнуть лише справді бідні верстви населення. Приміром, працездатним можуть бути запропоновані громадські роботи із оплатою, котра не перевищує межі бідності.

Кажучи про ефективність надання соціальної допомоги, слід підкреслити два основні її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних й мінімальне надання допомоги тім, хто її не потребує. При цьому йдеться не про порушення чинного законодавства й випадки невиправданого призначення допомоги (субсидії). За умів існування різноманітної системи підтримки доходів населення (неоднакових критеріїв надання різних видів допомоги та різних граничних значень прибутку родини) важливо націлити її саме на бідні верстви суспільства.

Подолання бідності — заподіяння одного дня. На мій погляд, настійно необхідною є координація різнопланових зусиль, визначення пріоритетів на коротко-, середньо- й довгострокову перспективу. Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру — грошовими виплатами, субсидіями, допомогою продуктами, одягом тощо) можна викоренити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом’якшення ж відносної бідності, пов’язаної насамперед із економічною нерівністю населення, потребує понад години і зусиль в основному активного характеру (допомоги у працевлаштуванні, відкритті власної справ, отриманні необхідної кваліфікації). Коли ж до суб’єктивної бідності, то тут для попередження викликаних нею соціальних конфліктів потрібні годину, довіра до влади на всіх рівнях та узгоджені дії майже всіх соціальних інститутів суспільства. Президент зробив перший крок — розуміючи важливість проблеми, включивши відповідну тематичну доповідь до свого щорічного послання Верховній раді. Тепер треба чекати на реакцію інших ланок влади: законодавців, Кабінету Міністрів, місцевих органів. А чекати? Може, слід згадати заповіт Гіппократа: лікарю, допоможи собі сам...

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки:

На початку ХХІ століття боротьба з бідністю стала однією з найбільш ваговитих проблем і найбільш важливим завданням соціальної політики більшості країн світу. Бідність є одним з недозволених питань і серед соціально-економічних проблем в Україні. За результатами досліджень, 27% населення країни перебуває за межею бідності, у тому числі 14% – за межею крайньої бідності.  Бідність це багатогранна і багаторівнева соціально-економічна категорія, яка відображує стосунки між життєдіяльності, які не дають можливості індивідам (домогосподарствам) задовольняти власні потреби на нормативно встановленому рівні вжитку в даному суспільстві зараз. Бідність – це форма соціально-економічного відчуження, при якому рівень вжитку не дає можливості відновлювати свій фізичний і соціальний потенціал.  Різкий стрибок рівня бідності в Україні обумовлений тими ж причинами, що і інші основні проблеми економічного і соціального життя країни.

Руйнування господарських зв'язків і перевлаштування системи господарювання зіграли в цьому процесі найважливішу роль.  При цьому в Україні, як і в багатьох пострадянських країнах, окрім бідності серед звичних категорій населення, таких як безробітні, пенсіонери, інваліди і інші малозахищені верстви населення, спостерігалася бідність також і серед працюючого населення, а крім того – серед висококваліфікованих фахівців.  Була розроблена спеціальна Стратегія подолання бідності в Україні, а так само ряд допоміжних документів до неї, крім того питання по боротьбі з бідністю включені в Стратегію соціально-економічного розвитку України на 2002-2015 рр. Міністерство праці і соціальної політики розробляє і приймає необхідні документи, сприяючі роботі по боротьбі з бідністю. На 2007 рік міри по реалізації Стратегії подолання бідності, які були затверджені на засіданні Кабінету Міністрів, включили заходи щодо боротьби з безробіттям, по підвищенню мінімальних зарплат і пенсій, забезпеченні робітниками місцями безробітного і непрацюючого населення, а так само допомога інвалідам.  Істотні зрушення в проблемі боротьби з бідністю в нашій країні доки не досягнуті. Хоча Україна – держава з величезним потенціалом, який може бути повністю реалізований при розумному їм розпорядженні. При цьому вся необхідна законодавча і нормативно-правова база для такої боротьби вже створена.

 

На закінчення мені б хотілося зазначити, що мета даної роботи виконано. За допомогою наукової та методичної літератури я вивчила і проаналізувала проблеми бідності в країні..  Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість і тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умов. Трохи краща ситуація в областях із відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство.                       

Середньомісячна ціна робочої сили в доларовому еквіваленті в Україні сягнула 2001 року лише 57,9 дол США, в 2002 році - 70,6, за перше півріччя 2003 року - 79,5 дол США. Тобто середньомісячна заробітна плата в Україні нижча від межі абсолютної бідності (4 дол США на людину в день). При цьому Україна за рівнем зарплати потрапляє в категорію країн, які вважаються бідними і розвиваються, а також безнадійно відстають від стандартів Європи. Чому за останні 10 років рівень споживання м'яса, молочних продуктів, фруктів знизився удвічі, цукру - на 20%, риби - в 1,6 рази, загальна захворюваність зросла на 10%, кількість хворих на активну форму туберкульозу побільшало на 34% (причому четверо з п'яти хворих - працездатного віку), тривалість життя знизилася в середньому на три роки, забезпеченість населення телевізорами зменшилася в 5 разів, холодильниками - у 2,5 разу, годинниками - майже в 6 разів, пральними машинами - удвічі, велосипедами й мотоциклами - в 15 разів тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список літератури:

1. В. Максимова, А. Шишов. "Ринкова  економіка" Підручник. Україна, 2000 

2. П.Г. Єрмішина Основи економічної теорії. М.: Промінь, 2001. с. 134. 

3. П.Г. Єрмішина Основи економічної  теорії. М.: Промінь, 2001. с.150-151. 

4. Камаєв В.Д. Підручник з основ економічної теорії (економіка) - М.: Владос, 2002.

 с.116.  5. Амбарцум А.А. Економіка: навчальний посібник для вузів. - М.: Банки і біржі, ЮНИТИ, 1997. 

6. Великий економічний словник / За ред. О.М. Азріліяна. - 3-е вид. - М.: Інститут нової економіки, 1998. 

7. Валовий Д.В. Ринкова економіка. Виникнення, еволюція та сутність. - М.: ИНФРА-М, 1997. 

8. Заблоцькій Б.Ф. та ін Економіка  України. - Львів: Львівський Банківський коледж Національного банку України, 1997. 

9. Камаєв В.Д. Економічна теорія: Підручник - Гуманит. вид. центр ВЛАДОС, 1998.  10.Прусова Л.Г. Економіка в питаннях і відповідях. - К.: АТЗТ «Експрес-об'ява», 1998. 

11.Основі економічної Теорії: поліекономічній  аспект: Підручник / За ред. Г.Н. Климка, В.П. Нестеренка. - К.: Вища шк., 1994. 

12.Современная економіка. Загальнодоступна  навчальний курс. Ростов н / Д.: вид-во  «Фенікс», 1998. 

13.Теоретіческая економіка. Політекономія: Підручник для вузів / Під ред. Г.П. Журавльової. - М.: Банки і біржі, ЮНИТИ, 1997. 

14. Абрамов В. М., Данюк  В. М, Гриненко А. М., Колот А. М., Чернов  В. L

Нормування праці. — К., 1995.

 

15. Абрамов В. М., Данюк  В. М.,., Колот А. М. Мотивація і стимулювання

праці в умовах переходу до ринку. — Одеса, 1995.

 

16. Акимова Н. В. Производительность  труда в промышленности.—К., 1991.

 

17. Бандур С. И. Резервы  трудоснабжения: территориально-трудовой  аспект.

— К.: Наукова думка, 1990.

 

18. Богатыренко 3. С. Выявление  и оценка резервов роста

производительности труда на промышленных предприятиях (объединениях). —

М.: Экономика, 1990.

 

19. Бондарь И. К. Производительность  труда. — К.: Наукова думка, 1991.

 

20. Василъченко В. С. Ринок  праці та зайнятість. — К., 1996.

 

21. Волгин Н. А., Плаксин  В. И. Доходы и занятость: мотиваци-онный

аспект. — М.: Луч, 1994.

 

22. Гангслі Теренс. Соціальна  політика та соціальне забезпечення  за

ринкової економіки. — К.: Основа, 1995.

 

23. Данюк В. М. Управление  трудом в условиях рыночной  экономики — К.:

Знание, 1991.

 

П.Долишний М. И. Трудовые ресурсы производственных систем. — К.: Наукова

думка, 1990.

 

24. Жуков Л. И., Горшков  В. В. Справочное пособие по труду  и заработной

плате. М.: Финансы и статистика, 1990.

 

25. Жуков Л. И., Погосян  Г. Р. Экономика труда. — М.: Экономика, 1991.

 

26. Завиновская Г. Т. Организация  заработной платы в промышленности. —

К.: Вища школа, 1985.

 

27. Калина А. В. Организация  и оплата труда в условиях  рынка. — К.:

МАУП, 1995.

 

28. Казановский А. В., Колот  А. М. Соціальне партнерство на  ринку праці.

— Краматорськ: Нац. Центр продуктивності, 1995.

 

29. Колот А. М. Оплата праці  на підприємстві