Державне регулювання процесів подолання бідності

Інші спеціальні статистичні джерела містять застарілу інформацію (за 1995-96 рр.), що робить порівняльну оцінку рівня бідності неактуальної й некоректної зважаючи на успішну економічну трансформацію деяких країн постсоціалістичного простору й значного поліпшення показників їхнього соціального розвитку саме останніми роками.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. Шляхи подолання бідності

3.1 Державне регулювання  процесів подолання бідності.

Динамічний розвиток суспільства має досить неоднозначні наслідки: з одного боку, є істотне збільшення асортименту, кількості та якості благ, які пропонуються споживачам; з іншого - поглиблення диференціації населення за рівнем їхнього матеріального статку. Звісно, переважна більшість осіб, які ведуть злиденне існування, воліють звинувачувати у своєму скрутному становищі радше когось (частіше за все, державу), ніж себе особисто. Проте, як виявляється, причинами бідності є не лише не виважена політика держави, а й інші чинники: внутрішні - залежать від особистих рис та якостей конкретної особи; родинні - формуються найближчим оточенням .

Однак саме держава має реальні можливості регулювати рівень розвитку окремих галузей, регіонів чи груп населення, а відтак, створювати передумови для їхнього збагачення чи збідніння. Тому вивчення ролі і місця держави в процесі регулювання рівня та якості життя населення є дуже актуальним і своєчасним.

Аналіз наукових досліджень і публікацій останнього часу показує, що проблемі державного регулювання рівня та якості життя населення присвячені праці О.Берданової, І.Дзюби, В.Жеребіна, Л.Зубченка, Е.Лібанової, В.Мандибури, О.Новікової, А.Романова, А.Сурінова та інших вчених. Проте дослідження особливостей державного регулювання рівня та якості життя населення за умов глибоких трансформаційних процесів є недостатнім, а знання і розуміння суспільством важливості цього питання залишаються неповними і розсіяними. Тому метою даної роботи є: аналіз існуючих методів і способів державного регулювання рівня та якості життя населення.

Державна політика підвищення рівня та якості життя населення є складовою державного регулювання економіки, яка, на думку В.Гриньової та М.Новикової, являє собою процес "втручання державних органів влади за допомогою різних методів і інструментів у розвиток основних економічних процесів з метою забезпечення позитивних соціально-економічних результатів.

Об'єктивною необхідністю такого втручання служить неможливість ринку, який характеризується стихійністю розвитку, забезпечити виконання економічної політики держави, яка передбачає, по-перше, створення міцної матеріальної основи для зростання добробуту народу; по-друге, забезпечення суспільного відтворення в необхідних пропорціях і масштабах; по-третє, підтримку балансу соціально-економічних інтересів різних верств населення; по-четверте, збереження цілісності територіального простору країни [2, с. 15-16].

Одначе таке втручання з боку держави може мати радше негативні результати, якщо не передбачатиме виваженого використання системи відповідних методів державного управління (регулювання), які являють собою "сукупність універсальних та специфічних способів і прийомів, які застосовуються персоналом органів державного управління при виконанні його функцій або в процесі розробки, прийняття та реалізації рішень, спрямованих на досягнення визначених цілей щодо розвитку керованих об'єктів" [3, с. 12].

Проте результативність державного втручання істотною мірою буде залежати від того, хто, коли та в який спосіб застосував ті чи інші методи державного управління (регулювання). Якщо наразі залишити поза увагою компетентність конкретних виконавців (працівників відповідних органів державної влади), то на перший план виходять методи і способи реалізації відповідної державної політики, оскільки саме система методів державного регулювання дозволяє органам державної влади впливати на розвиток соціально-економічних процесів шляхом створення сприятливих умов для їх розвитку з метою отримання суспільно-корисних результатів.

Таким чином, проведені дослідження свідчать, що для вдосконалення механізму державного регулювання рівня та якості життя населення наразі необхідно:

•-       зменшити адміністративний вплив органів державного регулювання на процес взаємодії між економічними суб'єктами;

•-       здійснити реорганізацію органів державного регулювання на місцях та переглянути їх функції, спрямувавши їх на розробку регіональної та реалізацію державної стратегії подолання бідності;

•-       зосередити увагу на правових, економічних і соціально-психологічних методах державного регулювання рівня та якості життя населення;

•-       посилити роботу органів державного регулювання по реалізації інноваційно-інвестиційної моделі розвитку економіки, збереженню існуючих і створенню нових робочих місць, заохоченні роботодавців до підвищення рівня оплати праці та виконання соціальних зобов'язань перед найманими працівниками тощо.

Можна зробити такі висновки, що наразі серед науковців відсутня єдина точка зору стосовно класифікації методів державного управління (регулювання); практична реалізація державної політики підвищення рівня та якості життя населення потребує належного теоретико-методологічне обґрунтування, що має стати предметом подальших досліджень.

 

 

 

 

 

 

3.2 Модель економіки  без бідності.

Як було б позначено вище, бідність в Україні перетворилася однією із найістотніших чинників, який постійно ініціює зростання соціальної напруги в суспільстві й сприяє соціальному регресу. Тому як ніколи актуальною стає завдання розробки комплексного підходу до рішення проблеми бідності й визначення конкретних кроків соціально-економічної політики, направленої на подолання цого негативного явища.

Державна соціальна політика, орієнтована на підвищення рівня життя всіх верств населення (незалежно від їхні майнового положення), винна бути заговорили українською у " язана із такими завданнями стабільного економічного розвитку як забезпечення реального зростання виробництва, поліпшення ситуації на національному ринку роботи, заборона інфляційних процесів, ефективного використовування бюджетних коштів й засобів спеціальних позабюджетних фондів. Саме ефективний економічний розвиток на макрорівні закладає фундамент соціального розвитку країни й зрештою визначає рівень добробуту її населення.

З урахуванням специфіки процесів, заговорили українською у " язаних із трансформацією вітчизняної економіки, необхідним також представляється вживання першочергових заходів в напрямах:

. скорочення майнової нерівності  шляхом проведення гнучкої податкової  політики,

. стимулювання розвитку малого  й середнього бізнесу,

. упровадження системи раціональних  соціальних трансфертів,

. легалізація тіньової економіки  й незареєстрованих доходів.

Особливістю прояву проблеми бідності в Україні є тієї факт, що не лише перебування у складі соціально уразливих груп населення (сім " ї із дітьми, пенсіонери, інваліди), але й навіть зайнятість не гарантує від попадання в групу бідних. Саме тому необхідною умовою подолання бідності стає надання працездатному населенню країни можливостей для самостійного вирішення проблем трудовлаштування. Досягнення цієї мети сприятиме збалансованості попиту й пропозиції на ринку роботи, а також запобіганню різкому збільшенню рівня безробіття унаслідок структурних перетворень в економіці. Однієї із таких можливостей, свого години успішно реалізованої західними країнами, є створення нових ефективних робочих місць на базі розвитку малого й середнього бізнесу.

Не менш важливим представляється також створення умів для зростання доходів, одержуваних від трудової діяльності. При розробці відповідних заходів політики доходів й зайнятості слід врахувати, що збільшення реальних трудових доходів населення може бути слідством: по-перше, стабілізації макроекономічної динаміки, що забезпечує зростання реальної заробітної платні, по-друге, встановлення економічно й соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної платні із поетапним наближенням її розміру до рівня прожиткового мінімуму й, по третє, забезпечення оптимальної між професійної й міжгалузевої диференціації заробітної платні всіх категорій працюючих.

Ще однією необхідною умовою для подолання бідності в Україні є реформування системи соціального захисту, направлене на посилення її адресності й заговорили українською у " язане із регулюванням величини гарантованого мінімального прибутку. як свідчить світова практика, ефективними заходами реформаторської політики в даному напрямку може статі розвиток нових соціальних технологій, котрі торкаються підтримки потребуючих (малозабезпечених) сімей, надання безкоштовних послуг охорони здоровий " я й освіти, а також послуг соціальної реабілітації.

Коли можна і потрібно робити? У основі стратегії подолання бідності має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідний комплексний підхід, орієнтований як на бідні, то й на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави із підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їхнього матеріального стану мають спиратися на забезпечення стійкого економічного зростання, всебічний розвиток й максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Слід, нарешті, відмовитися від практики регулювання оплати роботи виключно шляхом підвищення мінімальної зарплати. Такий підхід вже призвів доти, що співвідношення мінімальної та середньої зарплат в Україні становило у 2000-му році 51,3%, хоча нормальним вважається 30—35%. Особливо загострилася ситуація в бюджетній сфері: в освіті — 75,5%, в охороні здоров’я — 84,8, у соціальному забезпеченню — 99,2, у культурі — 100%. Абсолютно очевидно, що за таких умів зарплата аж ніяк не може стимулювати ефективну працю, творчу активність — фактично вон давно перетворилася на засіб соціальної підтримки працівників бюджетних галузей.

Однак… саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних завдань. Цілком можливою (особливо за умів України) вбачається ситуація, коли його плодами скористається дуже обмежене коло людей. Цей прошарок якщо прискореними темпами накопичувати у своїх руках багатство, а бідні то й залишатимуться бідними.

Отже, поряд з реформуванням системи оплати роботи, концепція якого розроблена і затверджена Президентом, необхідно добиватися зниження економічної нерівності шляхом упровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки лише в такий спосіб можна кардинально поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Слід запроваджувати — спочатку добровільну, а й за кілька років й обов’язкову — накопичу вальну систему пенсійного забезпечення, котра спонукатиме населення реєструвати свої доходи і забезпечить необхідний зв’язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу та сумою внесків до Пенсійного фонду) й матеріальним забезпеченням у старості. Нині уже діє цілий ряд так званих недержавних пенсійних фондів, але й через відсутність необходимых законів держава ніяк не регулює їхню діяльність.

як бі ми не заперечували, альтернативи підвищенню пенсійного віку не існує. Нинішній був запроваджений наприкінці 1920-х років, коли демографічна ситуація був абсолютно іншою. Співвідношення пенсіонерів й населення працездатного віку таке, що просто більше не залишає нам вибору. Через це болюче рішення пройшли усі без винятку країни, котрі розпочали реформи своїх систем пенсійного забезпечення (від Казахстану і Грузії до Польщі і Угорщини).

І неправда, що середня тривалість життя не дозволяє цого зробити. Середня тривалість майбутнього життя при народженні розраховується виходячи із ймовірностей померти немовлям, у дитинстві, підлітковому віці, в юності, у працездатному віці (а ризик померти в працездатному віці для чоловіків досягає 35%). титану ж, хто щасливо переживши ці періоди, можуть розраховувати на досить довге життя. Так, середня тривалість майбутнього життя для чоловіків при досягненні ними 60 років становить 14 років, а жінок при досягненні 55 років — 23 рокта. До цого слід додати, що кожен п’ятий виходить на пенсію раніше 55 чи 60 років, й за рахунок цого підвищується співвідношення населення пенсійного та працездатного віку.

Ще один аргумент супротивників такого рішення пов’язаний з нібито неминучою катастрофою на ринку роботи. Однак поступове підвищення (на відміну від, приміром, Грузії, де пенсійний вік одне моментно підвищили на п’ять років) призведе доти, що протягом перших чотирьох років, коли це якщо стосуватися наймолодших пенсіонерів (значна частина які й нині працює), додаткова пропозиція робочої сили на ринку роботи не перевищить 100 тисяч Чоловік на рік. І лише потім цей показник помітно зросте, однак вухо економічного піднесення дає усі підстави розраховувати, що того годину зросте і попит на робочу силу.

Необхідно принципово змінити діючу систему пільг. Існування розвиненої системи пільг (в оподатковуванні, в оплаті цілої низькі послуг тощо) є однією із болючих точок нинішньої соціальної політики. Прибічники її збереження підкреслюють, що в багатьох країнах військовим, приміром, крім зарплати надається ціла низька пільг. Однак, по-перше, відповідна галузь відшкодовує збитки, які могли б зазнати через це, скажімо, транспортники. Тобто фактично відбувається перерозподіл коштів галузі між прямими і непрямими витратами на оплату роботи. По-друге, й вартість, й обсяги використання цих пільг чітко визначені. Ми ж і збитків галузь не відшкодовує, й вартість наданих пільг ніхто не рахує. При цьому не прагнуть до наведення порядку в обліку використаних (а чи не просто продекларованих) пільг насамперед тих структури, котрі їхнього надають.

Нині в українському законодавстві передбачене дев’ять видів багаторазових й чотири види одноразових пільг. Частина їхнього має забезпечувати певні привілеї особам, котрі і так мають досить коштів для існування, а частина спрямована на соціальну підтримку малозабезпечених верств населення. Найпоширеніші пільги на оплату проїзду в міському та приміському пасажирському транспорті, декларація про котрі має третина населення країни (фактично використовує ледь понад половини цієї третини), декларація про пільговий проїзд у міжміському транспорті (мають 13% населення, а використовують його лише 2,5%). На відміну від цого пільги на оплату житлово-комунальних послуг використовують 94% тихий, хто має ними право (приблизно 8% населення, а із урахуванням членів батьківщин — 14%). Взагалі лише 43% населення використовує своє декларація про тих чи інші пільги, причому їхня питома ваги значно вищий серед более заможних верств населення.