Державне регулювання процесів подолання бідності

Так, у 1996 році населення України складало 52 млн. чол., в 1998 році - 49,92 млн. чол., а на 1 листопада 2012  року чисельність населення України становила 45 млн. 560 тис. мешканців[11, 12]. Якщо уряд України і на далі буде зволікати та не звертати уваги на рівень бідності в Україні, то формування ринку праці не відбудеться через відсутність трудових ресурсів, які не доживуть до відповідного віку та не стануть робочою силою, тобто  працівниками. А це, в свою чергу, не сприятиме достатньому відрахуванню та поповненню Державного бюджету країни грошовими коштами та, відповідно, фінансування з Державного бюджету буде неможливим для всіх економічних структур в державі та уряду України в цілому через брак коштів.

 

 

Рис. 1. Динаміка номінальної та реальної заробітної плати у співвідношенні  із мінімальною заробітною

платою та прожитковим мінімумом пересічних громадян в Україні за 1997-2011 рр.

Для того, щоб більш детально розглянути співвідношення динаміки прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати. Розглянемо рис.1, де наведено  данні офіційної статистики номінальної та реальної заробітної плати і прожиткового мінімуму в Україні для пересічних громадян за1997-2011рр.

Можна зазначити (рис. 1), що  загалом мінімальна заробітна плата та прожитковий мінімум громадян мали спільну тенденцію до зростання. Проте, не в усі досліджувані роки темпи їх зростання співпадали. Зокрема, у 1998 році мінімальна заробітна зросла дещо більше розміру прожиткового мінімуму, тоді як прожитковий мінімум значно збільшився у 2000 році й досяг рівня 287,6 грн., а мінімальна заробітна плата становила лише 118 грн. Досить характерним є той факт, що розмір прожиткового мінімуму в Україні не співпадає за розмірами мінімальної заробітної плати. До 2008 року прожитковий мінімум перевищував рівень мінімальної заробітної плати, а починаючи з 2009 ці показники зрівнялись та склали 869 грн. у 2010 році та 941 грн. у 2011 році.

За міжнародними стандартами мінімальна заробітна плата має бути вищою за прожитковий мінімум, а в Україні цього не відбувається. Сучасне  співвідношення  мінімальної  заробітної  плати  та  прожиткового мінімуму дає підставу вважати, що працездатні громадяни не можуть прожити на заробітну плату, а тому або сплачують комунальні платежі, або ходять пішки на роботу. Мінімальна заробітна плата встановлюється  без  врахування  прожиткового  мінімуму  для  працездатних  громадян,  у меншому розмірі, в супереч законодавству України.

Частина проблем і методологічних ускладнень полягає в тому, що досі немає достатньо об'єктивного і універсального способу визначення, які потреби повинні бути враховані в споживчому "кошику" найманого працівника. Серйозні проблеми виникають навіть у визначенні найменш проблематичної потреби працівника у продуктах харчування.

Слід зважати, прожитковий мінімум, що орієнтується на мінімально допустимі розміри споживання найбільш важливих для людини матеріальних благ та послуг, не забезпечує нормального відтворення робочої сили, оскільки не враховує повного набору товарів та послуг, які необхідні для задоволення першочергових матеріальних та культурних і соціальних потреб людини в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.2 Вплив бідності на  процеси макроекономічного розвитку

Скорочення обсягів виробництва і відповідне зниження попиту на робочу силу обернулося зниженням зайнятості, насамперед у промисловості, будівництві та сільському господарстві, котрі традиційно визначали структуру ринку роботи України, призвело до поширення вимушеної неповної зайнятості, зростання рівня й тривалості безробіття. У промисловості, Яка колися визначала обличчя вітчизняної економіки, ці негативні процеси виявилися настільки суттєвими, що чисельність працюючих тут нині поступається чисельності саме зайнятих (включаючи тихий, хто працює в особистому підсобному господарстві). |[pic] | |

Крім того, саме в промисловості протягом останніх років спостерігається найнижчий з всіх галузей економіки рівень використання фонду робочого години — 72% у 2000 році (у цілому по економіці — 78%), тобто на самом деле ситуація ще гірша. Близько третини так званих зайнятих у промисловості перебувають в адміністративних відпустках (у цілому по економіці — 16%) — ці люди фактично не мають ані роботи, ані заробітків й змушені орієнтуватися на незареєстрований сектор економіки.

Бідність сімей із дітьми. За такого рівня оплати роботи навіть двоє працюючих батьків не завжди можуть забезпечити гідний (за нашими низькими національними стандартами) рівень життя своїм неповнолітнім дітям. Колі працюють й батько, й матір і у родині немає непрацюючих дорослих, бідними є 26,1% сімей із дітьми, — не кажучи уже про багатодітних! Рівень бідності серед батьківщин із однією дитиною становить 29,5%, з двома — 35,9%, з трьома — 47,0%, серед батьківщин з чотирма дітьми він зростає до 64,1%, а із п’ятьма і понад — до 88,7%.

Кількість дітей до трьох років є особливо помітним чинником ризику (у середньому рівень бідності серед таких батьківщин становить 44,1%).

Закономірно, що бідність дуже тісно пов’язана із безробіттям. Особливо небезпечне зростання так званого сімейного безробіття, властивого малих й моно функціональних міст. Наявність у родині хоча б одного безробітного підвищує ризик бідності на 50%, двох — у 2,3 рази, а трьох й понад (на шкода, в Україні, особливо в так званих депресивних регіонах, є і такі сім’ї) — у 2,6 рази. Майже половина безробітних жінок має неповнолітніх дітей, а 6% — це багатодітні матері.

За ідеєю, матеріальними труднощами батьківщин з дітьми за таких умів має перейматися держава. Однак навіть просте порівняння різних видів допомоги на дітей з середньою зарплатою показує, що цого не відбувається. Якщо 1994 року самотня матір отримувала на дитину 13,4% середньої по Україні зарплати, а дружина солдата — 24,7%, то 1999 року — відповідно лише 4 й 6,1% (табл. 3).

Однак навіть такі мізерні суми населення не отримує вчасно. Допомога, передбачена законом про державну допомогу сім’ям з дітьми, — майже Єдиний вид соціальних трансфертів, заборгованість із виплати які не скорочується, а зростає: за 1999 рік — у 1,6 рази, а й за 2000-й — ще в 1,4 рази. Загальна сума заборгованості на 1 января 2001-го становила 61,5 млн. грн., тобто 5,3% отриманого у 2000-му році профіциту бюджету країни. Фактично в рахунок заборгованості, приміром, у грудні 2000 року було б виплачено менше третини необхідної суми.

Бідність пенсіонерів. Про цю проблему говорять, мабуть, найбільше, особливо перед виборами. Справді, 96% пенсій, призначених на загальних підставах (тобто не державним службовцям, не працівникам суду чи прокуратури, не військовим... — список бажаючі можуть продовжити самостійно, ознайомившись з чинним законодавством), — нижчі від межі бідності. У результаті, основна частина населення пенсійного віку використовує усі можливості для трудової діяльності (частково як наймані працівники в зареєстрованому секторі, частково — в особистому підсобному господарстві, частково — у тіньовій економіці). У багатьох випадках, особливо в сільській місцевості, для 55—70-літніх пенсія перестала бути основним джерелом доходів.

Водночас люди похилого віку, котрі уже над змозі працювати, просто бідують. Особливо у скрутному становищі перебувають самотні, котрі не мають постійної допомоги, але й конче потребують її.

Таким чином, матеріальне становище нинішнього пенсіонера (йдеться про людей, котрі отримують пенсії на загальних підставах) визначається не стажем роботи, не заробітком протягом усього попереднього життя — із якого, до речі, сплачувалися внески до Пенсійного фонду, — а можливістю продовжувати трудову діяльність после виходу на пенсію й наявністю дітей, котрі можуть допомогти матеріально. Попри виплачені нарешті борги і невелике підвищення пенсій, становище непрацюючих пенсіонерів залишається вкрай важким, зокрема через низьке співвідношення пенсій й зарплат. Якщо в економічно розвинених країнах воно та становить приблизно 70%, то Україні — 32%. І без кардинальної зміни системи фінансування істотно його збільшити неможливо.

Регіональна бідність. Протягом останніх років відбувається посилення регіональної диференціації доходів й рівня життя населення, причому провалля між областями в частині доходів їхніх жителів поглиблюється значно швидше, ніж розрив у економічному потенціалі.

Найвищі рівні бідності характерні для південно-східних областей, де менше поширені самозайнятість й тимчасова трудова міграція, тобто там, де населення гірше адаптувалося до нових соціально-економічних умів. Трохи краща ситуація в західних областях з відносно високим розвитком незареєстрованого сектора економіки, включаючи особисте підсобне господарство. За єдиними для всієї країни критеріями найвищі рівні бідності — у Луганській (44,8%) та Миколаївській (42,6%) областях, а найнижчі — у Києві (10,9%). І ці розбіжності не можна не враховувати при розробці стратегії подолання бідності та її реалізації в контексті регіональної політики.

Бідність як явище соціально-економічного характеру надає негативна дія й в короткостроковій, й в тривалій перспективі на сам різні сфери суспільного життя. При цьому можна виділити декілька основних наслідків від збільшення масштабів й глибини бідності, котрі безпосередньо вплинуть на динаміку економічного розвитку України, рівень її конкурентоспроможності в глобальному економічному середовищі, й таким чином - на ієрархічне положення національної економіки в системі мірохозяйственних зв " язків.

Демографічні наслідки посилення бідності - значне зниження народжуваності й зростання смертності населення, підвищення рівня захворюваності й травматизму, скорочення середньої тривалості життя, що Веде фактично до депопуляції й втрати національного генофонду. У економічному контексті дія цих чинників істотно зменшує трудовий потенціал країни й тім самим обмежує відтворювальні можливості її економічної системи.

Соціальними проявами бідності слід рахувати збільшення безробіття й нелегальної зайнятості, посилення криміногенної обстановки, появу актів громадянської непокори. Ці проблеми, породжувані бідністю, а часто й відсутністю коштів для існування, перешкоджають соціальній стабільності в суспільстві, знижують якість життя, збільшують витрати бюджету на соціальну допомогу й охорону правопорядку, дестімуліруют підприємницьку активність.

Економічні наслідки поширення бідності в Україні заговорили українською у " язані із перспективами її макроекономічного розвитку, а також інтеграції країни в міжнародну економіку як повноправного суб " єкта зовнішньоекономічних відносин. Найважливішим макроекономічним слідством посилення бідності стані зниження темпів розвитку економіки із наступних причин: скорочення платоспроможного попиту, яку дестімуліруєт виробничу активність, погіршення кількісних й якісних характеристик ресурсу роботи, втрата можливості формування й акумуляції ресурсу " людського капіталу " як ключового чинника економічного зростання. Закономірним слідством поширення бідності в Україні стані також загострення проблеми її інтеграції до європейських й світових економічних структур, оскільки необхідною умовою вступу у яких є досягнення рівня середньо душового прибутку (величини ВВП на свою душу населення), який в 4-5 разів перевищує нині існуючий в нашій країні.

Враховуючи комплексність дії й економічний масштаб наслідків зростання бідності в Україні, її слід розглядати як безпосередню загрозу національному розвитку й положенню країни на світовій економічній арені.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3. Аналіз життєвого рівня  українського населення: індикатори  міжнародної й вітчизняної статистики

Для отримання досить повного уявлення про рівень й масштаби бідності в Україні необхідно не лише охарактеризувати динаміку відповідних загальнонаціональних й регіональних показників, але й й привести результати її порівняння із іншими країнами світу по даному критерію.

Варто відзначити, що оцінка бідності при міжнародному порівнянні вельми утруднена унаслідок відсутності в спеціальних виданнях необходимых даних про Україну. Наприклад, в останньому спеціальному звіті Світового банку (Human Development Report - 2002. -- World Bank, 2002. - 150-161 p.) для ранжирування 173 країн світу по рівню бідності використовуються два показники: соціальної (людської) бідності й бідності за доходами. Композиційний індикатор соціальної бідності включає специфічні компоненти, що відображають: втрачу задовільних життєвих стандартів (зниження певного рівня прибутку), недостатню тривалість життя, величину соціально неактивного населення (безграмотних й безробітних). Характеристика бідності за доходами асоціюється із декількома показниками, ключовою серед які є питома ваги населення країни, що має дохід на рівні менш ніж 50% величини середнього прибутку домогосподарств, що розташовується. На шкода, дані по нашій стране у вказаному Звіті відсутні за обома показниками (унаслідок відсутності аналогічної вітчизняної статистики), що не дозволяє зробити порівняння рівня соціальної й майнової бідності України й інших держав.

У цьому ж Звіті указується, що в 1996-99 рр. в Україні за межею бідності (установленої на виборах 4$ щодня за паритетом купівельної спроможності 1990 р.) знаходилося 25% населення. На теж одну годину на Киргизстані - 88%, Молдові - 82%, Росії - 53%, а розвиненіших країнах (Угорщина, Словаччина, Словенія) - менше ніж 1% населення. Отже, щодо благополучної по такому критерію бідності Україну слід рахувати лише порівняно із постсоціалістичними країнами, що також не мають значних успіхів в процесів соціально-економічної трансформації.

Використовуючи для оцінки бідності такий показник міжнародної статистики, як величина ВВП на свою душу населення (зміряна за паритетом купівельної спроможності), Україну слід віднести до числа безумовно бідних країн. Підставою для цого служити ті, у 2000 р. показник ВВП України на душу населення склав близько 3,8 тис. $, що 7-9 разів менше аналогічних показників розвинених європейських країн (Норвегія, Швеція, Бельгія, Німеччина й ін.) й лише в 3-4 рази більше, ніж ВВП бідних країн світу (Конго, Ємен, Нігерія й ін.). Вочевидь, що на макроекономічній шкалі середньодушового прибутку в даний момент Україна знаходиться набагато ближче до бідних країн, ніж до багатих.