Державне регулювання процесів подолання бідності

має погане здоров‘я або страждає від недоїдання.

 

Подолати бідність можна вирішувати і через нові економічні підходи  до

слаборозвинутих країн, зниження митних тарифів на товари відсталих

країн, зниження тарифів на товари відсталих країн, усунути різницю цін

на експортовану та імпортовану продукцію. Дуже важливо залучати для

розвитку власної економіки іноземні інвестиції.

 

Активна участь держав, які розвиваються у світовій економічних

відносинах сприятиме реформуванню їхньої економіки, динамічному розвитку

і піднесенню націй основі добробуту народу, подолання бідності.

 

Бідність є як характерною, так і постійною рисою капіталістичного

суспільства. Внаслідок експлуатації людини людиною та несправедливого

розподілу багатства її жертвами в наші дні стають дедалі більш численні

знедолені верстви населення як в багатих державах Півночі, так і в

бідних країнах Півдня. Коли в 1960-і роки західні країни на чолі з США

розпочали так звану війну з бідністю, вважалося, що, незважаючи на

економічне зростання цих країн, багаті в них залишалися багатими, а

бідні – бідними. Майже піввікова “боротьба проти бідності” на Заході

призвела до того, що на порозі нового століття та третього тисячоріччя

багаті з кожним роком стають ще більш багатими, а бідні – ще більш

бідними.

 

Поразку на цьому важливому напрямку внутрішньої політики імперіалістична

пропаганда США та інших країн “сімки” пояснює тим, що багаті багатіють

завдяки начебто своїм більш високим інтелектуальним здібностям,

схильності до підприємницького ризику, намаганню реалізувати ділові

амбіції.

 

 

 

 

 

 

 

 

2.Аналіз стану фінансових ресурсів та бідності в Україні.

2.1.Оцінка бідності

Проте поряд з такими загальними ознаками українська бідність має цілу низку специфічних особливостей: 1) низький рівень життя населення в цілому, 2) психологічне неприйняття економічної нерівності, 3) украй висока питома ваги людей, які вважають собі бідними, 4) поширеність бідності серед працюючого населення.

Низький рівень життя. Сьогодні населення України в цілому бідне. Це засвідчують найрізноманітніші показники: низька якість раціону харчування, постійна відтік громадян за межі країни, низька народжуваність, висока захворюваність й смертність, незадоволеність широких верств суспільства загальноекономічною ситуацією та своїм матеріальним становищем. Незважаючи тих, що частка витрат на харчування в бюджеті середньої української родини виросла за 1991—2000 рокта із 33 до 64%, якість харчування помітно погіршилася: енергетична цінність денного раціону знизилася із 3597 до 2505 Ккал, вміст білків — зі 105 до 73 р, жирів — зі 124 до 71 р, кальцію — із 1362 до 848 р (табл. 1 на стор.10). Алі, можливо, це закономірність, й у нового ставлення до режиму харчування в багатих країнах?

Узагалі-то, коли бачиш традиції багатого застілля в Україні, здається, що люди й не голодують, але й... Неупереджена статистика свідчить: якість харчування населення в нас помітно нижча, ніж в інших європейських країнах. Доти ж у 10 млн. Чоловік (майже п’ятої частини населення!) енергетична цінність харчування — нижча від 2100 Ккал. А визначенням фахівців Всесвітньої організації охорони здоров’я, є межею бідності.

Низька якість харчування в поєднанні із погіршенням медичного обслуговування, недоступністю для широких верств населення багатьох ліків, відмовою від зайняти спортом, хронічними психологічними і емоційними перевантаженнями, роботою в несприятливих умовах тощо — усе це позначається на стані здоров’я нації. Приміром, рівень поширення залізодефіцитної анемії серед жінок 15—54 років збільшився за 10 років майже втричі, а кількість хворих на туберкульоз — более як у півтора рази, кількість ВІЛ-інфікованих та хворих на СНІД, які перебувають на обліку, за п’ять років зросла более як у 17 разів. На щастя, і адаптація населення до нових умів життя, і скорочення виробничого травматизму, й зусилля медиків щодо зниження смертності, передусім новонароджених й дітей раннього віку, зрештою, привели до деякого збільшення середньої тривалості життя в країні.

Безпосередньою реакцією громадян на низький рівень життя є міграційний відтік. Щорічно протягом 1994—2000 років через міграцію загальна чисельність населення України скорочувалася приблизно на 90 тисяч Чоловік — найбільш активних, ініціативних, освічених. І хоча протягом двох рокта негативне сальдо міграції скоротилося более як удвічі, офіційні дані віддзеркалюють лише верхівку айсберга. Значна частина мігрантів (особливо тихий, хто від’їздить на заробітки) залишає територію країни нелегально. Україна перетворилася на постачальника дешевої і досить кваліфікованої робочої сили в багато країн близького і далекого зарубіжжя. За даними Національного інституту українсько-російських відносин, лише в Росії працюють понад 300 тисяч наших співвітчизників.

Одним із найнебезпечніших проявів є «відплив мізків». Після трирічного зниження темпів еміграції висококваліфікованих фахівців спостерігається новий сплеск. 2000 року до країн із более привабливими для наукової роботи умовами виїхав 151 доктор й кандидат наук (на 11% більше, ніж 1999-го). Загалом за 1995—2000 рокта Україну залишили 270 докторів й 640 кандидатів наук, чверть яких — фахівці молодші 40 років, а третина — у віці 41—50 років.

Ще одна дуже важлива ознака зубожіння — вельми низька народжуваність. Звісно, це спричинено не лише бідністю: жінки в дуже благополучних країнах не погоджуються обмежувати свої інтереси внутріродинною сферою, та і в Україні сумарний коефіцієнт народжуваності знизився до рівня, який не забезпечує навіть простого відтворення поколінь, ще 1960-х роках. Унаслідок цого змінилася віково-статева структура населення. В частности, низькою стала питома ваги осіб активного репродуктивного віку (16—29 років), що безпосередньо позначається нині на кількості не лише народжених, а і померлих.

Останніми роками процес зниження народжуваності стрімко прискорився. І це — уже результат випереджаючого падіння рівня життя батьківщин із дітьми, розриву між реальними умовами життя та сформованими стандартами, непевності в майбутньому. Молоді сім’ї дедалі частіше відмовляються від народження не лише третьої чи другої, а і єдиної дитини. 2000 року народжуваність був вдвічі нижчою від необхідної для простого відтворення населення. Так, зниження народжуваності характерне для всіх без винятку країн Європи, однак саме в Україні населення пояснює своє небажання матір дітей (останнім годиною це стосується навіть єдиної дитини) низьким життєвим рівнем.

Психологічне неприйняття економічної нерівності. Хай там котрі важливі середні показники, але й повної картини смердоті не дають. За інших рівних умів бідність прямо пропорційна ступеня майнового розшарування громадян. Якщо значна частина ресурсів (грошових, земельні чи якихось інших) концентрується до рук відносно нечисленної групи населення, то іншим залишається мало.

Взагалі, відсутність економічної нерівності так саме небезпечна для суспільства, як й її надмірність. Саме наявність заможних людей — за умови, звісно, що широкі верстви населення вірять у «праведність» їхнього добробуту — є важливим стимулом до активізації життєвої позиції, прагнення максимально використовувати наявні шанси, є тім орієнтиром, до якого прагне, приміром, пересічний американець, намагаючись одержати хорошу освіту, хорошу роботу, відкладаючи частину своїх доходів й т.п. Якщо ж у суспільстві переважає прагнення забезпечити повну рівність для всіх, тім самим провокуються утриманські настрої, знижується мотивація інтенсивної трудової діяльності і зайнятості взагалі. Усе це, зрештою, спричиняє значне збільшення невиправданих витрат, додаткове навантаження на бюджет й т.п. |[pic] | |

І в цьому контексті проблема майнового розшарування в Україні набуває особливого звучання. Сам по собі рівень економічної нерівності в стране (принаймні, за офіційними даними) не надто високий — він більш-менш відповідає стандартам інших країн з перехідною економікою. Алі при цьому, згідно із результатами опитування 2009 респондентів віком 18 років й понад, проведеного у 2000-му року в всіх регіонах країни Українським інститутом соціальних досліджень й центром «Соціальний моніторинг», наші співгромадяни переконані в кримінальному походженні значної частини існуючих сьогодні капіталів. Цим зумовлене масове неприйняття у своєму середовищі багатих людей, очікування серед загалу конфліктів між багатими і бідними та прагнення покарати тихий, хто зумів сколотити багатство. За таких умів навіть не дуже значне розшарування спричиняє різко негативні наслідки.

Впадає в око і відсутність у стране «середнього класу», котрий є основним компонентом соціальної стабільності та прогресу. Представники цілого ряду фахових груп (лікарі, вчителі, вчені, інженери), котрі ще на початку перехідного періоду малі середні за національними стандартами доходи і відігравали стабілізуючу роль у суспільстві, нині здебільшого опинилися серед «нових бідних». А перехід значної частини високоосвічених людей із високими соціальними орієнтирами до групи, доходи котрої нижчі (чи трохи вищі) за між бідності, може матір серйозні ускладнення. Маючи високий інтелектуальний рівень, такі люди істотно (хоча і очевидний) впливають на суспільну психологію, й їхня незадоволеність характером соціально-економічного розвитку, неминуча в умовах різкого падіння особистого рівня життя і соціального статусу, неодмінно позначається на соціальній ситуації.

Стосовно «нового середнього класу», появу якого пов’язували із реформуванням економіки, зокрема із приватизацією, то ця верства — за оцінками Інституту соціальних досліджень, близько 25% — ще зовсім невелика і не справляє належного впливу на розвиток суспільства.

Багатий й бідний вважають собі… бідними. Серед різноманітних форм бідності надзвичайно важлива так кликана суб’єктивна бідність, визначена за саме ідентифікацією. Важливість ця обумовлена її безпосереднім зв’язком з маргіналізацією суспільства, утриманськими настроями. Саме суб’єктивна бідність, формуючи неконструктивну, пасивну поведінку, сприяє зниженню економічної активності, ініціативи, прагненню до додаткових заробітків, до саме зайнятості чи підприємництва. На свою чергу, провокує готовність до сприйняття деструктивних ідей й протиправних дій. Адже, втрачаючи віру у власні сили, людина сподівається на чиюсь допомогу, чиїсь вказівки і урешті скоряється будь-якій політичній силі, Яка належним чином натискає на больові точки.

Відповідно до даних 26 обстежень, проведених у 1994—2000 роках Українським інститутом соціальних досліджень й центром «Соціальний моніторинг», 75% населення вважають, що смердоті живуть гірше, ніж пересічна українська батьківщина. А даними загальнонаціонального соціологічного моніторингу, протягом вже восьми років здійснюваного вченими Інституту соціології НАН України, 2000 року 65% населення вважали собі бідними (1994 року таких було б 47%). При цьому між бідності в грошовому еквіваленті сам опитані визначають навіть нижче від мінімальної пенсії чи мінімальної зарплати і межі, розрахованої, виходячи із результатів наукових досліджень.

Критерії та межа бідності. Хай там який загальний рівень життя населення країни, завжди є частина людей, котрій живеться значно гірше. Таких людей вважають бідними за національними стандартами. І зрозуміла річ, що бідні, приміром, у Швейцарії чи США, можуть бути цілком забезпеченими за стандартами України, а наші бідняки живуть зовсім непогано порівняно із більшістю населення Ефіопії.

Взагалі, визначення межі бідності — запитання не скільки економічне, стільки політичне. Звісно, не можна ігнорувати можливості бюджету надавати матеріальну підтримку незаможним членам суспільства. Алі головну, визначальну роль відіграють діючі в суспільстві установки. Приміром, ліберальна модель передбачає максимальну орієнтацію населення на власні сили і дуже обмежену допомогу працездатним людям. А соціально орієнтована модель, навпаки, поширює опіку на значно ширші верстви. У цьому контексті встановлення офіційної межі бідності в Україні набуває особливої ваги.

Те стільки ж на самом деле бідних в Україні й хто смердоті? Відповідно до прийнятих у світі критеріїв, майже 28% українського населення слід кваліфікувати як бідних — ці люди страждають від недостатнього споживання продуктів харчування, смердоті не можуть придбати необхідний одяг й взуття, обмежуються найдешевшими і не завжди ефективними ліками. Глибина бідності становить 21,5%, тобто в середньому витрати бідняків на 21,5% нижчі від вирахуваної, виходячи із обраного критерію, межі бідності — 75% середніх сукупних витрат у розрахунку однієї члена родини (табл. 2). Причому використані критерії спираються лише на поточне споживання і не враховують можливості заміни меблів, побутової техніки, ремонту житла тощо.

Проте річ над тому, стільки людей бідує, хоч й це, звісно, дуже важливо. Річ ще і у тім, наскільки ці люди бідні. Коли можуть смердоті купити на свої доходи? як захищені їхні діти? Чи можуть смердоті здобути належну освіту і вирватися із лабет злиднів чи приречені бідувати все своє життя?

Дуже негативним симптомом варто визнати формування в Україні так званої спадкової бідності. Діти із бідних батьківщин не отримують необхідної фахової підготовки й згодом не можуть одержати хорошу високооплачувану роботу. як показують дослідження, існує чітко виражена пряма залежність між рівнем освіти і матеріальним становищем.

Наявність у сім’ї буцай однієї людини із вищою освітою вдвічі знижує ризик бідності. Про збільшення можливостей завдяки освіті знайти роботу і заробити, свідчить й співвідношення в бюджеті родини грошових й натуральних доходів. Якщо в домогосподарствах, де ніхто із дорослих не має навіть середньої освіти, грошові доходи приблизно дорівнюють натуральним, то сім’ях, де усі дорослі мають вищу освіту, грошові доходи вчетверо перевищують натуральні.

Бідність працюючих. Можна зрозуміти і виправдати бідність людей, які мають погане здоров’я, низьку кваліфікацію чи професію, що не користується попитом на ринку роботи. Такі люди вважаються соціально уразливими і підтримуються суспільством. У останні рокта відповідно до концепції стійкого людського розвитку ця підтримка спрямовується на забезпечення їм можливості самим заробляти собі на життя.