Философы и ораторы

Гай Юлій Цезар

Прийшов, побачив, переміг

Видатним оратором був  Гай Юлій Цезар (100—44 pp. до н. е.) —  засновник Римської імперії, військовий полководець, політик, письменник. Його промови сягали рівня промов Цицерона, але він не надавав їм такого великого значення, як це робив Цицерон, і  не зберіг їх. Увагу Цезаря більше привертали політика і державотворення. Про  його ораторський хист свідчить такий  факт. Під час громадянської війни  між Цезарем і сенатом повстали легіонери. Хоча друзі відмовляли Цезаря, але він сміливо вийшов до повсталих, дав солдатам звільнення, а потім  звернувся до них словом «громадяни!»  замість прийнятого «воїни!» (гр. militas!). І цим єдиним, майстерно вимовленим словом, щирістю і повагою він  привернув їх до себе. Воїни почали кричати, що хочуть йому вірно служити, і добровільно йшли за ним у  Африку, хоча він і відмовлявся  від їхньої допомоги. Можливо, тому, що Цезар розглядав риторику не як мистецтво, не як самодостатню науку, а  як засіб для досягнення політичної мети — влади, його промови не мали якихось особливо вишуканих прикрас, як це ми бачили в промовах Цицерона, а були природними, сповненими сьогочасного, живого інтересу до конкретних подій, осіб, явищ.

Найвідомішим твором Цезаря є «Записки про галльську  війну». Це апологія Цезаря самому собі, щоб створити міфічний образ для  римлян непереможного у війні  з варварами (так римляни називали тоді всі народи Європи) і справедливого  імператора, самого себе — Цезаря. Це об'єктивна оповідь з умовчаннями, з легкою іронією про себе в  третій особі як благодійника римлян, імперії і всіх варварів, які не розуміють свого щастя. Воно не на волі, воно під рукою Цезаря. Така сама ідея зреалізована і в праці  «Записки про громадянську війну», де Цезаря подано як борця проти  зграї олігархів заради блага  держави, турботи про народ. Він  сміливий і рішучий, використовує в  «Записках...» свої виправдання та інвективи, прямозвинувачення проти  інших. «Записки...» Цезаря — це політична  публіцистика простого, ясного і переконливого  стилю без складних риторичних красивостей, але й без зневажливого просторіччя. Внутрішня впорядкованість і  вміла побудова періодів роблять  текст доступним і водночас вишуканим.

В історії не тільки Риму, а й Європи Гай Юлій Цезар став найбільшою знаковою постаттю. Він  був творцем ідеї імператорського  Риму і сам став імператором-родоначальником  єдиновладних правителів (від його імені пішли назви цезар, пізніше  кесар, цісар). Юліанський календар як традиційне європейське літочислення до наших днів введено за його розпорядженням. В його «Записках...» фактично відображено  історію і звичаї народів Європи, її міст, провінцій. Цезаря можна вважати  засновником преси і журналістики, принаймні першим організатором.

Історія цього питання  цікава і повчальна. Давні греки  не відчували потреби у пресі, тому що цінували й любили живе слово, ним жили, передаючи з уст в  уста у суді, на зборах, у міських  вуличних зібраннях. Писемні тексти використовували і зберігали  як зразки ораторського мистецтва для  навчання риториці та для одержання  естетичної насолоди від мистецтва  слова. Цей спосіб мовного спілкування  перейняв і Рим. Інформація поширювалася в сенаті, на форумі та зібраннях, на сходах сенату і через глашатаїв, а пізніше через афіші і  написи.

Таких написів двотисячорічної  давності збереглося 120 тис. зразків, і  видані вони істориками у книзі «Корпус  латинських написів».

Змістом таких написів  були закони, постанови сенату, основні  події, погода тощо. Написи робилися на білих стінах, мідних, мармурових або  дерев'яних дошках. На будинку понтифіка  вивішувалася спеціальна дошка, що починалася іменами консула, суддів. На ній за розпорядженням офіційної влади  коротко записували основні події, факти з життя Риму і провінцій. Закінчувався рік, і списану дошку  переносили в архів на зберігання, а на її місці починала життя нова дошка. Так починалася писана історія  Риму.

Міфологія (і грецька, і римська) по-своєму практикувала поширення  мовної інформації. Для цього в  ній жила богиня (Чутка), що мала сто  очей і сто вух. Згадки про цю богиню є у Гомера, Софокла, Вергілія. Богиня вдень перебувала на дахах високих  будинків, щоб усе бачити і чути, а вночі перебігала небом, щоб  усе розповісти. Вона невтомна, ніколи не дрімає, все бачить, все чує, а  розголошує і правду, і неправду. Чутками, а частіше — плітками живилися прості люди, задовольняли свій інтерес до суспільного життя.

Політики і державні діячі потребували інформації значно більшої і достовірнішої, тому на чутки не покладалися, а використовували  епістоли (листи). Для цього, покидаючи  на якийсь час Рим, вони наймали людей (репортерів) з числа грамотних, але  голодних (тому що безробітних) греків для того, щоб вони збирали по місту інформацію і листовно пересилали її господарю (Цицерон жартівливоназивав таких плагіаторами). Так започаткувався епістолярний стиль. Тепер уже кореспондентами стають самі відомі політики, державні консули, сенатори, письменники, філософи, оратори, які пишуть про себе та про інших листи, розсилають їх у надії стати відомими в такий спосіб, поширити свої ідеї, вплинути. За листами Цицерона й Цезаря можна вивчати історію Римської держави, а з творчості поетів Горація і Овідія видно, який вплив мали їхні епістолярії на розвиток словесного мистецтва в Римі.

Іноді римські політики вдавалися до відкритих листів, переписуючи  їх тексти і розвішуючи у людних місцях, щоб довести інформацію до людей і сформувати потрібну громадську думку.

Гай Юлій Цезар знайшов  продуктивний шлях. Ставши у 59 р. до н. е. консулом, Цезар почав видавати «Щоденні протоколи сенату і римського  народу» і цим фактично започаткував пресу і журналістику.

Марк Ліциній Красс

Марк Ліциній Красс (лат. Marcus Licinius Crassus; 115 - 53 рр.. до н. е..) - Давньоримський полководець і політичний діяч, тріумвіри, один з найбагатших людей свого  часу.

Марк Ліциній Красс  походив із стародавнього плебейського роду Ліцинієм. Його батько, Публій Ліциній  Красс, консул 97 року і цензор 89 року, був убитий під час різанини, влаштованої  Цінной і Марием (можливо, що він  покінчив життя самогубством). Подібна  доля чекала і самого Красса, якби він  не втік до Іспанії в середині 80-х  років до н. е.., Де переховувався  в печері.

Склав величезний статок на страти і конфіскації під час  проскрипцій Сулли. В 71 придушив повстання  Спартака. У 60 разом з Цезарем  і Помпеєм входив в 1-й тріумвірат. У 55 консул, отримав в управління провінцію Сирія. Загинув разом  з більшою частиною рим. війська, зазнавши поразки від парфян в  битві при Каррах (С.-З. Месопотамії).

У 55 році Красс був  обраний консулом вдруге, разом з  Помпеєм. Як провінції йому дісталася  Сирія, де він припускав розпочати  війну з парфянами. У 54 році Красс  переправився через Євфрат і зайняв ряд міст у Месопотамії. Відновивши наступ в 53 році, Красс зазнав поразки  при Каррах і загинув. Згідно з  однією з легенд, самого Красса парфяни  стратили жорстокою стратою, вливши в горло розплавлене золото.  Його голову і праву руку доставили в вірменське місто Арташат.

Марк Антоній

Марк Антоній (лат. Marcus Antonius; 14 січня 83 до н. Е.., Рим - 1 серпня 30 до н. Е.., Олександрія Єгипетська) - давньоримський політик-цезаріанец і воєначальник, тріумвіри 43-33 рр.. до н. е.., тричі консул 44 до н. е.., 34 до н. е.. і 31 до н. е.., квестор 51-50 рр.. до н. е..  

Батьком Марка Антонія  був Марк Антоній кретика, матір'ю - Юлія Антонія. В юності Антоній  відрізнявся пияцтвом, триньканням  і часто розгулював по вулицях  разом зі своїми братами і друзями, потрапляючи в різні бійки.

Розшукуваний кредиторами, Антоній втік до Греції, де якийсь час  слухав філософів і риторів. Незабаром  сирійський проконсул Габиний призначив  його начальником кінноти. Антоній  відзначився в поході проти Арістобула II в Юдеї, так само як в Єгипті, де він сприяв вступу на престол  Птолемея XII Авлета. У 54 Антоній прибув до Цезаря в Галію, де за його допомогою  отримав Квестури. На початку січня 49 Антоній, будучи трибуном, у свою чергу  разом з Кассием Лонгином підтримав  Цезаря в сенаті. Однак це виявилося  безрезультатним і вони як цезаріанцев  були змушені тікати з міста. Починаючи  війну, Цезар передав Антонію  зосереджені в Італії війська, які  з'єдналися в Іллірії. У битві  при Фарсалі Антонію дістався лівий фланг. Після цього він  повернувся до Риму і був призначений  начальником Цезарем кінноти (magister equitum). Після деякого охолодження  відносин з Цезарем Антоній одружився  на вдові Клодія, Фульвії. Після повернення Цезаря з Іспанії Антоній безрезультатно агітував народ за проголошення Цезаря царем. Розхристаній закривавленою  тогою Цезаря Антоній під час своєї промови надгробної так розбурхав чернь, що головні змовники Брут і Кассій Лонгін визнали розсудливим покинути Рим. Скориставшись заворушеннями після смерті свого кумира, Антоній швидко заволодів його архівом і державною скарбницею. Коли в місто ввійшла частина війська Лепида, Антоній переметнувся на його бік.

Коли Октавіан отримав  в управління Цизальпінська і  більшу частину Трансальпійської Галлії, Антоній, який бачив себе єдиним спадкоємцем  Цезаря, став відкрито змагатися з  ним за майбутню владу. Проте зневажливе ставлення до Октавиану, численні інтриги, спроба відняти Цизальпийскую Галію  у колишнього прокуратора Брута  і набір війська для війни  викликали неприязнь до Антонія  серед народу. Брута Антоній осадив в Мутині.  

Тим часом сенат, натхнений  Цицероном, бичували Антонія в численних  промовах, доручив консулам 43 р. Панси  і Гірцій підтримати Октавіана. 14 квітня відбувся бій при Forum Gallorum (сучасна  Кастельфранко). Війська республіки билися під загальним командуванням  Панси Цетроніана і здобули перемогу, однак сам він був смертельно поранений і помер через кілька днів після битви. Спільно з Гірцій Октавіан завдав нищівної поразки Антонію, і той був змушений тікати через  Апенніни до Етрурії, проте в бою  загинув і другий консул Авл Гірцій. Після того, як до Антонія прибуло  підкріплення з 3 легіонів під начальством  Вентідій Басса, він через Альпи  попрямував до Південної Галію, де був  намісником Лепід. Той, нібито через  примусу війська, зважився приєднатися  до нього. Антонію вдалося сколотити 23 легіону, 17 з яких у супроводі 10 000 вершників рушили під його начальством  до Італії. Октавіан, який не отримав  від сенату бажаного визнання, в  ході переговорів поблизу Бононії (нині Болонья) зумів домовитися з  Антонієм і Лепідом. У Римі, після  їх повернення, народ був змушений санкціонувати п'ятирічний тріумвірат. У проскріпціонние списках за вказівкою Антонія опинився і  Цицерон, чия відтята голова і  рука були виставлені перед народом  на форумі.  

У 42 до н. е.. Антоній і  Октавіан у двох битвах наголову розгромили спочатку Кассия, а потім Брута.

Після власної агітації в Греції, Антоній прибув до Азії, де мав намір зібрати гроші  для виплати платні солдатам, і  з Кілікії вислав єгипетської  цариці Клеопатрі пропозицію укласти  союз з новими триумвирами. Клеопатра VII з'явилася перед ним особисто, і спокушений Антоній пішов слідом за нею до Олександрії, де досить довго  вів святкую життя, перервану  звісткою про вторгнення парфян і  сварці Октавіана з його братом, Луцієм Антонієм, і дружиною Фульвією. Незважаючи на це, Октавіан знову зумів  налагодити відносини з Антонієм, і після смерті Фульвії видав  за нього свою сестру, Октавію Молодшу. У 40 до н. е.. в Брундізій був укладений  договір, розмежовував сфери впливу Октавіана і Антонія. Перший отримував  Захід римської держави, а другий - Схід з зобов'язанням вести війну  проти парфян. Додаткова угода  була укладена в 37 до н. е.. в Таренте.  

У 36 до н. е.. Антоній зробив невдалий парфянський похід, проте  два роки потому йому вдалося взяти  в полон вірменського царя Артавазда II, на честь чого Антоній влаштував  в Олександрії тріумф. У Римі були незадоволені політикою проегіпетской  Антонія. Октавіан, поступаючись громадській  думці і в той же час переслідуючи власні цілі, став готуватися до війни. Тоді Антоній дав розлучення сестрі Октавіана, однак енергійних дій  не зробив, а продовжив розважальну  поїздку по Греції. Сина Цезаря і  Клеопатри Цезаріона Антоній  проголосив наступником Цезаря. Так  було покладено край союзу колишніх тріумвірів.

Антоній був оголошений ворогом народу, позбавлений усіх посад і майбутнього консульства. У битві при Акції з'єднані сили Антонія і Клеопатри зазнали  поразки. Незабаром після цього  залишилися у Антонія війська  покинули його, сам він насилу втримався  від самогубства. Зневірившись у  кращому повороті подій, він повернувся до Єгипту, де разом з Клеопатрою і її оточенням організував товариство «охочих померти разом», влаштовував  оргії наостанок і бенкети. У 31 до н. е.. Октавіан вторгся в Єгипет і відхилив всі прохання Антонія  про світ. Коли Октавіан з'явився біля воріт Олександрії, Антоній з  кінним загоном відбив першу атаку. Однак після поразки піхоти і  кінноти зради і єгипетського флоту він відмовився від боротьби і замкнувся в місті. Отримавши  помилкове звістку про те, що Клеопатра  покінчила із собою, Антоній кинувся  на свій меч.

Гай Семпроній Гракх 

Гай Семпроній Гракх (лат. Gaius Sempronius Gracchus, 153 - 121 р. до н. Е..) - Давньоримський політичний діяч, народний трибун, молодший брат Тіберія Гракха.

Гай Гракх народився  в сім'ї Тиберія Семпронія Гракха старшого і Корнелії Африкано, дочки  Сципіона Африканського. Гай ріс  без батька і виховувався матір'ю.

За повідомленням  його біографа Плутарха, Гай довгий час уникав політику і не виступав перед народом, але одного разу нібито до нього уві сні з'явився Тиберій (до цього часу вже мертвий) і сказав йому: «Що ж ти зволікаєш, Гай? Іншого шляху немає. Одна і та ж судилася нам обом життя, одна і та ж смерть в боротьбі за благо народу! ». У  консульство Марка Емілія Лепіда і Луція Аврелія Ореста, тобто  в 126 до н. е.., Гай був квестором. За жеребом він відправився з  консулом Орестом на Сардинію, де брав участь в боях, а також залагоджував виникали з місцевими жителями проблеми. Сенат, вбачаючи в Гаї потенційного противника, затримав Ореста на острові, проте близько 124 до н. е.. Гай прибув до Риму і після висунення проти  нього звинувачень переконав  народ у своїй невинності.

У 123 р. він був обраний  до трибуни. Найважливіші закони Гая  Г., хилиться до того, щоб з'єднати проти  аристократії всі інші класи населення, були наступні: