Философы и ораторы

Клеон був поборником активізації військових дій проти  Спарти та її союзників, сам брав участь у Пелопоннеській війні 431-404 як стратег. 425 до н. е. разом з Демосфеном оволодів о. Сфактерія, в 422 керував військовими  діями проти спартанського полководця Брасіда у Фракії, але зазнав поразки  і загинув у битві під Амфіполісом). 
Проте культ живого, а не написаного слова, яке розвивав простий чинбар, довело свою силу!

Перікл

Герма із зображенням  голови Перікла, римська копія з  грецького оригіналу Кресиля, Ватиканські  музеї

Перікл (др.-грΠερικλέης),  ), (490 до н.е. - 429 р. до н. е) – легендарна, неординарна особистість. Він очолював могутню державу, підкорював своїм розумом уми народу, створював закони, керував армією, відносинами з іншими країнами. До нього прислухалися, ним пишалися, йому довіряли – і не тільки тому, що він був аристократом від роду і дуже симпатичним чоловіком, а тому, що вмів переконувати, що говорив правду, що міг досягти словом того, до чого прагнув. Він був справжнім оратором. І цим створив собі славу.  „Свою мову Перікл настроював, немов музичний інструмент, так, щоб вона була співзвучна його способові життя й високому духу, причому вкраплював у своє красномовство то те, то се з природознавства. Оту висоту думок і оту дивовижну дієвість слова”, за визнанням Платона , Перікл почерпнув з науки про природу у додаток до своїх природжених здібностей і взяв з неї все корисне для мистецтва слова. Завдяки цьому він далеко випередив своїх сучасників. Перікл був дуже обережний у словах і, підходячи до ораторської трибуни, молився всевишнім богам, щоб у нього не вихопилось несамохіть  якесь слово, недоречне при розглядуваній справі. З його виступів нічого не залишилось у письмовому вигляді, крім постанов народних зборів.

Перікл – афінський  політичний діяч, син Ксантиппа, аристократа, дуже відомої на той час людини, він – вождь демократичної  партії, творець  Афінської демократії, знаменитий оратор і полководець. Після вигнання Фукідіда 444 року до н. е. він керував державою, у 445 році  зумів підкорити Евбею, в 440 році – Самос.  Це він зробив Афіни могутньою морською державою, прикрасив місто, особливо Акрополь, знаменитими будовами (Парфенон, Пропілеї та ін.). Саме при ньому Греція досягла найвищого ступеня інтелектуального розвитку. І цей період увійшов в історію містко, запам’ятовуюче, гідно, він став називатися Перікловим віком. Помер Перікл в 429 році, припускають, що від чуми. 

Рід Перікла – аристократичний, відомий.  Тому він зумів отримати різнобічну освіту, мав можливість цікавитися військовою справою, мистецтвом, філософією. Перікл навчався музиці, біології, астрології. Саме вивченню астрології, на думку Плутарха, приписується „високе мислення та піднесеність мови”. Історії відомий такий випадок: ”Одного разу, незважаючи на те, що якийсь невихований грубіян не вгавав ганити його й ображати, Перікл цілий день перебував на площі, зберігаючи весь час мовчання і заодно полагоджуючи якісь невідкладні справи. А ввечері він спокійно пішов додому, хоч той чоловік далі переслідував його й ганьбив на всі лади. Коли Перікл підійшов до дверей свого дому, вже добре посутеніло. Тож він велів своєму слузі взяти ліхтар і провести цього образника додому.” У молодості Перікл дуже боявся народу. Він-бо своїм зовнішнім виглядом скидався на Пісістрата; його приємний  голос, жвавий і дотепний спосіб розмовляти бентежили літніх людей, настільки він нагадував мову Пісістрата. Перікл боявся стати жертвою остракізму, тому що був багатий, походив із знатного роду, мав друзів серед впливових людей. Тим-то він спочатку не займався державними справами, зате на війні відзначався хоробрістю і не уникав небезпек. Через смерть правителів  Перікл присвятив себе державній діяльності, причому став на бік демократії: добро маси бідняків він ставив вище від вигоди купки багатіїв, а зробив він це всупереч своїй природі, аж ніяк не демократичній. Він побоювався, щоб його не запідозрили в прагненні до тиранії. Далі він бачив, що Кімон (афінський вождь) визнає аристократичні погляди і через те став дуже цінним для аристократів. Зваживши на це, Перікл заручився підтримкою народу, щоб почувати себе безпечним і набратися сил для суперництва з Кімоном. Відповідно до цього він зразу змінив свій спосіб життя. У місті можна було побачити, як він ходив лише по одній вулиці - тій, що вела на площу і в Раду. Він не відвідував звані обіди і відмовився від усілякого товариського життя, так що під час своєї довготривалої державної діяльності не був на обіді ні в кого з друзів, за винятком того випадку, коли одружувався його племінник. Подібно до цього Перікл улаштував свої стосунки з народом: щоб не набридати йому, він виступав зрідка, говорив не в будь-якій справі і не завжди з'являвся на народні збори, але приберігав себе для  особливо важливих справ, а в усіх інших випадках діяв через своїх друзів або підсилав інших ораторів. Одним з них був, кажуть, Ефіальт , який підірвав могутність Ареопагу. Він, за висловом Платона , щедро наливав своїм громадянам незмішаного вина свободи. Скуштувавши її, народ, неначе норовистий кінь, почав сваволити і, як кажуть комедіографи, «нікого вже не хотів більше слухати й почав кусати Евбею та кидатись на інші острови».

З початку  політичної діяльності  Перікл приєднався до середніх верств рабовласницької демократії, які були зацікавлені в зростанні морської могутності Афін, розширенні їх торговельних зв’язків. Трохи згодом він очолив афінських демократів,  а з 443 р. до н. е. став на чолі афінської держави. З його іменем пов’язані  законодавчі заходи, які привели до подальшої демократизації афінського державного ладу: фактично відміна майнового цензу і заміна голосування жеребкуванням при обранні більшості посадових осіб, введення оплати посадовим особам.           

 Саме він створив  спеціальний фонд, який роздавав  найбіднішим громадянам гроші  на відвідання театру; започаткував  будівництво славнозвісних громадських  будівель – Парфенон, Пропілеї, Одеон,  і цим самим надав роботу  багатьом; здійснював вивід бідноти  у спеціальні поселення, де  вони могли нормально жити.           

 Зовнішня політика  Перікла була направлена на  розширення і зміцнення афінської  морської держави. Він блискуче  керував низкою військових кампаній  і експедицій, придушував спроби  окремих міст вийти з Делоського  союзу. Його становище лиш трохи  похитнулося у зв’язку з Пелопонеською  війною і тяжкою епідемією  в окупованих Афінах.           

 Зірка Перікла  знову пішла вгору з 443 р.  до н. е., коли народні збори  його 15 разів поспіль вибирала  першим стратегом. Така людина  на це заслуговувала. Його робота  була надзвичайно важливою в  Афінах. При цій людині  Афіни стали найбільшим економічним, політичним і культурним центром еллінського світу.

Марк Туллій Цицерон

Істинно красномовний той, хто звичайні речі виражає просто, великі — велично, а середні —  помірно

Найвидатніший оратор і  ритор римської риторики був відомим  політичним діячем, філософом, письменником, що помножувало його успіхи у красномовстві. Марк Туллій Цицерон (106—43 pp. до н. е.) вчився у грецьких риторів і, розуміючи, що шлях до політичної влади у Стародавньому  Римі пролягав через судові справи, а до вершин ораторської майстерності — через перше і друге, зайнявся адвокатською практикою, з головою поринувши у тяжби старовинних римських родів і ставлеників диктатора. Вигравши справу, Цицерон виїхав до Греції вчитися ораторському мистецтву. Повернувшись збагачений досвідом до Риму, він швидко досягає політичної влади. Його призначають керувати островом Сицилія, де вже був злодійкуватий намісник Гай Веррес. Сицилійці звертаються по допомогу до адвоката Цицерона, і він сміливо виступає проти корупції. П'ять промов «Проти Верреса» стали блискучими зразками політичного красномовства: «Він [Гай Веррес] буде дуже задоволений, якщо прибутки першого року йому вдасться повернути на свою користь; прибутки другого року він передасть своїм покровителям і захисникам; прибутки третього року, найвигіднішого, що обіцяє найбільші бариші, він повністю збереже для суддів..., за словами чужоземних народів, вони ще можуть задовольнити зажерливість найжадібнішої людини, але оплатити перемогу винного вони не в змозі». (Це датовано 75 роком до н. е., що свідчить про здирництво і високий рівень корупції уже тоді.)

Цицерон переміг, гроші  повернуті сицилійцям, а Гай Веррес — у вигнанні.

До Цицерона поширеними були два види промов: аттичний та азіанський. Прихильники аттічного стилю  говорили стисло, просто, без поетичних  прикрас. Любителі азіанського стилю  надавали перевагу образним засобам, говорили урочисто, велично, пишно.

Цицерон не робив такого протиставлення. Він створив власний  ораторський стиль, який навіки став взірцем красномовства засобами класичної латини. Він поєднав  у своєму стилі простоту, безпосередність  і пишність, інтелект і почуття, логіку й екстазі.

Улюбленим художнім прийомом Цицерона була ампліфікація, перелік  з метою емоційного нагнітання звинувачень: «Я стверджую, що в усій Сицилії, такій  багатій, такій давній провінції, в  якій так багато міст і таких багатих  домів, не було ні одної срібної, ні одної корінфської або делонської вази, ні одного дорогоцінного каменя чи перлини, ні одного предмета із золота або слонової кістки, ні одного зображення з бронзи, з мармуру чи слонової кістки, ні одної писаної фарбами  або тканої картини, яких би він [Гай  Веррес] не розшукав, не роздивився і, якщо вони йому сподобались, не забрав собі»2.

Цицерон став консулом, бажаючи втілити свій ідеал політичного  діяча в життя, примирити всі  суспільні верстви (для цього  написав трактат «Про державу»). Один його блискучий виступ міг змести з трону диктатора або піднести на п'єдестал політика. Одна промова  Цицерона продовжувала Цезарю термін імператорських повноважень на п'ять  років, але інші його ж викривальні  промови підштовхнули до вбивства того ж диктатора Цезаря. Однак потім  все змінювалося, вороги перемагали, політики зраджували, і тільки Цицерон  залишався вірним Римській республіці, за що його й убили воїни Антонія, привезли голову Цицерона своєму повелителю.

У політичній діяльності Цицерон піднімався до консула і  падав до вигнання, але в ораторстві завжди залишався неперевершеним майстром і патріотом Римської республіки: громив жорстоких імператорів, змовників, заколотників і казнокрадів. Його промова-шедевр «Проти Луція Сергія Катіліни» починається  патетичними риторичними запитаннями:

«Доки ж ти, Катіліна, будеш зловживати нашим терпінням? Як довго ще ти, скажений, будеш знущатися  з нас?».

Далі до риторичних запитань додаються анафори і повтори: «...невже тебе не стривожили ні нічні  караули на Палатині, ні сторожа, що обходить місто, ні страх, що охопив людей, ні присутність усіх чесних людей, ні вибір цього так захищеного місця  для засідання сенату, ні обличчя  і погляди всіх присутніх? Невже  ти не розумієш?..». Цей ряд залишився  навіки: «О часи! О звичаї!». Далі йде  ритмічно почленоване дієсловами на колони (частина періоду) речення, в  якому третій колон стає антитезою  двом першим:

«Сенат це розуміє (консул бачить), а ця людина ще живе». Вся  фігура містить в собі градацію (висхідний  перелік): «Та хіба тільки живе? Ні, навіть приходить у сенат, бере участь в  обговоренні державних справ, помічає  й показує своїм поглядом тих  із нас, хто має бути вбитий, а  ми, хоробрі мужі , думаємо, що виконуємо  обов'язок перед державою, ухиляючись від його оскаженіння і вивертаючись від його зброї».

Цицерон широко користувався прийомами історичної аналогії (паралелі), персоніфікації: «Але тепер вітчизна, наша спільна мати, тебе ненавидить, боїться...»; поєднанням несумісних понять — оксюморонами: «Вона [вітчизна] так  звертається до тебе, Катіліна, і  своїм мовчанням ніби каже...; але  коли справа стосується тебе, то сенатори, залишаючись байдужими, одобрюють; слухаючи, виносять рішення; зберігаючи мовчання, голосно говорять, і так  поступають не тільки ось ці люди, цей  авторитет ти, очевидно, високо ціниш (?!!), але чиє життя ставиш ні в  що...»  А ще у промові були порівняння, метафори, заклинання. Сам Цицерон пізніше сказав, що, будучи людиною нечуваного нахабства, Катіліна онімів у сенаті перед таким звинуваченням і вночі покинув Рим, але продовжував організацію заколоту.

Цицерон любив етичні антитези: «Адже на нашій стороні  бореться почуття честі, на тій —  нахабство; тут — сором 'язливість, там — розбещеність; тут —  вірність, там — обман; тут —  доблесть, там — злочин..; тут —  чесне ім'я, там — ганьба; тут  — стриманість, там — розбещеність; словом, справедливість, помірність, хоробрість..; всі доблесті борються з несправедливістю, розбещеністю, лінощами, безглуздям, всілякими  пороками; нарешті, багатство бореться зі злиднями; порядність — з підлістю, розум — з безумством, нарешті, добрі надії—з повною безнадією. Невже при такому зіткненні, вірніше, в такій битві, самі безсмертні боги не дарують цим прославленим доблестям  перемоги над стількома і такими тяжкими пороками» . Цікавий вид  ритмізованої антитези на алітераціях  і асонансах, що виникали від повторів модифікованих лексем, створив Цицерон, хоча й програв справу, у віртуозній промові «На захист Мілена» (Мілен, захищаючись, убив політичного противника Цицерона — Клодія): «Стало бути, судці, є такий закон: не нами писаний, а  з нами народжений; його ми не чули, не читали, не вчили, а від самої  природи одержали, почерпнули, засвоїли, він у нас не від навчання, а  від народження, ним ми не виховані, а просякнуті; і закон цей гласить: якщо життя наше в небезпеці від  злих підступів, від насилля, від  мечів розбійників або недругів, то всякий спосіб себе оборонити законний і чесний». І далі йде типовий  для Цицерона гострий афоризм: «Коли  говорить зброя, закони мовчать».

З риторичної спадщини Цицерона залишилося 58 промов, три трактати про  ораторське мистецтво «Про оратора», «Брут», «Оратор», листи, філософські  «Тулусканські бесіди», інші твори  з етичних тем.

У праці «Про оратора» Цицерон на класичній грецькій риториці, на риторичному досвіді Перікла, Сократа, Платона, Демосфена, Арістотеля створює риторичний ідеал оратора. Ораторське мистецтво мас служити  високій і благородній меті. Тільки в єдності зі знанням і досвідом риторика може породити політичного  вождя. Красномовство — вершина  науки. Це важке мистецтво, бо вимагає  від оратора знань з багатьох наук. Основою епосу має бути уявлення про природу, керовану розумом, і  про душу з чотирма добродійними ознаками — мудрістю, справедливістю, мужністю і помірністю. Оратор з  такою душею матиме моральний  обов'язок служити народу й батьківщині  і відчувати від цього щастя. До особи оратора Цицерон висував  багато вимог: бути уважним, мати досконалу  пам'ять, гартувати волю. Особливостям національного римського красномовства, його історії був присвячений  наступний трактат «Брут»... Пророчими  на дві тисячі років стали слова  Цицерона про римське красномовство, сказані ним у цьому творі: «Ні ті, хто зайнятий облаштуванням  держави, ні ті, хто веде війни, ні ті, хто скорені і сковані царським владичеством, нездатні спалахнути пристрастю до слова. Красномовство — завжди супутник миру, товариш спокою і  ніби вигодуванець впорядкованої держави». Наступні два тисячоліття підтвердили  істинність цих слів: справжнє, благородне красномовство не розвивається в  неволі, при тоталітарних режимах, воно і дитя демократії, і мати та батько їй. Слово розквітає там, де панують  гуманістичні ідеї, мораль (етос) і соціальна  справедливість, де може вільно розвиватися  особистість.

Практичні питання риторики та ораторський досвід праці з  мовним матеріалом висвітлено в трактаті «Оратор».

До риторичної спадщини Цицерона належить і 14 блискучих філіпік  проти Антонія, в яких він, майстерно  володіючи технікою риторики, таврує нового узурпатора Риму. Дослідники відзначають, що ці памфлети можна порівняти хіба що з філіппіками Демосфена проти  македонського царя Філіппа, інші рівнятися  на них не можуть. У філіппіках, як того потребує жанр, використано інвективи (грубі, лайливі слова, прокляття), іронію і сарказм, гострі, обурливі антитези. Проте тут є і благородні, приємні  місця, душевні одкровення і поривання: «Я ж про себе скажу ось що: я захищав державу будучи молодим, я не покину її старим. Із презирством  віднісся я до мечів Катіліни, не злякаюся й твоїх. Більше того, я  охоче зустрів би своїми грудьми  удар, якби міг своєю смертю наблизити  звільнення співгромадян». Так патетично, як півтисячоліття тому, звучала «Надгробна промова» Перікла в пам'ять афінських  юнаків, що загинули в Пелопоннеській війні, так урочисто й проникливо склалися слова в епітафії Цицерона, присвяченій загиблим за вітчизну воїнам: «Коротке життя, дане нам природою, але пам'ять про благородно віддані  життя вічна... прекрасна була ваша участь, пам'ять про вас священна».