Философы и ораторы

1) хлібний закон (lex frumentaria) про дешеву продажу хліба  бідним громадянам, які жили в  Римі,

2) дорожній закон (lex viaria) про проведення по Італії  нових доріг для полегшення  зносин дрібних землевласників, що з'явилися завдяки аграрному  закону Тиберія Г.;

3) судовий закон (lex judiciaria), за яким в списки суддів, в які раніше заносилися тільки  сенатори, включені були також  і вершники в рівному з сенаторами  числі. У зв'язку з цим законом  стоїть закон товариша Гая  по трибунат, ацил Глабріона, за  яким у справах про зловживання  провінційних правителів, про вимагання  (lex repetundaruin) суддями могли бути  тільки вершники, а не сенатори.

4) військовим законом  (lex militaris) біднякам полегшувалися  труднощі військової служби (тепер  вартість військового обмундирування  не вираховується з солдатського  платні).

5) було запропоновано  заснування нових землеробських  колоній на півдні Італії (lex de coloniis deducendis).

Всі ці закони повинні  були доставити Гаю міцну більшість  у народних зборах і діяльну захист і допомогу з боку міського пролетаріату, сільського населення і вершників. Ще двома законами (lex de provinciis consularibus і lex de prov. Asia a censoribus locanda) прямо обмежувався  свавілля сенату в роздачі для  управління провінцій. І тим не менше  все римське громадянство відсахнулася від свого трибуна, коли він приступив  до головної і найдорожчою для  нього реформу, за допомогою якої він хотів докорінно оновити  захирілий складу римського громадянства. Це був закон про дарування  прав римського громадянства союзникам (lex de civitate sociis danda). При заснуванні нових  колоній Гай завжди відводив місце  в числі колоністів, крім римських громадян, і латинян, а одну колонію  він запропонував вивести на місце  розореного Карфагена, що йшло врозріз  з національним почуттям римлян.

Щоб послабити вплив  Гая Гракха на народні збори, аристократи  висунули проти нього його товариша, трибуна Лівія Друза, з ще більш  привабливими пропозиціями:

1) скасувати оброк  з тих ділянок землі, які  були роздані по аграрному  закону Тиб. Г.,

2) визнати ці ділянки  відчужуваними; 

3) замість запропонованих  Гаю 3-х або 4-х колоній зі  включенням латинян заснувати  12 нових колоній, але тільки  для громадян.

Пропозиції Лівія  Друза були прийняті з захопленням, і популярність Гая підірвана, по 2-й рік трибуната Гая (в 131 г. Папір  Карбон провів закон про вторинний  обрання трибунів) йому не вдалося  провести закону про союзників, а  на 3-й раз його навіть не обрали в  трибуни і залишили за ним тільки завідування пристроєм карфагенской колонії.

Саме питання про  цю колонії послужив приводом до катастрофи, в якій загинув Гай. На місці, відведеному  для цієї колонії, відбулися несприятливі ознаки, чим скористався сенат  і запропонував відмінити закон  про неї. Друзі вмовили Гая  опиратися сенатському пропозицією. Неохоче пішов він за своїми збройними  прихильниками на Авентін. Під час  жертвопринесення, яке здійснював консул Опімій, коли за звичаєм хотіли очистити натовп від поганих громадян, одному з оточували Гая здалося, що служитель  хоче видалити самого Гая; він вихопив  меч і вбив служителя. Піднявся шум  і крик, під час якого Гай  хотів заспокоїти натовп, утримати її від подальших насильств, але  не помітив серед загальної паніки, що перервав промову трибуна. Сенат  одразу ж зажадав до відповіді  порушника трибунской прерогативи. Друзі вмовили Гая не коритися; тоді Авентін був узятий штурмом. Гай біг за Тібр; наступного дня  знайшли в лісі його труп поряд  з трупом одного з його рабів. Є  припущення, що сам Гай, зневірившись у своїй долі, наказав рабові вбити  його. Прихильники Гая були перебиті, майно їх конфісковано; на гроші, виручені цим шляхом, побудований новий храм Конкордії, і почалася аристократична реакція.

Сервій Сульпіцій Гальба

Сервій Сульпіцій  Гальба (лат. Servius Sulpicius Galba, 24 грудня 3 р. до н. Е.. - 15 січня 69) давньоримський імператор (з 6 червня 68 по 15 січня 69).

Гальба походив із славного і багатого патриціанського  роду Сульпіція. У дитинстві він  був усиновлений своєю мачухою  Лівією і прожив майже все життя, відкликаючись Луцієм Лівіем. При  Тиберія він став обиратися на почесні посади: призначався претором, в 31 році отримав намісництво в  Аквітанії, а в 33 році - консульство. Гай Калігула відправив його легатом  у Верхню Німеччину. Ставши на чолі легіону, він показав себе суворим  і вимогливим полководцем. Над Хатта, прорвалися в 41 році майже до самої  Галлії, він здобув рішучу перемогу. Принцепса, який відвідав його табір, Гальба порадував хорошою виучкою військ, а ще більше тим, що після навчань  пробіг за його колісницею цілих 20 миль. При звістці про вбивство Калігули багато хто радив Гальба скористатися нагодою і захопити владу, але  він вважав за краще залишитися в  стороні. Цим він здобув велику прихильність Клавдія, був прийнятий в коло його друзів і досяг такої пошани, що через його раптової і тяжкої хвороби був відстрочений навіть похід до Британії. У 45 році він отримав  без жереба проконсульства на два  роки в Африці, щоб навести лад  у цій провінції, неспокійною  через внутрішні чвари і через  повстань варварів, і він навів  порядок з старанної строгістю  і справедливістю навіть у дрібницях. І з цього часу майже до середини правління Нерона жив він здебільшого  в спокої. У 61 році він отримав  призначення в Тарраконскую Іспанію. Цією провінцією він керував вісім  років, але постійно і по-різному. Спочатку він був суворий і  не знав міри навіть в покаранні  за проступки, але поступово він  впав у бездіяльність і неробство.

Так йшли справи, коли в 68 році підняв повстання проти Нерона претор Галлії Юлій Виндекс. Після того, як Виндекс почав відкриту війну, він написав Гальба, закликаючи його взяти верховне начальство. Чутки  про це поширилися заздалегідь і  зібрали величезну юрбу людей, котрі  жадали перевороту. Гальба в цей  раз імператорського звання не прийняв, він погодився послужити батьківщині, іменуючись не Цезар і не імператором, а полководцем римського сенату і народу. Багато намісники відпадали  від Нерона, і майже всі ставали  на бік Гальби, але Вергін, начальник  німецьких легіонів в Галлії, оголосив, що він і сам не прийме верховного володарювання і не дозволить  отримати його нікому мимо волі і вибору сенату. Він виступив проти Віндекса і розгромив його в завзятій битві. Втративши 20000 чоловік, Виндекс наклав на себе руки. Стурбований цим, Гальба повернувся в Іспанію і став чекати, чим все скінчиться. У червні надійшла звістка, що Нерон покінчив із собою, а сенат проголосив Гальбу імператором. Тоді Гальба склав звання легата, прийняв  ім'я Цезаря і виступив в дорогу. У Галлії до нього приєднався Вергін, який, отримавши сенатське постанову, визнав Гальбу імператором і привів до присяги на вірність йому свої легіони.

У Римі його чекали з  нетерпінням. Одним з перших його розпоряджень було розшукати і повернути  всі цінні речі, подаровані Нероном  своїм улюбленцям. Оскільки речі ці вже встигли не раз змінити  власників, розплачуватися за божевільні витрати колишнього принцепса довелося людям абсолютно стороннім і  ні в чому не винним. Пішли чутки  про його суворості, жорстокості  і скупості; своїми вчинками Гальба підтвердив і примножив ці чутки. Розшуків не було кінця, і вони захоплювали  все більш широке коло осіб, так  що про Гальба повсюдно стали говорити з презирством. До того ж незабаром  виявилося, що він сліпо довіряє  своїм радникам - друзям і вільновідпущеників - і все робить за їх вказівкою. А  ті, все як на підбір, виявилися людьми жадібними і жорстокими.  

Найбільш небезпечною  була для нього ненависть солдатів і преторіанців. Багато з них взяли  участь у повстанні проти Нерона, спокушені щедрими обіцянками своїх  начальників. Але за їх зраду Гальба їм нічого не заплатив. Коли ж принцепсу  повідомили про те, що солдати незадоволені і озлоблені його скнарістю, він  відповідав, що звик набирати, а не купувати воїнів. Цим він відновив проти  себе легіони у всіх провінціях.  

Найгучніше нарікали війська у Верхній Німеччині. У січневих календ 69 м. вони відкрито повстали і проголосили імператором  префекта Нижньої Німеччини Вітелло. Коли Гальба дізнався про переворот, він оголосив соратникам, що не можна  більше зволікати з призначенням наступника. Гальба знав, що мало хто з його друзів стоять за Долабеллу, а всі інші за Марка Отона. Але сам він не схвалював ні того ні іншого. Гальба послав за Пізоном, молодою людиною, від природи обдарованим усіма моральними достоїнствами, але особливо славився чистотою і суворістю життя, і усиновив його. Потім він відправився в табір преторіанців і оголосив Пізона своїм наступником. Більше всіх ця новина вразила Отона. Побачивши крах усіх своїх надій, він з гарячого прихильника Гальби звернувся в його найлютішого ворога. Однак, обміркувавши своє становище, він вирішив, що, діючи швидко і рішуче, він може ще і тепер домогтися своєї мети. У той же день він вступив в переговори з преторианцами і за чотири дні встиг підготувати змова проти Гальби.  

Преторіанці доставили  Отона в табір, і тут він  був проголошений імператором. Про  пригоду негайно повідомили Гальба на Палатін. Деякий час він вагався, не знаючи, що робити. З міста приходили  самі суперечливі чутки, але Гальба повірив найсприятливішим для нього  известиям, сів на носилки і крізь  незліченні натовпи народу вирушив  на форум. У цей час туди увірвалася бунтівна кіннота. Народ кинувся  врозтіч, а преторіанці кинулися до носилок принцепса. Носії впустили їх з рук, і Гальба вивалився на землю. Кажуть, що оточений з усіх боків  ворогами, він сам підставив їм горло зі словами: «Убийте мене, якщо це потрібно для держави». На нього  обрушилася безліч ударів і навіть після того, як він був мертвий, солдати продовжували рубати і колоти спотворене тіло. Якийсь солдат відрубав у трупа голову і підніс її Отон. Отон віддав її обозники і Харчевников, і вони, потішаючись, довго носили її на піку по табору.

Петро Пустельник

Петро Ам'єнський (Ambianensis), він же Петро Пустельник (Heremita), - аскет, якому приписувалася організація  першого хрестового походу. Петро  народився близько 1050 року в Ам'єні, був військовим, потім пішов від  світла і став ченцем, пустельником. У той час християнський світ був одержимий ідеєю хрестових  походів.  

Папа був головним двигуном цього руху, в якому яскраво  відбилося аскетичне настрій  цілої епохи, але за переказами, записаним  у Альберта Ахенського і Вільгельма тирського, на чолі хрестового походу стояв не папа, а Петро, ​​своїм  натхненням зацікавив навіть папу. Невеликого зросту, маючи жалюгідну  зовнішність, він приховував у собі велику доблесть.  

Він був розуму «швидкого  і проникливого, говорив приємно  і вільно». Прибувши до Палестини, Петро  був глибоко засмучений, познайомившись з тяжким становищем християн. Під  час бесіди з єрусалимським патріархом Симоном Петро порадив йому звернутися за допомогою «до владики-папової  і римської церкви, королям і князям Заходу», а сам висловив готовність йти до них, благати їх про допомогу. Впевненість в успіху виникла  у «жалюгідного, бідного і позбавленого будь-яких коштів пілігрима» внаслідок  допомоги самого Христа Спасителя. Він  з'явився Петру уві сні, підбадьорив  його і наказав хрестовий похід. У Римі Петро звернувся із закликом до папи Урбану II.

Той смиренно і радісно  вислухав відозву, благословив Петра  на проповідь і обіцяв своє сприяння. Петро попрямував у Верчеллі, звідти в Клермон, пройшов всі країни, закликаючи їх до боротьби за Спасителя. Народ оточував його натовпами, приносив йому дари і прославляв його святість. «Все, що він не говорив, не робив - виявляло в ньому божественну благодать». Всі визнавали його владу. Ніхто  краще за нього не вмів залагоджувати  незгоди і мирити найжорстокіших ворогів. Багато висмикували, як святиню, шерсть з його мула. Хліба Петро  не їв, харчуючись вином і рибою. Зібравши численну армію, Петро зважився направити свій шлях через землю  угорців. Тоді встали всі землі і  всі князі та лицарі у всій Франції  на звільнення Гробу Господнього. За цим переказом, Петро зробив вже  половину справи, коли прибув до Клермон  папа Урбан із закликом до походу (в 1095 році).  

Легенда в тій версії, яку викладають Вільгельм тирський, абат Гвіберт Ножанскій і Анна Комніна, відсунула папу на другий план, висунувши Петра. Між тим сучасники  не знають Петра, не приписують йому почину хрестових походів, не говорять про  нього, як про посланника Божого, що схвилювала Захід. На півночі Франції  Петро відомий був лише як один з багатьох народних проповідників; англійцям та італійцям він зовсім не був відомий. Сучасникам він представлявся  звичайним фанатиком-аскетом, що зібрав ополчення з селян, жебраків, кріпаків, бродяг. Вождями цих полчищ були Петро і Готьє Жебрак. Плачевна була доля першого ополчення.  

Постійні сутички, битви  в Угорщині та Болгарії, загальна безладність  позбавили вождів впливу на маси. Угорці і болгари знищували хрестоносців. Після переправи в Азію Петро  покинув ополчення, яке незабаром  було винищено турками, і приєднався до армії Готфріда Бульонского. Коли хрестоносці в 1098 році були обложені в Антіохії еміром Кербогі, настав такий  голод, що багато бігли натовпами, інші спускалися на мотузках зі стін і йшли в ліси.  

У числі «мотузяних втікачів»  був і Петро, ​​але йому не вдалося  втекти, тому що його зловив Танкред  Тарентський і змусив присягнути, що Петро не втече. Ім'я Петра згадується під час переговорів з Кербогі  під Антіохії. Після взяття Єрусалима  Петро повернувся на батьківщину, прибув до Пікардію і заснував в Юи в 1099 році августинський монастир, настоятелем  якого він і помер в 1115 році.

Феофан Прокопович

Феофан (Єлеазар) Прокопович (також: Теофан Прокопович; 7 червня 1681 р. — 19 вересня 1736 р.) — український богослов, письменник, поет, математик, філософ, ректор Київської академії (1710-16 рр.), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.

Феофан Прокопович — визначний український діяч епохи бароко. Різносторонність обдарувань, енциклопедичність знань, видатні досягнення в галузі науки, політики, без сумніву дозволяють поставити його в ряд геніїв людства. Праці Ф.Прокоповича торкаються фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право, теології.

Єлеазар Прокопович народився  у Києві 7 червня 1681  року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.

Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з  кращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз  перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін  вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський.

1698 року Єлеазар закінчує  Києво-Могилянський колегіум і  вирішує продовжити освіту. Того  самого року вступає до Володимир-Волинського  уніатського колегіуму, живе у  базиліянському монастирі, де  приймає унію й постригається  у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський  єпископ Заленський помітив незвичайні  здібності молодого ченця і  сприяв його переведенню до  Римської католицької академії  св. Афанасія, в якій готували  богословів для поширення католицтва  серед прихильників східного  православ'я.