Философы и ораторы

У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських  наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Рима, засади католицької  віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томаззо  Кампанеллі, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника.

28 жовтня 1701 року залишає  Рим, не закінчивши повного  курсу академії. Пішки проходить  Францію, Швейцарію, Німеччину,  деякий час студіює в місті  Галле, де знайомиться з ідеями  реформаторства.

1704 року повертається  в Україну, спершу в Почаївський  монастир, потім у Київ, зрікається  католицької віри, проходить епітимію  і постригається у православні  ченці, прийнявши ім'я Феофана  в пам'ять про свого дядька.

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському  колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські  проповіді, завдяки яким був помічений  київським генерал-губернатором Д.Голіциним  та О.Меншиковим.

1707 року стає префектом  Києво-Могилянської академії.

1711 року його беруть  у складі почту царя Петра  I в Прутський похід, під час  якого в Яссах він виголошує  з нагоди річниці Полтавської  битви проповідь, яка сподобалася  цареві. Після повернення до Києва  Феофана Прокоповича призначено  ректором Києво-Могилянської академії  і професором богослов'я. Водночас  він стає ігуменом Братського  монастиря.

1716 року за бажанням  Петра I Прокопович переїжджає  до Петербурга.

1718  року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» 1720.

1721 року призначений  віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець  з України Стефан Яворський.

1724 року Феофан за  наказом царя пише указ про  устрій чернецтва, який упорядковував  і регламентував монастирське  життя за взірцем давніх монастирських  статутів, спрямовував чернече життя  на користь суспільству, бере  активну участь у здійсненні  реформ у Росії. Після смерті  Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.

1725 року Прокоповича  призначено архієпископом новгородським  і першим членом синоду, фактичним  главою Російської православної  церкви. Він бере участь в організації  Російської Академії наук, очолює  так звану «учену дружину»  діячів культури, до якої належали  Татищев, Кантемір та ін. Останнє  десятиріччя життя майже залишив  діяльність вченого, зазнавав  переслідувань з боку противників  петровської політики, які плели  навколо Прокоповича інтриги,  слали в синод доноси, намагаючись  позбавити його високого становища  в церковній ієрархії. 

19 вересня 1736 року  помер у Новгороді, похований  у новгородському Софійському  соборі.

 

 

 

 

 

Григорій Сковорода

У Києво-Могилянській академії вчився останній видатний представник давньої книжної української мови, поет у стилі релігійного бароко, філософ Григорій Савович Сковорода. Мовотворчість Григорія Сковороди реалізувалась у різноманітних жанрах: філософські і педагогічні трактати, притчі, байки, оригінальна і перекладна поезія, проповіді й епістолярій. Це є свідченням того, що Сковорода як учень Києво-Могилянської академії і як високоталановитий представник давньої книжної української мови сприйняв європейські освітні традиції і філософсько-риторичний культ Слова, що був успадкований українською культурою з античних часів разом із філософією, риторикою, поетикою, біблійною міфологією.

Мова Сковороди —  це мова «українського бароко з її обома полюсами — церковнослов'янщиною  української редакції та народною мовою» , яка підготувала ґрунт для єдиної літературної мови на народнорозмовній основі.

Боротьба проти поневолювачів  українського народу велася не тільки на полі брані, а й у сфері духовній, де основною зброєю було слово. Словом народ боронив і відстоював свою сутність.

Сковорода виробив цілу філософію слова. Він його розумів  і як «безодню», що може охопити всю  різноманітність космосу, і як міру речей, через яку все можна  спробувати пізнати, відчути, і як силу реально існуючого. Загадка слова, що була непізнана до нього і залишилася такою й нині, хвилювала Сковороду. Слово не тільки знак світу, а мова — знакова система. Слово має структуру, що нагадує структуру світу. Є матерія у вигляді звуку, є знакове зміщення субстанції, якась назва, є, зрештою, образ, тобто якийсь символічний зміст, що дає змогу алегорично його використовувати, як у байці. Однак є щось невидиме, невловиме, внутрішнє, завдяки чому слово переживає речі, людей, час, простір.

Літературна спадщина Григорія Сковороди відобразила високий рівень розвитку давньої української літературної мови, що сформувалася на книжних, переважно церковнослов'янських, дже- релах. Урочистістю конфесійного стилю, традиційною образністю гомілетики сповнений «Сад божественных пЬсней, прозябшій из зерн священнаго писанія»:

Оставь, о дух мой, вскорі всі земляныи міста!

Взойди, дух мой, на горы, гді правда живет свята...

Оставь земны печали и суетность мірских діл!

Будь славен во вік, о  муже ізбранне,

Вільности отче, герою  Богдане!

Літературні твори Сковороди  більшою чи меншою мірою позначені рисами традиційної книжності (античної піїтики, церковнослов'янської гомілетики). Проте якщо про великого попередника Сковороди полеміста XVII ст. Івана Вишенського Франко писав, що його мова становить «безмірно інтересний образ того хаотичного стану, в якому находився наш язик в початку своєї літературної кар'єри, виломлюючися з обіймів церковщини»¹, то їх можна частково віднести і до мови Сковороди, бо в його часи цей процес прогресує, проста українська мова дедалі більше через загати слов'янщини пробивається в літературу. Наближається пора формування нової української літературної мови на народнорозмовній основі. Мовна ситуація XVII ст. відбилася у творчості Сковороди, який, за свідченням сучасників, говорив у житті простою розмовною українською мовою, добре знав український фольклор і життя всіх верств суспільства. Суперечливий світогляд філософа, художника, але богослова не дав можливості відірватися в літературній творчості від церковнослов'янщини, «греки й латини», перейти на просту українську мову (що не схвалював Тарас Шевченко). Та гуманізм, Просвітництво й демократизм часто виводили письменника з «обіймів церковщини» на широкий світ народної мови. І він, цей світ, уходив у твори Сковороди — суперечливий, незвичний. Тому, на думку І. Франка, вірші і пісні Сковорода писав «досить незграбною книжною мовою», «надзвичайно кучерявим і баламутним стилем»². Ясно, що йдеться про суперечливість, в яку вступали книжна і розмовна мови у творах Сковороди.

Феномен Григорія Сковороди  І. Франко пояснював так: «Доля поставила  його на розграні двох великих епох. Стара козацько-геть- манська Україна  конала політично, підточувана царсько-чиновниць- ким централізмом, та видихалась і  духовно, пережовуючи стару києво-могилянську  схоластику, опереджена з погляду  наукового столицями, котрі колись від неї брали перші імпульси до наукового розвою». І далі: «Можна би сказати, що се старий міх, налитий новим вином. Все в ньому: пригоди і спосіб життя, вдача, мова, форма писання — все має отой двоїстий характер, являється мішаниною старої традиції з новим духом»¹.

Народнорозмовний струмінь виразно помітний у багатьох творах Г. Сковороди. Це постійні народнопісенні епітети, порівняння, метафори, народні вислови, прислів'я тощо. Наприклад: Душа моя єсть верба, а ти ecuей вода. Питай мене в сей воді, утішь мене в сей біді (Піснь 3-я); Стоит явор над горою, все кивает головою. Буйны вітрьі повіваючі, руки явору ламают. А вербочки шумят низко, волокут мене до сна. Тут течет поточок близко; видно воду аж до дна (Піснь 18-я); Жайворонок меж полями, соловейко меж садами (Піснь 13-я); Не пойду в город богатый. И буду на полях жить, буду вік мой коротати, гді тихо время біжиш. О дуброва! О зелена! О мати моя родна! (Піснь 12-я).

Оригінальним художнім явищем є «Басни Харьковскія», в  яких органічно поєднано просту і  книжну мови, що, очевидно, помітив як позитивне І. Франко, відзначивши, що байки «писані гарною, подекуди навіть граціозною прозою». У «фабулах»  байок здебільшого привертає увагу проста мова. У «силах» — книжна.

Григорія Сковороду  можна вважати предтечею нової  української літературної мови на народнорозмовній, народнопоетичній мові. Так, присвячуючи  своєму переяславському другові  ігумену «най- високочтимішому у  Христі отцю Геврасію Якубовичу», що виїжджав у 1758 р. з Переяслава до Бєлгорода, прощальну пісню (по- і рецьки апобатеріон), Сковорода так характеризує українську пісню: «Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня»².

Мовний стиль Г. Сковороди  позначений характерними рисами українського бароко, зокрема риторизмом. Хоч  і заявляв Сковорода, що істина має  просту мову, сам же широко використовував фігуральні вирази, метафоричні конструкції, символи, майже весь арсенал поширених тоді у світській і духовній культурі прийомів і засобів красномовства (епітетів, антитез, перифраз, ампліфікацій, асонансів та ін.). Очевидно, це викликалося прагненням філософа і художника, що поєднувалися в особі Григорія Сковороди, зрозуміти і розкрити людську душу, сповнену протилежностей, та прекрасний і болісно трагічний світ навколо.

Григорій Сковорода  залишив багату наукову і літературну  спадщину, яка мала і має вплив на формування і збагачення стилістичної системи української мови. Його наукові трактати у жанрі монологів і діалогів з традиційними засобами класичної риторики і виразними вкрапленнями живомовних елементів, його літературна творчість, у якій все сильніше проступали окремі риси нової, що народжувалась, літературної мови, засвідчили синтез мудрості книжної і народної.

Мовотворчість Сковороди  поповнила українську мову афоризмами, словами і виразами, що закріпилися з певними образними значеннями: світ ловив мене, та не впіймав; народ спить, но всякий сон есть пробудний; сродна праця; всякому городу нрав і права; сад божественных пісней; хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися; з видимого пізнай невидиме; копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську; не за обличчя судіть, а за серце; нова людина має і мову нову; життя наше — це подорож, а дружня бесіда — візок, що полегшує мандрівникові дорогу; одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо! о книги!; Від природи, як матері, легесенько спіє наука собою. Це с всенародна і істинна вчителька і єдина; Учитель і лікар — не лікар і вчитель, а тільки служитель природи, єдиної і лікарки, і вчительки.

Григорій Сковорода  «освітив розумом не тільки свою епоху, але й перелив своє світло у  віки наступні, адже його наука стосувалася  основного в житті: яка ти, людино, що можеш і як тобі жити.

 

 

 

 

Дантон Жорж Жак 

Дантон (Danton) Жорж Жак (28.10.1759 р. - 5.4.1794 р.), діяч Великої французької  революції.

За освітою юрист. Народився в сім'ї прокурора. З 1780 займався адвокатською практикою  в Парижі, з 1787 до початку революції  був адвокатом в Королівському  суді. У перші ж дні революції  передові погляди Дантона. Його ораторський  талант забезпечили йому широку популярність. Відстоюючи демократичні вимоги клубу  кордельеров, Дантон придбав там  великий вплив. Однак він довго  вважав необхідним збереження монархії і навіть в період кризи, викликаної Вареннська втечею Людовика XVI (21 червня 1791), не зважився вимагати її знищення. У липні 1791, щоб уникнути урядових репресій, виїхав до Англії. Повернувшись до Парижа (вересень 1791), Дантон взяв участь в демократичному русі, зблизився  з якобінцями; був обраний помічником прокурора Паризької Комуни 1789 - 1794. Брав участь в організації повстання 10 серпня 1792, повалив монархію, після  якого зайняв пост міністра юстиції  в новому уряді. У серпні - вересні 1792, у критичні дні наступу військ австро-прусських інтервентів на Париж, Дантон проявив величезну  енергію, ініціативу і рішучість, закликавши народ на захист революційної вітчизни. У вересні 1792 Дантон був обраний  у Конвент. У 1793 увійшов до першого  Комітет громадського порятунку, ставши його фактичним керівником. Приділяючи велику увагу питанням зовнішньої політики, Дантон виступав поборником ідеї «природних кордонів», відкидаючи плани «революційні війни», тобто насильницьке знищення феодальних порядків в ін державах. У питаннях внутрішньої політики в міру загострення боротьби між  Горою і Жиронда він займав все більш ухильно позицію  і шукав компромісу між борються партіями. Примирна позиція Дантона  по відношенню до жирондистів спонукала  якобінців усунути Дантона і  його прихильників з нового Комітету громадського порятунку, створеного в  липні 1793. Восени 1793 Дантон тимчасово  покинув Париж і жив на батьківщині, займаючись приватними справами і збільшуючи свій стан. У той же час він  продовжував пильно стежити за подіями, що відбувалися на політичній арені. Залишаючись зовні одним з  вождів революції, Дантон поступово  ставав притягальним центром для  «нових багачів», незадоволених політикою  революційної диктатури. Взимку 1793 - 1794 сконцентрувавшись навколо Дантона  праве крило якобінців (К. Демулен, Фабр д'Еглантін тощо) оформилося в  опозиційну угруповання, що виступала  з вимогою пом'якшення революційного  терору, скасування закону про максимум і з різкими нападками на уряд якобінців. 2 квітня 1794 Дантон та його друзі  були віддані суду Революційного  трибуналу і 5 квітня 1794 страчені.

 

 

 

 

 

 

Мірабо Оноре Габріель Рікеті

Мірабо (Mirabeau) Оноре Габріель Рікеті (Riqueti) (09 березня 1749  - 02 квітня 1791), граф, діяч Великої французької революції.

Народився в багатій  аристократичній родині. У молодості  через украй безладного способу  життя, непомірних витрат і боргів неодноразово піддавався тюремного ув'язнення. У 1776, після втечі з дружиною маркіза  де Моньє за кордон, був заочно засуджений «за образу особистості» до смертної кари, але згодом амністований. Мірабо опублікував ряд памфлетів та інших творів, спрямованих проти  деспотичної форми влади. У 1785 повернувся в Париж. У 1786 був посланий з секретним  дипломатичним дорученням до Пруссії. Обраний у 1789 від третього стану  Марселя і Екса в Генеральні штати, відразу висувався в них завдяки своєму винятковому ораторському дару. Мірабо був ворогом феодально-абсолютистського режиму, який він викривав в промовах великої сили, що мали широкий суспільний резонанс. Однак його політичний ідеал не йшов далі цензовой парламентської монархії, близької за типом до англійської. Тому в міру зростання в революції ролі народних мас Мірабо поступово перейшов на консервативні позиції і став лідером великої буржуазії, яка прагнула затримати подальший розвиток революції. Проводячи тіньову і тонку політику гальмування революційного процесу і прагнучи зберегти зменшувалася популярність, Мірабо часом вимовляв викривальні промови проти королівського двору; в той же час він вступив на шлях пошуків таємної угоди з двором, яке і уклав у квітні 1790. За велику винагороду і зобов'язання погасити його величезні борги Мірабо став секретним агентом королівського двору. Ж. П. Марат, М. Робесп'єр і деякі інші революційні демократи, не знаючи нічого достовірного, здогадувалися про зраду Мірабо і різко виступали проти нього. Проте до раптової смерті Мірабо його таємна угода залишалася невідомою, і він був похований з найбільшими почестями. Лише після повалення монархії 10 серпня 1792 були виявлені документи, що підтверджували його зраду революції. У зв'язку з цим прах Мірабо, спочатку поміщений в Пантеон, був перенесений на кладовищі для злочинців в передмісті Сен-Марсо.

 

 

 

 

Жан Жорес

Жан Жорес (Jean Jaurès; 3 вересня 1859 р. - 31 липня 1914 р.) - французький політичний діяч, соціаліст. Закінчив курс в Паризькій  нормальній школі, був професором в  університеті Тулузькому. Спочатку захисник ідеалістичної філософії та радикал, він поступово переходив наліво в політиці і в бік марксистського розуміння історії; безумовним прихильником останнього він, однак, не став, приймаючи  його із застереженнями і намагаючись  примирити з ідеалізмом у філософії. Цей еклектизм знайшов вираження  в його суперечці з Лафаргом в 1895 («Idéalisme et matérialisme dans la conception de l'histoire. Conférence de Jean J. et réponse de P. Lafargue», Париж, 1895, 2-е вид., 1901).