Структура та функціонування сучасних банківських систем

5. Під дією суспільно-економічного устрою в країні, політичного режиму та стану розвитку економічних відносин відбувається формування однорівневої або дворівневої організаційної структури національних банківських систем.

6. Жодна країна не в змозі бути відсторонена від подій, що відбуваються на міжнародному економічному просторі. Розвитку сучасних економічних відносин притаманний динамічний процес глобалізації фінансового ринку. При цьому банківська система зазвичай одна із перших інтегрує до світового економічного середовища.

2.2. Функції центральних та комерційних банків

Роль центрального банку як головного ринкового інституту макроекономічного регулювання визначається передусім найбільшою вразливістю сфери грошово-кредитних відносин до будь-яких проявів фінансової нестабільності. Більшість досліджень сучасної грошової теорії сходяться на тому, що таких головних функцій є чотири: емісійна і організації грошового обігу [21]; обслуговування комерційних банків або функція «банку банків» [29]; обслуговування держави або функція «банкіра уряду»; реалізація грошово-кредитної політики [56]. Із приводу цього існує погодження позицій у вітчизняній і зарубіжній економічній літературі, що характеризує функціональні аспекти реалізації сутності центрального банку в ринкових умовах [55].

Дані функції притаманні центральним банкам у країнах з розвинутою ринковою економікою, де діє дворівнева банківська система, що виявляє можливості її верхнього рівня ефективно організовувати діяльність банківських установ і забезпечувати потреби всіх суб'єктів ринку у кредитно-розрахункових та інших послугах відповідних інститутів.

У той же час господарський механізм будь-якої країни з усім розмаїттям економічних зв'язків не перебуває у незмінному, статичному положенні. Його характерна ознака - постійна динаміка, розвиток, вдосконалення форм організації стосунків між учасниками відтворювального процесу. В особливій мірі вона виявляється у ринковій системі господарювання, для якої динамізм і самовдосконалення є її внутрішніми, іманентними ознаками. Зрозуміло, що відповідним чином це стосується і модифікації основних функцій центрального банку як ринкового інституту макроекономічного регулювання, що безпосередньо позначається на його ролі в економіці загалом. Однак точніше навіть було б вести мову про зміну пріоритетності серед різних функцій центробанку, так як усі вони нині займають далеко не рівноцінне положення у загальній системі здійснюваних ним операцій.

Так, емісійна функція на початку являла собою визначальну основу діяльності центрального банку, оскільки формування останнього в якості окремого, самостійного інституту кредитної системи ґрунтувалася передусім на зосередженні емісії грошових знаків у єдиному центрі. Право на випуск готівки, передане від комерційних банків центральному банку, зумовлювало його важливе значення як основного джерела надходження коштів в економіку, особливо в умовах обігу повноцінних грошей. Центральні банки спершу навіть називалися емісійними. Однак розвиток безготівкового платіжного обороту, впровадження новітніх технологій розрахунків і зниження частки обігу готівки нарівні з відміною офіційного золотого забезпечення грошових знаків безпосередньо позначилося і на ролі емісійної функції. Зрозуміло, що зміна цієї ролі прямує у бік зниження, що пояснюється існуючими тенденціями до зменшення питомої ваги готівкових платежів у загальному платіжному обороті. Із викладеного вище випливає, що емісійна функція центрального банку займає підпорядковане положення стосовно його функцій із обслуговування комерційних банків та уряду. Йдеться про те, що власне кредитування уряду і комерційних банків може і не супроводжуватись випуском готівки, тоді як сама видача банкнот з каси центрального банку неможлива за відсутності належних залишків коштів на рахунках відповідних позичальників. Інакше кажучи, емісійний процес в економіці визначається у кінцевому підсумку станом кредитно-розрахункових відносин центрального банку з комерційними банками та урядом. Це однак ніяк не знижує роль даної функції у формуванні грошової пропозиції в економіці.

Що ж до функцій кредитно-розрахункового обслуговування комерційних банків та держави, то їхня практична реалізація за своєю суттю відзначається тією ж роллю центрального банку як банку у традиційному розумінні слова, що пов'язано із обслуговуванням відповідних суб'єктів ринку. Однак специфіка цих відносин є такою, що результати відповідних кредитних операцій виходять за межі традиційних зв'язків «банк - клієнт», а позначаються на стані усієї економічної системи на макрорівні. Тому функції центрального банку як «банку банків» і «банкіра уряду» з огляду на їх вплив на економічну систему загалом не можуть здійснюватись виключно з метою кредитно-розрахункового обслуговування відповідно комерційних банків і держави. Однак з огляду на значення даних функцій для всієї економіки вони мають здійснюватись у відповідності із загальними, кінцевими цілями діяльності центрального банку, що включають як підтримання стабільності національної валюти, так і регулятивний вплив на економіку монетарними методами із метою забезпечення її стабільного зростання, а також належного рівня зайнятості робочої сили. Інакшими словами, кредитні відносини на рівні центрального банку мають бути організовані таким чином, щоб їх результати узгоджувались із завданнями грошово-кредитної політики, реалізація якої є четвертою основною функцією центрального банку як головного державного інституту макроекономічного регулювання.

Визначення функції грошово-кредитного регулювання у якості пріоритетної для центрального банку в ринковій економіці є також відображенням еволюції поглядів на необхідність регулятивного втручання з боку держави у господарські процеси - від повного неприйняття навіть самої ідеї про можливість даного втручання до усвідомлення об'єктивної необхідності певної участі держави як у доповненні власне ринкового механізму, так і в нівелюванні його недоліків. Зрозуміло, що грошово- кредитні інструменти такої участі займають провідне місце у регулятивному процесі, що для розвинутих країн можна вважати результатом порівняно тривалого, еволюційного становлення центрального банку як провідного органу держави у реалізації економічної політики.

Нині ж рядом дослідників дана функція центрального банку розглядається ще і у більш широкому контексті. З одного боку, грошово-кредитну політику пропонується розглядати як таку, що охоплює і валютно-курсову політику, спрямовану на згладжування коливань обмінного курсу національної валюти [71]. А з іншого, грошово-кредитну політику пропонується розглядати ще у більш широкому контексті - як монетарну політику, котра включає не тільки грошово-кредитну і валютну політику, що проводиться центральним банком, але і політику уряду в частині: фінансування дефіциту держбюджету за рахунок позик; використання профіциту бюджету для стерилізації грошової пропозиції; емісії і погашення державних цінних паперів; надання бюджетних кредитів і кредитів інститутів розвитку підприємствам; субсидування бюджетом процентних ставок; допомогу банкам [73].

Однак подібні підходи навряд чи можна вважати прийнятними для економіки України, де утворення центрального банку і визначення його основних функцій відбувається у складних умовах реформування не лише банківської системи країни, а й усієї сукупності економічних відносин при одночасному становленні нових ринкових інститутів. Одним із важливих елементів успішності даного процесу є визначення пріоритетності функцій центрального банку, в тому числі і в законодавчому порядку, з огляду на його роль в економіці передусім саме як органу грошово-кредитного регулювання. Дана функція вказує передусім на роль Національного банку України як головного органу державного регулювання макроекономічних процесів за допомогою грошово-кредитних методів, що зумовлює його вирішальний вплив на стабільність грошової одиниці, надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, тобто сукупність тих параметрів, від яких у кінцевому підсумку залежить ефективність функціонування всієї економіки країни.

По мірі подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи для забезпечення стабільності фінансової системи вочевидь буде потрібне посилення певною мірою жорсткості грошово-кредитної політики, на яке значно легше піти центральному банку як незалежному інституту макроекономічного регулювання, функції якого суспільно визнані і законодавчо закріплені саме у такий спосіб, який не передбачає жодних сумнівів у самостійній ролі центробанку в процесі реалізації монетарної політики, позаяк це і є його основною функцією. Тільки за таких обставин може бути забезпечений належний рівень довіри з боку економічних агентів до центрального банку як інституту, а також власне і до тієї політики, котра ним проводиться ним, що є особливо важливим в кризових умовах.

У найближчій перспективі перед центральним банком нашої країни постануть важливі завдання, серед яких можна відзначити перехід до інфляційного таргетування, відмову від широкомасштабних інтервенцій на валютному ринку, а також підвищення фінансової стійкості національної банківської системи. Правильне розуміння функцій Національного банку України, забезпечення необхідного рівня його незалежності у реалізації головної серед них - грошово-кредитного регулювання економіки, - на наш погляд, повинні стати одним з найбільш важливих чинників досягнення вказаних цілей.

У цьому контексті надзвичайно важливо правильно обрати пріоритети серед стратегічних цілей грошово-кредитного регулювання. Річ у тім, що трактування ролі центрального банку передусім як інституту забезпечення фінансової стабільності часто-густо зводиться до необхідності реалізації обмежувальних заходів щодо підтримання заданих параметрів цінової динаміки, тобто передусім обирається як головна стратегічна ціль боротьба із інфляцією. Вона вважається головним економічним злом, а стимулювання економічного зростання не визнається безпосередньою метою центрального банку. При цьому втрати від інфляції оцінюються як неприйнятно великі, тоді як втрати національного доходу від уповільнення економічного зростання розглядаються як необхідна плата за її придушення. Проте це серйозна методологічна помилка.

Метою грошово-кредитної політики повинно бути досягнення вищих цілей суспільства: максимальній реалізації економічних прав громадян , забезпечення нормальних рівнів зайнятості і реальних доходів населення, макроекономічної стабільності. Підміна основного критерію успішності соціально-економічного розвитку інструментальною метою (зниження темпів інфляції) практично виключає проведення ефективної економічної політики, що передбачає тісну взаємодію центрального банку та уряду. А відтак перед ними на має поставати вибір: «боротьба з інфляцією або економічний розвиток». Вони повинні вибирати комплекс заходів, котрі б у найбільшій мірі сприяли досягненню фундаментальних цілей соціально-економічного розвитку, в т.ч. і з урахуванням тих втрат, що заподіюються інфляцією, високими процентними ставками, витоком капіталу і нерозвиненістю грошово-кредитної системи. При цьому очевидно, що ефект від зниження інфляції може і не компенсувати втрати від уповільнення економічного зростання, що обов'язково має враховуватись у процесі реалізації ключової функції центрального банку країни - грошово-кредитного регулювання.

Роль центрального банку як головного інституту макроекономічного регулювання і забезпечення фінансової стабільності необхідно розглядати через призму генезису його функцій, які формують вихідні засади аналізу діяльності верхнього рівня банківської системи та відповідності його ринковим умовам дворівневої організації функціонування кредитних установ країни. Формулювання функцій у незмінній протягом тривалого періоду часу формі в цілому може бути прийнятним лише стосовно суті центрального банку як інституту кредитної системи, вирізняючи його з-поміж усіх інших банківських установ та надаючи класифікаційні ознаки діяльності. Однак на практиці саме пріоритетна роль грошово-кредитного регулювання нині визначає можливості центрального банку впливати на протікання економічних процесів, виходячи із завдань подолання наслідків фінансової кризи, забезпечення ефективності функціонування банківської системи країни та стимулювання економічного розвитку у довготривалій перспективі.

Основні підходи, що визначають сутність і зміст діяльності комерційних банків, можна, на нашу думку, умовно звести до трьох наступних:

- операційний підхід;

- підприємницький підхід;

- фінансово-посередницький підхід.

Операційний підхід засновується на визначенні сутності комерційного банку через здійснювані ним операції. Так, зокрема, на думку німецького економіста Вільгельма Лексіса, банками є всякого роду установи для здійснення банківських операцій [49]. Цілком очевидно, що за таких обставин найголовнішою умовою адекватного розуміння сутності банківської діяльності є саме визначення конкретного переліку цих операцій. При цьому методологічною основою даного підходу є вираження змісту діяльності комерційного банку через конкретні практичні аспекти його взаємодії із економічними агентами, що виражаються тими чи іншими банківськими операціями, спрямованими на одержання певного кінцевого результату, який може виявлятися, зокрема, у задоволенні тих чи інших потреб цих агентів на ринку банківських послуг [38].

Таким чином, операційний підхід до розуміння суті комерційного банку дає лише загальні обриси можливих сфер банківської діяльності, які є притаманними не лише для банків, а й для інших інститутів фінансового ринку, а тому при такому підході потрібно чітко окреслювати, які саме операції і в якій комбінації чи поєднанні є притаманними саме банкам і тільки банкам, а не будь-яким іншим фінансовим установам.

Певним кроком у напрямі конкретизації операційного підходу до визначення сутності банку можна вважати розгляд правового аспекту цього питання, що передбачає формування чіткого переліку операцій, здійснюваних банками. Так, у статті 47 чинного закону «Про банки і банківську діяльність» наводиться перелік із двох десятків операцій, котрі, за різних умов отримання ліцензії слід вважати банківськими [1]. Проте невирішеним залишається питання, чи всі із зазначених у законі операцій має здійснювати установа для того, щоб вважатися банком. Щоправда певним кроком у напрямку вирішення цього питання можна вважати наведене у статті 1 названого закону визначення банку як юридичної особи, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. У даному визначенні зроблена спроба сформулювати систему пріоритетів у всьому широкому спектрі здійснюваних банками операцій, визначивши, які серед них мають вирішальний вплив на формування його суті. Власне такими основними банківськими операціями є три: депозитні, кредитні і розрахункові, а їх визначальний характер для розкриття суті комерційного банку як ринкового інституту пов'язаний передусім із тим, що проведення їх у сукупності надає банкам можливість як збільшувати, так і зменшувати грошову масу в обігу в результаті вторинної емісії. А всі інші фінансові інститути, якими б різноманітними не були їхні операції, здійснювати їх в сукупності не можуть, а відтак не можуть і впливати на динаміку грошової маси в країні.

У такому контексті при застосуванні операційного підходу до визначення сутності комерційного банку його слід розглядати як фінансовий інститут, що у сукупності може здійснювати три операції: прийом депозитів, видачу кредитів та проведення розрахунків, а також надавати інші послуги на фінансовому ринку відповідно до потреб різних груп клієнтів.

Однак юридичне тлумачення суті банку, засноване на переліку дозволених законодавством банківських операцій, в кінцевому підсумку не дає чіткої відповіді на питання, що ж таке банк, із-за невизначеності іншого важливого питання - чи всі, без винятку, чи якась частина операцій формує зміст банківської діяльності.