Інвестиційна політика підприємства (на прикладі ТДВ «ЖЛ» (правонаступник ЗАТ «Житомирські ласощі»)

Позитивним моментом у вирішенні проблеми застосування норм законодавства, пов’язаних з державними гарантіями захисту іноземних інвестицій став Закон України від 17.02.2000 року № 1457-ІІІ "Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження", яким передбачено введення однакового режиму оподаткування як для підприємств, створених за участю іноземних інвестицій незалежно від форм їх внесення, так і для українських підприємств.

За останнiй час для формування адекватної сучасним потребам правової бази прийнято ряд законiв, якi передбачають, вiдповідно до норм мiжнародного права, державнi гарантiї захисту iнвестицiй, iх незмiннiсть, рiвнi умови з вiтчизняними iнвесторами, можливiсть пiльгового режиму iнвестиційної дiяльностi, зокрема, у спецiальних (вiльних) економiчних зонах.

В грудні 2001 року Кабінет Міністрів України затвердив „Програму розвитку інвестиційної діяльності в Україні на 2002-2010 роки”. Документ передбачає низку заходів, спрямованих на поліпшення інвестиційного клімату в країні. Це, перш за все, зниження рівня державного регулювання підприємницької діяльності, удосконалення нормативної бази, зниження податкового навантаження [46,c.7].

До Програми розвитку інвестиційної діяльності в Україні на 2002 — 2010 роки було розроблено План заходів, який охоплює всі напрями структурних реформ.

В реформуванні системи стягнення податків заходами передбачається спрощення оподаткування з одночасним розширенням його бази, проведення модернізації Державної податкової адміністрації, впровадження податкових стимулів.

При проведенні судової реформи планується прийняття Закону „Про судовий устрій”, забезпечення незалежності судів, посилення механізмів виконання судових рішень.

Важливе місце у Плані заходів належить розвиткові корпоративного управління. Зокрема, робиться акцент на прийнятті Закону „Про акціонерні товариства”, розробці кодексу корпоративного управління, розкритті фінансової інформації.

Найбільш інвестиційно привабливими галузями української економіки є: харчова промисловість, переробка сільськогосподарських продуктів, оптова торгівля, машинобудування, хімічна та нафтохімічна промисловості, металургія, виробництво коксу, ядерного палива, науково-технологічна та інноваційна діяльність, туризм.

Інвестиції мають спрямовуватися в кожний регіон, у кожне місто, де реально формується сприятливий інвестиційний клімат. На жаль, сьогодні 75% усіх інвестицій зосереджені лише в дев’яти містах України, які охоплюють тільки 15% населення. При цьому багато регіонів взагалі не отримують інвестицій. Формується висновок про те, що обласні та районні адміністрації, мерії міст не працюють над створенням інвестиційного іміджу своєї території. І це негативно впливає на загальнодержавний інвестиційний імідж. Слід зазначити, що майже 10% усієї території країни займають спеціальні економічні зони та території пріоритетного розвитку, які мають значні економічні пільги. Проте поки що задовільними можна вважати лише показники залучення інвестицій у Донецьку територію пріоритетного розвитку.

 В ході аналізу  нормативно – правової бази  регулювання інвестиційної діяльності  в Україні було виявлено її  позитивні і негативні сторони. Позитивним є те, що законодавчі  акти в галузі інвестування постійно вдосконалюються, а отже, стають прийнятними для вітчизняних та іноземних інвесторів. Негативною є нестабільність політичної а так і економічної ситуації в країні, що в свою чергу помітно впливає на стан законодавчої бази.

Одними з головних проблем залучення iноземних iнвестицiй в економіку України є несприятливий iнвестиційний імідж України, а саме:

• нестабiльнiсть законодавства, відсутність надiйиих гарантiй захисту від його зміни для iноземних iнвесторiв;
• наявнiсть великого податкового пресу, гальмування податкової реформи;
• низький рiвень розвитку банківської системи та фондового ринку;
• вiдсутнiсть розвиненої системи страхування iнвестицiй та експортно-імпортних операцiй.

У країнах із розвиненою ринковою економікою не існує єдиного закону про інвестиційну діяльність. Така діяльність регламентується групою законів, що відносяться до сфери економічного, комерційного, податкового, трудового, адміністративного права [62, c.6-7].

Законодавчі акти регулюють амортизаційну політику, оподаткування, операції з цінними паперами, статус корпорацій, відповідальність сторін за комерційними контрактами, порядок одержання ліцензій, взаємовідносини з кредитними та фінансовими установами та інші питання, що пов’язані з підприємницькою діяльністю.

Оскільки приватний сектор господарства складає основу ринкової економіки, невід’ємним елементом господарської самостійності є свобода вибору сфер і форм інвестиційної діяльності. Лише у виняткових випадках окремі галузі в ряді країн цілком або частково закриті для приватних інвесторів, у тому числі закордонних. Основним критерієм доцільності реалізації тих або інших інвестиційних проектів є ситуація на ринку. Водночас при прийнятті інвестиційних рішень безумовно враховуються економічні або адміністративні норми, пільги, вплив яких має не прямий, а опосередкований характер, і які створюють певне юридичне й економічне середовище для інвестиційної діяльності.

Певна частина інвестиційних рішень - про скупку фірм, вкладення в активи інших компаній - підпадає під дію антимонопольного законодавства. У Німеччині за законом про картелі підлягає реєстрації злиття фірм, якщо при цьому їхня частка на ринку сягає більше 20 %. У сучасній ринковій економіці інвестиційні рішення найчастіше розробляються і приймаються не власниками, а менеджерами у зв’язку з чим виникає проблема розмежування прав і відповідальності акціонерів і керуючих. Ці питання чітко визначені комерційним законодавством. Так, у законі про корпорацію зазначено, що загальні збори акціонерів мають право визначати, яка частина прибутку буде інвестована, залучати додатковий капітал чи скорочувати його; наглядова рада і правління мають право формувати резервні фонди (у Німеччині, наприклад, у розмірі, що сягає половини річного прибутку), а правління - приймати рішення про конкретні вкладення капіталу, що залишається в його розпорядженні.

Участь держави в інвестиційному процесі в умовах ринкової економіки відбувається на рівні бюджетних асигнувань центрального уряду і регіональних органів влади, а також через націоналізовані підприємства.

У провідних капіталістичних країнах стимулювання інвестиційної діяльності здійснюється переважно методами податкової, амортизаційної і кредитно-грошової політики. У США, наприклад, конституційним правом оподаткування користуються федеральний уряд, уряди штатів, а також адміністрації регіонального самоврядування, що є складовою частиною штатів [62,c.7].

Головними важелями систем оподаткування є оподаткування прибутку або підприємницького прибутку. Варіюючи податкові ставки, уряд регулює інвестиційну діяльність підприємств як в цілому, так і в окремих галузях економіки.

Крім того, держава стимулює капіталовкладення підприємств через систему різноманітних податкових пільг, у яких найважливіше місце належить інвестиційному кредиту. Інвестиційний податковий кредит був вперше введений у США в 1962 р. у розмірі 7 % від загальної вартості інвестицій в устаткування з терміном служби не менше 8 років. У 1978 р. сфера застосування інвестиційного податкового кредиту розширилась і була поширена не тільки на устаткування, але і на виробничі споруди. У 1981 р. податкова знижка в розмірі 6 % встановлювалась на інвестиції в основні фонди з терміном служби 3 роки і 10 % знижка - на інвестиції в устаткування з великим терміном служби. Роль, аналогічну інвестиційному податковому кредиту, відіграє система прискореної амортизації.

 Інвестиційне законодавство України потребує вдосконалення та більшої уніфікації. Потрібно проводити семінари по роз’ясненню питань, які стосуються іноземних інвестицій. Також необхідно узгодити інвестиційне законодавство з іншими правовими актами, які діють на території України (наприклад:  Закон „Про податок на прибуток підприємств”, Закон „Про цінні папери та фондову біржу”).

Вдосконалення законодавчої бази значно впливає на інвестиційний клімат країни – реципієнта інвестицій. Якщо законодавство є прозорим та зрозумілим для усіх учасників інвестиційного процесу, то в першу чергу іноземні інвестори будуть вкладати більший обсяг інвестицій в українську економіку.

Чинне законодавство не повинно суперечити міжнародним договорам і конвенціям. Іноземний інвестор, в свою чергу, повинен дотримуватись норм чинного законодавства країни, в яку вкладаються інвестиції.

Також повинні бути  чітко  встановлені правові норми з уникнення подвійного оподаткування інвестиційної діяльності.

1.3. Вітчизняний стан інвестиційного клімату

Інвестиційний клімат в Україні на даний час є досить несприятливим. Це в свою чергу помітно впливає на сучасний стан економіки. В Україні склалася складна ситуація на інвестиційному ринку у зв’язку із політичною, а отже і економічною нестабільністю в державі. Іноземні інвестори зменшують обсяги вкладання коштів в українську економіку, тому що побоюються незахищеності з боку держави. На даному етапі економіка України є нестабільною, а отже і не привабливою для іноземних інвесторів.

На 01.01.2006 року загальний обсяг прямих іноземних iнвестицiй в економiку України становив 8,4 млрд. дол. США, тодi як реальна потреба, за оцiнками фахiвцiв, становить 40 млрд. дол. США. Воднораз, за деякими даними, обсяг заощаджень населення становить 18 млрд. дол. США. Оскільки цифри цiлком порiвнянi, можна припустити, що активність державної політики із залучення внутрiшнiх iнвестицiй i легалiзацiї тiньового капiталу повинна бути значно результативнiшою.

Прямі іноземні інвестиції в України надійшли із 114 країн світу. Найбільші обсяги внесено нерезидентами із США- 1074,8 млн.дол. (16,1% загального обсягу), Кіпру – 779,2 млн.дол. ( 11,7%), Сполученого Королівства – 686,1 млн.дол. (10,3%), Нідерландів – 463,9 млн.дол. (7,0%).

Найбільші обсяги іноземних інвестицій залучено в оптову торгівлю і посередництво в торгівлі (15% від загального обсягу інвестування), харчову промисловість та переробку сільськогосподарських продуктів (14,8%), машинобудування ( 9,0%), транспорт і зв’язок (7,9%) [63, c.9-10].

Особливо значне мiсце в iнвестицiйнiй стратегії держави має регiональне зовнiшньоекономiчне спiвробiтництво i мiсце промислового комплексу України в системi міжнародного подiлу працi.

Промисловий комплекс України є прiоритетним у стратегiчному розвитку  нацiональної економіки. Вiн забезпечує ключовi інтереси країни, її безпеку, пiдтримує культурний та соцiальний рiвень життя нацiї. Саме цей сектор створює майже половину ВВП країни та забезпечує чверть всiх зайнятих в галузі економiки робочими мiсцями. Промисловість є активним агентом зовнiшньої торгівлі України, її експортно- імпортний оборот дорівнює майже 80% валового випуску промислової продукції, що дозволяє країні одержувати близько двох третин її валютних надходжень.

В Україні існує багато інвестиційно - привабливих галузей економіки. Серед яких можна виділити харчову промисловість, а особливо кондитерську.

Динаміка споживання кондитерської продукції в розрахунку на одного мешканця України - такий же індикатор економiчного добробуту населення, як темпи зростання ВВП на душу населення. Згідно із дослідженнями експертів газети „Бізнес”, існує кореляційно – регресійний зв’язок між доходами населення і попитом на солодощі [6,c.135-137].

 Безперервний розвиток галузі можна пояснити наявністю тиску нагромадженого в Українi капiталу, який не може знайти застосування. У виробництвi солодощiв, принаймнi, є постiйний попит, капiтал обертається досить швидко, реалiзацiя може здiйснюватися за готiвковими розрахунками, тому галузь самостiйно тримається “на плаву” без особливої державної пiдтримки. Серед окремих груп кондитерських виробiв найуспiшнiше розвивається виробництво шоколаду i шоколадних виробiв.

В Українi налiчується близько тисячі виробників кондитерських виробів (до цієї кількості входять як спеціалізовані кондитерськi фабрики, так і заводи продовольчих товарів, що мають окремi кондитерськi цехи, а також дрібні пекарні). Iх загальнi виробничi потужності перевищують 830 тис.т. Але спецiалiзованих кондитерських фабрик (з річним обсягом виробництва понад 10 тис.т.) налічується лише 17. Продукція цих фабрик забезпечує не менше 70% продажу солодощів на українському ринку. Виробників, що справляють реальний вплив на загальний стан ринку, ще менше.

Компанії, які випускають найбільший обсяг виробництва солодощів в Україні, представлені у табл.1.3.1

Таблиця 1.3.1.

Компанії – лідери випуску кондитерських виробів у 2005 році