Інвестиційна політика підприємства (на прикладі ТДВ «ЖЛ» (правонаступник ЗАТ «Житомирські ласощі»)

 

 

Інвестиційна політика -  комплекс заходів, спрямований на подолання інвестиційного спаду в період кризи і депресії, введення новацій в розвиток галузі, структурну перебудову виробництва і фінансове оздоровлення підприємства [11,c.176-177].

Рівні розробки інвестиційної політики можна відобразити схематично на рис.1.1.1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис.1.1.1. Рівні розробки інвестиційної політики

 

Розгляд питання інвестиційної  політики необхідно починати з визначення пріоритетніх напрямів її реалізації на макрорівні. Адже діяльність суб’єкта підприємницької діяльності залежить від державної політики в тій чи іншій галузі промисловості.  На державному рівні розробляються програми розвитку підприємницької діяльності,  стимулювання притоку іноземних інвестицій, підтримки малого бізнесу, та ін.

Складовою частиною інвестиційної політики як держави в цілому, так і окремого підприємства є інвестиційна стратегія.

 В умовах сьогоднішнього  етапу розвитку української економіки  основними  напрямами створення  умов для наповнення реального  сектору економіки iнвестицiйними ресурсами можуть бути:

• удосконалення системи здійснення лiзингових операцiй;
• пiдвищення ефективностi амортизаційної полiтики;
• перехiд вiд фiскальної до стимулюючої податково-бюджетної і грошово-кредитної полiтики.

Важливим аспектом реалiзацiї iнвестиційної стратегiї є активiзацiя iнвестицiйної активностi держави.

Iнвестицiйна стратегiя тiсно  взаємопов‘язана з експортною стратегiєю України, яка викладена у Державнiй програмi стимулювання експорту  
продукцiї, в тому числi продукцiї високотехнологiчних виробництв, прийнятiй Кабiнетом Мiнiстрiв Украiни у 2001р. В програмi одним з головних iнструментiв стимулювання експорту є його кредитування. Поряд з комерцiйиими банками надання експортних кредитiв все бiльше здiйснює держава.

Значна увага в iнвестицiйнiй стратегiї придiляється стимулюванню притоку iноземних iнвестицiй. Кабiнет Мiнiстрiв України активно працює над розробкою заходiв щодо реалiзацiї основних завдань з полiпшення iнвестицiйного клiмату   [46, c.7].

Інвестиційна політика підприємства спрямована на розробку заходів щодо залучення іноземних та вітчизняних інвестицій для власного розвитку.

Першим кроком з реалізації інвестиційної политики підприємством є оцінка його інвестиційної привабливості.

В умовах децентралiзації управлiння, переходу до ринку перед пiдприємствами постала необхiднiсть і з’явиласъ можливiстъ самостiйно визначати напрямки своєї iнвестицiйної дiяльностi, джерела та засоби досягнення поставлених цiлей.

Для реалізації інвестиційної стратегії необхідно визначити джерела її фінансування, а також ефективність їх використання. Розробка стратегiї визначення обсягiв iнвестицiйних ресурсiв передбачає можливостi формування ресурсiв за рахунок рiзних джерел. Насамперед розглядаються можливi джерела (власнi, залученi, позиковi) формування iнвестицiйних ресурсiв з урахуваннням специфiки дiяльностi пiдприємства.

Методи фінансування інвестиційної діяльності представлені на рис.1.1.3.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис.1.1.3.Методи фінансування інвестиційної діяльності

Головнi критерії оптимiзацiї спiввiдношення внутрішнiх i зовнiшніх джерел фiнансування iнвестицiйної дiяльностi пiдприємства такi:

1. необхiднiсть забезпечення високої фiнансової стiйкостi;
2. максимальна сума прибутку вiд iнвестицiйної дiяльностi, що залишається в розпорядженнi пiдприємства, за рiзних спiввiдношень джерел;
3. показники використання iнвестицiйних ресурсiв пiдприємством за останнi роки .

Розглянувши методи фінансування інвестиційної діяльності, слід зосередити увагу на інвестиційній стратегії.

Iнвестицiйна стратегiя — це комплекс довгострокових цiлей в галузі капiталовкладень та вкладень у фiнансовi активи, розвитку виробництва, формування оптимальної структури iнвестування, а також сукупнiсть дiй з їхнього досягнення. У загальному видi iнвестицiйна стратегiя реалiзується у розробцi плану та програми його здiйснення на даному етапi розвитку пiдприємства. Інвестицiйна стратегiя пiдприємства формується з урахуванням iснуючих джерел та форм iнвестування, iхньої доступностi i потенцiйної ефективностi використання [11,c.168].

Iнвестицiйна стратегiя передбачає досягнення таких цiлей:

• максимiзацiя прибуткiв вiд iнвестицiйної дiяльностi;
• мiнiмiзацiя iнвестицiйних ризикiв.

Для цього необхiдно органiзувати:

• дослiдження зовнiшнього iнвестицiйного середовища та прогнозування кон’юнктури iнвестицiйного ринку;
• технiчнi i маркетинговi дослiдження;
• пошук нових, бiльш прибуткових iнвестицiйних можливостей;
• оцiнку привабливостi iнвестицiйних проектiв та фiнансових iнструментiв з добором найбiльш ефективних з них;
• розробку капiтального бюджету;
• формування оптимальної структури iнвестування.

Фiнансовий стан підприємства, рівень технічного й організаційного потенцiалу визначають його конкурентну позицію на ринку збуту. Наявнiсть тимчасово вільних коштів дозволяє підприємству інвестувати їх у довго-, середньо-  та короткострокові реальні та фінансові активи.

Розробка iнвестiцiйної стратегії підприємства передбачає такі етапи:

1) визначення перiоду формування інвестиційної стратегії;

2) вибiр стратегiчних цілей інвестиційної діяльності;

З) визначення напрямкiв інвестування та джерел фінансування;

4) конкретизацiю інвестиційних програм та термінів;

5) оцiнку розробленої інвестиційної стратегії;

6) перегляд стратегiї в залежності  від зміни зовнішніх умов та становища підприємства.

Тривалiсть першого етапу залежить від загального стану економiки i розвитку ринку. В умовах нестабільної економіки прогнози розвитку підприємств не перевищують 3-5 років. У країнах з розвинутою економікою найбільші компанії прогнозують свою діяльність на 10 - 15 рокiв.

У загальному видi визначення інвестиційних цілей підприємства (другий етап процесу) спрямовується на збільшення капіталу, підвищення поточного доходу, забезпечення ліквідності та збереження капіталу, можливий контроль над підприємством - емітентом.

Третiй етап включає визначення напрямкiв iнвестицiйної дiяльностi та формування джерел iнвестицiйних ресурсiв.

Розробка напрямкiв iнвестицiйної дiялъностi здiйснюється шляхом вибору спiввiдношення можливих форм iнвестування на рiзних етапах дiяльностi, визначення галузевої та регiональної спрямованостi вкладень.

На спiввiдношення форм iнвестування впливають рiзнi фактори, серед яких слід вiдзначити:

• загальний стан економiки та кон’юнктури iнвестицiйного ринку. В умовах нестабiльної ринкової економiки iнвестори частiше вкладають ресурси у фiнансовi активи, особливо у короткостроковi;
• функцiональну спрямованість підприємства. Інституціональні iнвестори працюють переважно на фондовому ринку і вкладають ресурси у фондовi інструменти;
• залежнiсть вiд життєвого циклу підприємства. На ранніх стадіях розвитку iнвестування має переважно виробничий характер, на стадiях зрiлостi - фiнансовий;
• розмiр підприємства: малі та середні підприємства здійснюють iнвестування в основному в реальні активи, великі – у фінансові.

Четвертий етап -  конкретизація інвестиційних програм і термінів передбачає наявнiсть коштів та готовність підприємства до здійснення проекту.

Інвестицiйна програма коригується з урахуванням цих факторів i забезпечує погодженiсть реалізації окремих проектів та формування фiнансових ресурсiв.

Оцiнка розробленої інвестиційної стратегії на п’ятому етапі здійснюється на основi ряду критеріїв. До них відносяться:

• погодженiсть із загальною стратегією розвитку підприємства за цiлями, етапами і термінами реалізації;
• внутрішня збалансованість цілей, напрямків і послідовності здійснення інвестиційної політики;
• погодженiсть iз зовнiшнiм середовищем (розвитком крани, iнвестицiйним клiматом);
• реалiзованiсть з урахуванням наявних ресурсiв (фiнансових, кадрiв, сировини та технологiчних);
• прийнятнiсть рiвня iнвестицiйних ризикiв;
• фiнансова, виробнича i соцiальна результативнiсть.

 Перегляд та коригування  стратегії, які відбуваються на  шостому етапі проводяться на основi монiторингу за окремими напрямками iнвестицiйної полiтики та постiйно мiнливими внутрiшнiми і зовнiшнiми умовами дiяльностi [11,c.169-172].

 

1.2. Правові основи регулювання  інвестиційної політики 

 

З метою створення належних умов для ефективного залучення іноземного капіталу в економіку України та розвитку вітчизняного інвестиційного ринку  необхідно значну увагу приділяти питанню удосконалення законодавчої та нормативної бази щодо державного регулювання процесів інвестування.

В Україні були закладені основи законодавчої бази, яка регулює діяльність інвестиційного ринку. На сьогодні базовим законодавчим актом, який регулює загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України є Закон України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.91, № 1561-12 із змінам та доповненнями.

Забезпечення iнвестицiйної дiяльностi в Українi до сьогоднi характеризується нечiткiстю та нестабільнiстю. Специфiчним в українському законодавствi є трактування самого термiна “iнвестицiя”. Так, згідно ст. 1 Закону України „Про iнвестицiйну діяльнiсть” (1991 рiк) “інвестицiями є всі види майнових та iнтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти пiдприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект. Таке трактування основного терміна  iлюструє винятково прагматичний пiдхiд до потенцiйного інвестора з боку української держави. Зрозуміло, що досягнення соціального ефекту є однією з основних прiоритетних цiлей державної економiчної полiтики, однак для iнвестора головною метою його дiяльностi є отримання прибутку. Цей факт треба чiтко усвiдомлювати на тих владних рiвнях, вiд яких залежить формування сприятливого iнвестицiйного клiмату в Українi [33].

Основним законодавчим актом, який регулює діяльність іноземних інвесторів в Україні є Закон України „Про режим іноземного інвестування” від 19.03.1996р. із змінами та доповненнями. Кабінетом Міністрів України 07.08.1996р. була прийнята Постанова про затвердження Положення „Про порядок державної реєстрації іноземних інвестицій”. 10.08.2005р. Правління НБУ затвердило Постанову № 280   „Про порядок іноземного інвестування в Україні”. Також нормативним документом, який регулює діяльність іноземних інвесторів є Постанова КМУ від 05.09.1996р. про затвердження Порядку визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями [36].

Згідно чинного законодавства, підприємства, створені за участю іноземних інвестицій підлягають валютному і митному регулюванню та оподаткуванню.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватись у вигляді:

• іноземної валюти, що визнається конвертованою НБУ;
• валюти України;
• будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов’язаних з ним майнових прав;
• акцій, облігацій, інших цінних паперів.

Ст.5  Закону України „Про режим іноземного інвестування” передбачає оцінку іноземних інвестицій та перерахування інвестиційних сум за офіційним курсом національної валюти, визначеним Національним банком України.

У ст.18  Закону України „Про режим іноземного інвестування” зазначається, що майно, яке ввозиться на територію України іноземним інвестором, як внесок до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями, звільняється від обкладання митом.

Кабінет Міністрів України Постановою від 07.08.1996р. № 928 (із змінами та доповненнями) затвердив Положення „Про порядок державної  реєстрації іноземних інвестицій”.

Цим Положенням визначено порядок подання документів для реєстрації іноземного інвестора. Державна реєстрація здійснюється шляхом присвоєння  підприємству реєстраційного номеру. За державну реєстрацію справляється плата в розмірі 25 неоподатковуваних мінімумів  доходів громадян. Державна реєстрація діє протягом усього періоду функціонування інвестицій [38].

Національний банк України 10.08.2005р. затвердив Постанову № 280   „Про порядок іноземного інвестування в Україні”, де обгрунтував терміни інвестиційної політики. Наприклад: інвестиційний вклад, інвестиційний рахунок, іноземні інвестори, об’єкт інвестування, прямі та портфельні інвестиції [40].

Іноземний інвестор розраховується за об’єкт інвестування протягом 30 календарних днів з дати зарахування на інвестиційний рахунок. В разі неможливості додержання строку, кошти в гривнях, які були придбані і невикористані для здійснення інвестицій банк продає.

Важливими правовими документами, які регулюють взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності є міждержавні Угоди "Про сприяння та взаємний захист інвестицій". Такі Угоди є гарантом надання справедливого статусу інвестиціям і захисту їх на території іншої держави. Вони підписані більш ніж із 50 країнами світу. Ціла низка проектів угод знаходиться в стадії узгодження.

Для підвищення захисту іноземних інвестицій 3 квітня 1998 року від імені України підписана Вашингтонська Конвенція 1965 року про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. Законом України від 16 березня 2000 року № 1547 вищезазначена Конвенція ратифікована Верховною Радою України.