Відкрита економіка як перспективний етап розвитку міжнародної торгівлі

Принцип відкритої економіки - визнання стандартів світового ринку, дія за його законами. Відкрита економіка передбачає значне скорочення державної монополії на зовнішньоекономічні зв'язки (при збереженні державного контролю), ефективне використання принципу порівняльних переваг у міжнародному поділі праці, активне використання різних форм спільного підприємництва, організацію зон вільної торгівлі.

Разом з тим відкритість аж ніяк не є синонімом безконтрольності та вседозволеності у зовнішньоекономічних зв'язках держави, прозорості кордонів. Відкрита економіка потребує суттєвого втручання держави при формуванні механізму її здійснення на рівні розумної достатності. Абсолютно відкритої економіки немає ні в одній країні.

Стихійна відкритість не тільки не сприяє економічному розвитку, але і, навпаки, є загрозою економічній безпеці країни. Тому економіка одних країн відкрита в більшому ступені, а інших - меншою. Причому економіка розвинених країн, як правило, відкрита у меншій мірі. Ступінь відкритості економіки багато в чому залежить від забезпеченості країни природними ресурсами, чисельності населення (платоспроможного попиту), ємності внутрішнього ринку, рівня розвитку виробничих сил. Якщо виробничі сили розвинені в достатній мірі, то економіка може бути більш відкрита при меншому економічному потенціалі.

Крім того, ступінь відкритості економіки залежить і від галузевої структури національного виробництва. Чим більша питома вага базових галузей (добувна промисловість, металургія, енергетика), тим менше відносне участь країни в міжнародному поділі праці, тобто тим менше ступінь відкритості її економіки. Навпаки, обробна промисловість, машинобудування, електроніка, хімія передбачають більш глибоку спеціалізацію, завдяки чому відбувається зростання технологічної взаємозалежності країн і відповідно посилення відкритості.

Таким чином, ступінь відкритості національної економіки тим вище, ніж більше розвинені її продуктивні сили, чим більше в її структурі галузей з поглибленим технологічним розподілом праці, чим менше її економічний потенціал та забезпеченість власними природними ресурсами.

Фактори, що визначають відкритість економіки, можна підрозділити на основні, розвинені, загальні та спеціалізовані.

До основних належать природні ресурси, кліматичні умови, географічне положення, трудові ресурси. Країна отримує і автоматично або при незначних капіталовкладеннях. Вони не мають особливого значення для конкурентної переваги країни, або створюване ними перевага нестійка.

До розвиненим факторів належать сучасні технології, інфраструктура, висококваліфікована робоча сила. Саме ці фактори мають найбільше значення, оскільки дозволяють країні досягти конкурентної переваги більш високого рівня.

За ступенем спеціалізації фактори підрозділені на загальні, які можливо застосовувати в багатьох галузях, і спеціалізовані - утворюють довготривалу основу для досягнення і підтримки конкурентної переваги.

Розумна відкритість, побудована на принципах ефективності, конкурентоспроможності, національної безпеки, не може бути сформована без урахування структури експорту та руху капіталу, а також митної, валютної, податкової, кредитної та інвестиційної політик, що впливають не тільки на форми, але і на загальні масштаби взаємодії країни з зовнішнім світом.

До кількісних індикаторів відкритості можна віднести питому вагу експорту та імпорту у валовому внутрішньому продукті, що має назву експортної та імпортної квотами. Їх комбінація дає уявлення про масштаби зв'язків окремих національних економік зі світовим ринком.

Разом з тим у окремих країн-експортерів сировини експортна квота значно вище середньосвітовий. У цих випадках експортна квота свідчить скоріше не про ступінь відкритості конкретної країни та її інтеграції у світове господарство, а про сировинної спрямованості експорту.

Про високий ступінь відкритості економіки говорять тоді, коли питома вага імпортної продукції на внутрішньому ринку перевищує поріг економічної безпеки країни. Світовий досвід свідчить: якщо частка імпорту у внутрішньому споживанні не перевищує 30%, у тому числі з продовольства - 25%, - країна зберігає свою економічну незалежність.

Для оцінки інтеграції країни в систему світогосподарських зв'язків застосовується також показник, що характеризує співвідношення зовнішньоторговельного обороту до обсягу внутрішнього виробництва, - зовнішньоторговельна квота.

У 50-60-ті роки до числа відкритих відносили країни з величиною зовнішньоторговельної квоти більш 10%. До кінця 90-х років цей критерій помітно виріс: вважається, що країни з високим ступенем відкритості мають зовнішньоторговельну квоту, що перевищує 45%. Низьку ступінь відкритості мають ті країни, у яких цей показник менше 27%.

Разом з тим можна відзначити, що зовнішньоторговельна квота, характеризуючи відкритість економіки не може бути її інтегральним показником. Квота в основному відображає ступінь участі країн у міжнародному поділі праці, що є лише однією зі складових поняття відкритості економіки.

Доцільно виділити такі основні показники, що дозволяють в укрупненому плані судити про ступінь відкритості економіки країни:

• обсяг валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу населення, що виражає ємність національного ринку і потенціал її конкурентоспроможності;

• експортна і імпортна квоти, обсяг експорту на душу населення - характеризують динаміку потенціалу конкурентоспроможності;

• співвідношення середніх індексів цін на експортовані та імпортовані товари і послуги - характеризують зростання або зниження конкурентоспроможності;

• відношення величини заборгованості держави до ВВП - характеризує ступінь «скутості» країни в здійсненні стратегії розвитку;

• обсяг валових іноземних інвестицій на душу населення;

• темпи приросту інфляції - показують здатність національної економіки адаптуватися до умов світового ринку.

Відома також трактування відкритості економіки Дж. Сакса і Е. Уорнера, відповідно до якої економіка вважається закритою, якщо задовольняє хоча б одному з наступних критеріїв:

• висока курсова премія чорного ринку;

• соціалістична економічна система;

• державна монополія на експорт;

• високі митні тарифні бар'єри.

Тому при аналізі відкритості економіки дослідники використовують оцінку ступеня валютних, митних, ліцензійних обмежень, непрямих податків, і торговельних субсидій та ін. Як правило, відкритими є економіки розвинених країн з високоефективним і конкурентоздатним виробництвом. Такі країни зазвичай не схильні до протекціонізму.

У теоретичних курсах під малою відкритою економікою розуміється економіка, яка представляє собою невелику частку світового ринку і практично не робить ніякого впливу на світову ставку відсотка. Проте ставка відсотка в малій відкритій економіці не врівноважується заощадженнями та інвестиціями як в закритій економіці, а дорівнює світової ставкою відсотка - r - реальної процентної ставки, що переважає на світових фінансових ринках. Цього в нашій країні явно немає.

Весь рух потоків заощаджень та інвестицій в малій відкритій економіці опосередковуються зовнішнім середовищем, тому що знаходяться під впливом не стільки внутрішніх, скільки зовнішніх факторів, змінити які мала відкрита економіка не в змозі.

Дослідження зовнішньоторговельної відкритості економіки спираються на ступінь лібералізації трансграничних переміщень товарів, послуг, капіталів і робочої сили. Країни, що встають на шлях лібералізації, як правило, спочатку переходили на ліберальні позиції щодо товарних ринків, потім - ринків послуг і, на кінець, - національних фінансових ринків, включаючи і ринки капіталів, участь у яких можна оцінити як несуттєве, навіть у масштабах СНД.

Для всіх країн - як розвинених, так і що розвиваються - обмін прямими інвестиціями став такою ж практикою як обмін товарами, а темпи зростання інвестицій вище темпів зростання зовнішньої торгівлі. Компанії воліють освоювати міжнародні ринки, беручи участь за кордоном у спільних виробництвах, що мають світовий досвід збуту своєї продукції і відому торгову марку. Такий спосіб виходу на світові ринки в останні роки став чи не єдиним, тому що існують жорсткі обмеження ввезення товарів, численні і труднопреодолімие тарифи, нетарифні бар'єри і т. д. Посилилися також технічні та екологічні бар'єри у формі технічних і промислових стандартів, норм безпеки , вимог до упаковки і маркування, застосування торгових марок і т.д.

Економіка вважається відкритою, якщо держава застосовує мінімум експортних і імпортних обмежень. Відкритість економіки характеризують такі показники:

• зовнішньоторговельна квота у ВНП;

• частка експорту у виробництві;

• частка імпорту у виробництві;

• питома вага іноземних інвестицій по відношенню до внутрішніх.

 

                              2.2 Формування відкритої економіки  в Україні

 

Серед головних причин і чинників, що спонукають до поглиблення участі економіки України в міжнародному поділі праці, до органічного включення її господарства в сучасні цивілізаційні процеси, можна назвати, насамперед, високу частку експорту у валовому національному продукті. Досить характерним є те, що третина національного виробництва України опосередкована дією зовнішніх економічних зв'язків. Це підкреслює виняткову важливість даної сфери в системі життєзабезпечення держави і для виходу його з надзвичайно важкої і всеосяжної кризи. Є й інші передумови, що детермінують тісну взаємодію української економіки і світового господарства. До них варто зарахувати досить розвинутий внутрішній поділ і кооперацію праці, ресурсну обмеженість (особливо щодо забезпеченості паливно-енергетичними ресурсами), традиційні господарські зв'язки з країнами СНД, і насамперед з Росією, зростаючу необхідність створення нових технологій, інвестиційних і фінансових ресурсів із високорозвинених країн світу.

Таким чином, курс на формування в Україні відкритої економіки, під яким розуміється не тільки розвиток зовнішньої торгівлі, що переважає на теперішньому етапі, але й поступове відкриття ще двох каналів взаємозв'язку зі світовим господарством (рух капіталів і взаємо-обмін національними валютами), об'єктивно зумовлений і практично безальтернативний.

Основними принципами формування відкритої економіки повинні стати:

- по-перше, акцент на  розвиток власних галузей, що  мають порівняльні і конкурентні  переваги у світовій економіці  регіонального і глобального  масштабу. Мова йде про такі  галузі національного виробництва, як машинобудування (ракети, судна, літаки, окремі види металорізних верстатів, прилади, побутова техніка і т.д.). Високим науково-технологічним рівнем характеризується порошкова металургія, виробництво надтвердих матеріалів, електрозварювальна галузь, хімічна промисловість (низьковуглецевий ферохром, пропілен, полістирол, поліамідні і поліпропіленові волокна). Великі потенційні можливості мають також агропромисловий комплекс України і галузі, пов'язані з транзитом через її територію вантажів, нафти, газу, електроенергії та інших товарів і послуг;

- по-друге, високий рівень  внутрішньої інтегрованості вітчизняної  економіки, створення потужного  національного ринку як фундаментальної  економічної основи для завоювання  і закріплення за собою відповідних ніш на гостроконкурентних і високоінтенсивних світових ринках товарів і послуг;

- по-третє, забезпечення  подальшої фінансової стабілізації, що покращує макроекономічні  умови як для національного, так  і для міжнародного підприємництва, від чого залежить створення сприятливого інвестиційного клімату;

- по-четверте, введення  твердої конвертованої національної  валюти;

- по-п'яте, врахування різної  фактороінтенсивності національних  галузей і виробництв, тобто їх  капітало- і працезабезпеченості порівняно з іншими країнами, врахування відповідних внутрішніх витрат, цін і їхніх світових аналогів з тим, щоб уникнути несприятливої для України асиметрії в цінах, що погіршує умови торгівлі (terms of trade) і призводить до суттєвих збитків.

Нарешті, варто неухильно здійснювати постійну гармонізацію національного зовнішньоекономічного законодавства з нормами ГАТТ/СОТ.

Надзвичайно складною є проблема розробки відповідних механізмів включення економіки України в сучасні цивілізаційні процеси і структури. Мова, очевидно, повинна йти не про безконтрольну лібералізацію зовнішньої торгівлі, як це відбувалося в попередні роки, а про поступовий, регульований з боку держави процес відкриття національного ринку з одночасним здійсненням цілеспрямованої протекціоністської політики стосовно власних товаровиробників і споживачів. Передбачається також досить жорстке валютне регулювання, сертифікація продукції за європейськими і світовими нормами та стандартами.

Діяльність державних органів управління зовнішньоекономічними процесами могла б сконцентруватися в таких головних напрямках:

- відкриття внутрішнього  ринку для іноземної конкуренції  з гнучким захистом вітчизняних  виробників;

- забезпечення правових  і економічних гарантій господарського  функціонування і захисту іноземного  капіталу;

- орієнтація технічної, технологічної, промислової і соціальної  політики на світові стандарти  і тенденції розвитку;

- гармонізація національного  господарського права і законодавства  з міжнародним;

- підтримка в міру  стабілізації економіки вітчизняних експортерів на світових ринках.

Механізми та інститути мікрорівня повинні забезпечувати вільний маневр підприємців усіх форм власності у світовому господарстві, свободу вибору економічними суб’єктами вітчизняних і закордонних партнерів і ринків при здійсненні господарських онерацій, перетворення зовнішньоекономічної діяльності в органічну складову господарської діяльності підприємства.