Система виховання у Збройних Силах України та її значущість в політичній соціалізації військовослужбовців

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2

СИСТЕМА ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ:

ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЗАСАДИ РОЗВИТКУ

 

2.1.  Передумови становлення системи військового виховання в Україні

 

Досліджуючи розвиток системи військового виховання в Україні, необхідно брати до уваги внесок українців у світове військове мистецтво. Доцільно відразу зазначити, що мілітарна українська культурна традиція з’явилася не в XV–XVII ст. (українське козацтво) і навіть не в IX–XI сторіччі (Київська Русь – Україна). Її витоки та коріння сягають у V–I тис. до н. е. [2, С. 58 - 62].

В I тис. до н. е. проукраїнські племена були напередодні створення власної державності. Хоча скіфська експансія VI–IV ст. до н.е. і зупинила цей процес [2, С. 86]. Незважаючи на це, у перших століттях нашої доби була створена антська державність, яка розвивалась, і в кінці V – середині VI ст. н. е. ця держава та її міліарні підрозділи набули характеру стійкої військової організації.

Хоча антська держава була знищена аварським каганатом, але її військова культура і бойове мистецтво не загинули і стали засадами для формування князівського війська й розвитку системи військового виховання Київської Русі – України.[17]

У VI–VIII ст. н. е. корінні мешканці України поступово гуртуються в союзи слов’янських племен, які стають державними об’єднаннями – князівствами. Вони й послужили основою для створення великої ранньофеодальної слов’янської держави – Київської Русі, на кордонах якої постійно існувала зовнішня загроза, спершу від хозар і печенігів, а згодом від половців. Могутнім супротивником молодої держави була також Візантія. Постійна збройна боротьба вимагала чималих зусиль і наявності сильної воєнної організації.

Перші згадки про військову організацію, яка існувала на території, де розташована сучасна Україна, ми можемо знайти в найдавніших літописах, що подають нам імена київських князів. Аскольд і Дір, Олег, Ігор, Святослав – це ті могутні постаті, які водили свої полки на Кавказ і Каспій, до Дунаю й Балканських гір і, по суті, з пливкої маси слов‘ян - вояків-завойовників створили першу справжню армію. Ядром їх війська були скандинавські варяги, лицарі, заковані в залізо, з двосічними мечами, пов‘язані воєнним братерством, відважні й на все готові. Вони дали нам перший зразок війська, що знало сувору дисципліну, - найважливішу з військових чеснот. За їх прикладом почала творитись княжа дружина, лицарське прибічне військо князів, - воєнна сила, яка мала служити потребам громадянства, боронити торгівлю, протидіяти експансії сусідів, слугувати інтересам держави [2, С. 45]. Саме в цей час почали формуватись основні завдання військового виховання, які безпосередньо стосувались завдань, що поставали перед державою та її військовою організацією. З удосконаленням воєнної організації відповідно формувалась і розвивалась система військового виховання.

До початку X століття військове виховання носило мало керований характер і здебільшого було родинним. Батьки були носіями традиційних життєвих правил, звичаїв, обрядів і через їх впровадження формували певну мотивацію у своїх дітей. Військово-патріотична свідомість хлопців формувалась у сім’ї або ж опосередковано через сім’ю всією громадою. З появою елементів державності почали формуватись державницькі компоненти системи військового виховання. Коли українська держава вже сконсолідувалась, - в часи Володимира Великого, Ярослава Мудрого, наше військо на декілька століть прийняло постійні організаційні форми й мало певну, на той час досить ефективну, систему військового виховання, яка формувала розуміння у місцевих людей потреб своєї Батьківщини й бажання їй служити.

Таким чином, з появою ознак державності починається формування державної системи військового виховання. Провідним фактором, що обумовлював її розвиток у той стародавній час, став процес створення держави – Київська Русь. Військо княжих часів було тісно зв‘язане з державою. Як довго існувала держава, так тривалий час існувала й функціонувала державна система військового виховання.

Могутність держави безпосередньо залежала від того, наскільки вона відповідала громадським інтересам. Історично так склалось, що на території, де зараз знаходиться сучасна Україна і проживали наші пращури, роль громади у державотворенні була особливою. Всі важливі справи вирішували на віче, особливо коли доводилось вести війну або укладати мир. "У слов’ян і антів", писав грецький історик Прокопій у VI віці, "панує не одна людина, але з давніх-давен вони живуть так, що всім порядкує громада, – всі справи, щасливі чи погані, йдуть до громади" [3, С. 154  - 165].

Після занепаду Київської Русі, а потім Галицько-Волинської держави, фактично зникає й державна система військового виховання українського населення. Поступово литовські князі відбирали владу з рук українських князів, а згодом, коли великі литовські князі стали водночас польськими королями, почалась експансія Польщі на Україну, що призвело до втрати незалежності й негативних наслідків у розвитку національної системи військового виховання в Україні.

Коли пасивні верстви українського народу почали підпадати під польський вплив, ініціатива в національному житті перейшла знову до низів (громади). З‘являється таке явище, як козаччина, яка по суті через деякий час стає новою організаційною формою в пошуках української державності [14, С. 432]. Джерелом козацтва було місцеве подніпровське населення, яке мешкало на території південної України і середнього Подніпров‘я. Крім того, втікачі з Галичини, західного Поділля, Волині, рятуючись від закріпачення, тікали в ці малозаселені вільні землі. Кожен втікач вважався вільним, мав рівні з усіма права, брав участь у самоврядуванні, користувався господарськими угіддями. Кожен був зобов’язаний охороняти поселення і брати участь у воєнних походах. Усе козацтво поділялось на полки по 500 чоловік у кожному, тобто мало чітку військову організацію.

Розвиток козацького війська в значному ступені залежав від наявності талановитих організаторів і полководців. Так, наприклад, провідною історичною постаттю, що відіграла дуже важливу роль у формуванні козацької воєнної організації, був князь Дмитро Вишневецький [3, С. 165], оснівник Запорізької Січі (1553 р.). Тринадцять років (1550 – 1563 рр.) він займався організацією козацького війська. Естафету підхопили інші талановиті організатори Богдан Ружинський, Самійло Кішка, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко й, нарешті, Богдан Хмельницький.

В часи гетьманства Богдана Хмельницького козацьке військо дійшло до найвищого рівня свого розвитку, тому що підтримувалось широкими верствами населення. Але як тільки не стало авторитетних, певного рівня організаторів і полководців, які б мали підтримку народу, військова організація відразу почала розпадатись.

Існування й занепад козацької воєнної організації обумовлювало існування й занепад системи козацького військового виховання, впровадженням якої опікувались в першу чергу козацькі ватажки. Саме ті з них, що переймались підтримкою народних мас, турбувались про дисципліну, порядок і військову готовність, понад усе активно шукали шляхи зростання свідомості козаків. Для цього використовувались специфічні методи, форми й засоби виховного впливу, формувалась особлива система козацького військового виховання.

Формуються елементи козацької системи військового виховання такі як: "величання" козаччини з боку ново посвячених українських владик; ритуали ініціації та прийняття присяги, проведення прилюдних військових рад [3, С. 166 - 170]; численні пісні, в яких оспівуються "славні хлопці-запорожці"; розповсюдження спогадів й оповідань про лицарів запорожців; особистий приклад самовідданого служіння козацьких ватажків козацькій спільноті.

Ці форми і методи виховного впливу та провідна ідея національно-визвольної боротьби створювали неймовірну мотивацію, піднімали моральний дух козаків, допомагали їм якісно робити свою військову справу. З часом Україна потрапляла в державну залежність від Литви, Польщі, Росії. Її військова організація поступово занепадала і в решті-решт припинила своє існування з ліквідацією традиційного військового устрою і появою перших рекрутських наборів з козаків. В цей період (1727–1797 рр.) військове виховання серед українського населення почало здійснюватись за російськими стандартами в інтересах Російської держави.

Незважаючи на те, що досить тривалий час Україна знаходилась у складі Російської імперії, система військового виховання продовжувала розвиватись. Фактично вона розвивалась доти, доки існували національні військові формування. Після Лютневої революції 1917 р. в Росії розпочався новий етап у розвитку української військової організації, а також системи військового виховання. Він проходив у дуже складних умовах. Єдиної загальнодержавної політики щодо військового будівництва не було. Ідею створення власної армії відстоювали національно-патріотичні сили під керівництвом поручика М. І. Міхновського. Їх зусилля спрямовувались, перш за все, на те, щоб стихійному військовому руху фронтовиків, солдатів українців  надати чітких організаційних форм. Разом з тим серед української інтелігенції панували соціалістичні догми про те, що існування постійної армії небажане. Більшість членів Центральної Ради пішли не за  
М. І. Міхновським та С. В. Петлюрою, а схилялись до думки   
М. С. Грушевського та В. К. Винниченка, які були категорично проти формування й утримання власної регулярної армії. Вони вважали, що міліційних воєнізованих формувань цілком досить, щоб підтримувати внутрішній порядок. Це суттєво гальмувало розвиток українського військового руху, системи військового виховання.

Вже у квітні 1917 року на Україні була перша спроба утворити військову організацію для захисту державної незалежності. Близько 3 тисяч солдатів самочинно спробували створити Український полк імені Богдана Хмельницького, що покликаний був започаткувати відродження українського війська. Військові історики зазначають, що у кінці 1917 р. Центральна Рада мала більше 100 тис. солдатів у тилових гарнізонах і ще більше в українізованих частинах діючої армії. Звичайним явищем стало дезертирство. У військах уже не існувало таких понять, як дисципліна, честь, військовий обов‘язок. Позиція, яку зайняла Центральна Рада, значно шкодила відновленню національної системи військового виховання в Україні.

Відомий український дослідник професор В. Ф. Солдатенков, аналізуючи цей історичний період, зробив дуже цікавий висновок: якщо за дев‘ять з лишком місяців боротьби за національну державність дійшло до того, що не було інших сил для оборони, крім тих, що сконцентрувались під Крутами (Студентський курінь, сформований 1918 р. у Києві), то доля цієї державності, її близький крах були вирішені, невідворотні [8, С. 101 - 102].

Подальші події розгортались таким чином, що Україна не змогла вибороти свою свободу й подолати загрози, що існували на той час з боку більшовицької Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, Польщі, Антанти. Сили й енергія українців витрачались на боротьбу між собою за владу. Ідеологічні позиції Української Центральної Ради, Центрального виконавчого комітету обраного I Загальноукраїнським з‘їздом Рад у Харкові (11–12 грудня 1917 р.), а потім Центрального виконавчого комітету, обраного II Всеукраїнським з‘їздом Рад у Катеринославі (17–19 березня 1918 р.), Центральним військово-революційним комітетом, що був створений на підставі рішення І з‘їзду Комуністичної партії (більшовиків) України у Москві (5–12 липня 1918 р.), Гетьманатом Скоропадського, Директорією УНР, Українською народною Радою Західноукраїнської Народної Республіки, призводили до того, що населення України в цьому протистоянні дало можливість встановитись радянській владі.

На уламках Російської імперії утворилась нова "Радянська імперія", в якій почала формуватись радянська система військового виховання. Її розвиток здійснювався паралельно з укріпленням державності Радянського Союзу, в якому державний терор та ідея світового панування з гаслом: "комунізм – світле майбутнє всього людства!" були основою внутрішньої та зовнішньої політики.

Існування  в 1918 – 1919 рр. окремих неорганізованих,  напівпартизанських, позбавлених чітких політичних орієнтацій українських формувань у складі Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА) (бігунців, таращанців, григор‘євців, махновців), які не стали опорою радянської влади, змусило партію більшовиків спочатку їх ліквідувати (останні були перетворені на номерні частини та розпорошені по різних фронтах Червоної армії), а потім все ж таки декларувати свою прихильність щодо створення в майбутньому Української червоної армії. Цей факт яскраво свідчив про те, що більшовицька Росія розуміла вагомість і глибинну значимість національного фактора при формуванні воєнної організації. Разом з тим це були тільки декларації й намагання організувати противагу військам урядів УНР (Центральної Ради, Директорії) і прагненням розширити ареал радянської влади.[14]

До 1928 року ця система військового виховання мала певну ефективність, але вже з кінця року вона почала знижуватись, а морально-психологічний стан військ, зокрема розташованих на території України, вкрай погіршувався внаслідок запровадження сталінським керівництвом радикальних аграрних заходів. Усього в РСЧА за "контрреволюційну агітацію" в 1928 – 1929 рр. було засуджено 10 197 чоловік. Значний рівень нелояльності радянській владі демонстрували саме територіальні війська.[31]

Внаслідок Мюнхенської угоди (1938 р.) нацистська Німеччина анексувала чеські провінції Богемію та Моравію. Рештки Чехословаччини перетворились на федеративну республіку, до якої крім самої Чехії увійшли Словаччина та Підкарпатська Русь. Остання отримала довгоочікувану автономію. Вже 26 жовтня 1938 р. автономію було перейменовано на Карпатську Україну, а 15 березня 1939 р. була проголошена незалежність Карпатської України. Українська мова на цих теренах стала офіційною, запроваджувалась українська національна символіка, розбудовувалось українське військо (Карпатська Січ), яке в березні 1939 р. було вимушено вступити в боротьбу з угорськими загарбниками. Українське військо активно впроваджувало національну систему військового виховання й мало свої підходи військового виховання, яке складалась з системи командного і політичного вишколу; системи звичайного вишколу; системи культурно-освітньої роботи.[12]

В цей же час формувалась система військового виховання на території УРСР. Основним суб‘єктом творення радянської системи військового виховання в республіці була Комуністична партія УРСР. Об‘єктом виховного впливу системи військового виховання було все населення республіки. Безпосередньо організовували військове виховання військові відділи при обкомах Комуністичної партії . В процесі військового виховання активну участь брали партійні, комсомольські й громадські організації республіки. Фактично в постановах центральних партійних органів були визначені основні напрями військового виховання, які являли собою важливий компонент системи військового виховання. В першу чергу до них можна віднести такі напрями, як:

підготовка кадрів оборонного активу, здібного успішно справлятись із завданнями військового виховання трудящих і в першу чергу, підростаючого покоління;

залучення до військового виховання (через збільшення кількості творів на військово-патріотичні теми) українських письменників, поетів, драматургів;

збільшення накладу художньої літератури на військово-патріотичні теми (так, з 1936 по 1937 рр. на 16,4% );

розвиток вітчизняного кінематографу на засадах героїчного минулого і патріотичного виховання трудящих республіки (1933 р. – 3944000 чол., 1936 р. – 11310254 чол., 6 місяців 1940 р. – 100000000 чол. відвідало кінотеатри і клуби й переглянуло кінофільми);