Система виховання у Збройних Силах України та її значущість в політичній соціалізації військовослужбовців

 

 

 

ВСТУП	3
РОЗДІЛ 1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ, ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ	5
1.1. Історіографія та джерельна  база дослідження	5
1.2. Методи дослідження процесу  розвитку системи військового  виховання	11
РОЗДІЛ 2. СИСТЕМА ВІЙСЬКОВОГО ВИХОВАННЯ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНІ ПЕРЕДУМОВИ ТА ЗАСАДИ РОЗВИТКУ	18
2.1. Передумови становлення системи  військового виховання в незалежній  Україні	18
2.2. Засади розвитку системи військового  виховання	27
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИЧНА СОЦІАЛІЗАЦІЯ ВІЙСЬКОВО-   СЛУЖБОВЦІВ	36
3.1. Політична соціалізація як основна складова життя особистості	36
3.2. Аналіз процесу соціалізації військовослужбовців	46
ВИСНОВКИ	57
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ	61

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

У сучасних умовах розвитку воєнної організації держави важливого значення набуває висвітлення історії розвитку системи військового виховання в Україні, узагальнення й аналізу досвіду формування її структурних компонентів на тлі ґрунтовних змін у соціально-політичній та економічній обстановці суспільства.

Історія розвитку системи військового виховання сягає в далеку давнину. Існує значна кількість наукових праць, у яких розглядається проблематика військового виховання. Разом із тим дослідження безпосередньо історії розвитку системи військового виховання та її значущість у політичній соціалізації військовослужбовців недостатньо вивчені.

Актуальність теми визначається необхідністю врахування уроків історії на етапі пошуку шляхів ефективного вирішення завдань удосконалення системи військового виховання в умовах реалізації Концепції реформування та розвитку Збройних Сил України на період до 2017 року, а також недостатнім рівнем висвітлення в наукових працях думок сучасних вчених, що і зумовило напрям наукового пошуку.

Науковий аналіз організаційно-управлінських рішень, які були прийняті органами державного і військового управління за роки незалежності України, дозволяє виявити як позитивний, так і негативний досвід розвитку системи військового виховання в державі.

Таким чином, сутність наукового завдання дослідження полягає у визначенні історичних умов, засад, ролі, місця, характерних рис, особливостей розвитку системи військового виховання в Україні і розробці рекомендацій щодо використання політичної соціалізації військовослужбовців на практиці.

Мета і завдання дослідження. На основі аналізу наявних нормативно-правових документів, що приймались органами держаного і військового управління, та статистичних відомостей, праць попередників стосовно історії розвитку системи військового виховання, узагальнити досвід розвитку й становлення системи військового виховання, запропонувати практичні рекомендації удосконалення системи військового виховання і визначити її роль у політичній соціалізації військовослужбовців.

Визначена мета передбачає виконання таких завдань.

1. Здійснити аналіз джерельної бази та історіографії за темою кваліфікаційної роботи.

2. Охарактеризувати історичні передумови та виявити основні засади розвитку системи військового виховання.

3. Розкрити роль системи військового виховання в політичній соціалізації військовослужбовців.

Об'єкт дослідження – військове виховання.

Предмет дослідження – розвиток системи військового виховання в політичній соціалізації військовослужбовців.

Методи дослідження. Для досягнення мети й завдань дослідження використовувались як  методи воєнно-історичної науки, так і загальнонаукові методи.

Завдяки застосуванню історико-хронологічного методу дослідження вдалось визначити етапи розвитку системи військового виховання в незалежній Україні. Завдяки використанню логічного методу виявлено та розкрито фактори, які впливали на структуру системи військового виховання.

Також у роботі використовувались загальнонаукові методи, такі як аналіз і синтез, порівняння, узагальнення. Вивчення, аналіз та порівняння документальної та історіографічної бази забезпечили вірогідність дослідження.

 

 

 

 

 

 

Розділ 1

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ТЕМИ,

ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

 

1. Історіографія та джерельна база дослідження

 

Історія розвитку системи військового виховання в стародавній період і період козаччини в певній мірі розкривається в роботах М. Андрусика, М. Антоновича, В. Антоновича, О. Апанович, І. Крип‘якевича, В. Голобуцького,М. Грушевського, Ю. Фігурного.

Істориками наводяться факти, що в ці періоди Україна має декілька прикладів існування комплексних систем виховання, основні принципи яких ґрунтувалися на засадах відповідності концепції державного будівництва, пануючому у певний період релігійному вченні, світогляді народних мас та історичних вимогах часу.

Яскравими прикладами цього були системи виховання дохристиянської (докняжої) доби та часів Київської Русі. В першому випадку, за умов розвиненого родового устрою і влади найстаршого роду, суворий обов'язок навчати молодь хліборобському ремеслу та військовій справі для потреб та інтересів роду чи племені повністю покладався на батьків. З розвитком Київської Русі на виховну політику держави, як підтверджують історики, суттєво вплинуло прийняття християнства й зростання ролі Церкви. На сталі виховні традиції зростає вплив візантійської виховної системи, що їх вводить Церква. Далекосяжна й передбачлива політика князя Володимира та князя Ярослава Мудрого прищеплює та закріплює силою влади своєї ("вогнем і мечем", як читаємо в літописі) нові виховні ідеї. Виховними принципами проголошуються добро держави та її розвиток. Відповідно у вихованні значно зростає роль державних та церковних інститутів.

Основою козацької системи виховання, за свідченням істориків, була певна система передачі життєвого досвіду, знань, умінь, накопичених поколіннями, а також славних народних традицій, шанобливого ставлення до Бога, до старших, до батьків, до керівної верхівки Січі.[1,с.236]

Історію українського козацтва, а відповідно й елементи козацької національної системи військового виховання, вивчала значна кількість, істориків. Особливої уваги заслуговують роботи Гійом Левассер де Біплана [5], І. Крип‘якевича [16], Д. Яворницького [26]. Саме через відомості, які висвітлюються в працях цих вчених, ми дізнаємося, що козацька доба в історії України принесла як самій Україні, так і світу нову, виключно ефективну, багаторівневу систему загального, військового і патріотичного виховання. Гасло, яким визначалися вища мета буття та головне призначення українського козака – " Воля. Віра. Україна." – є основа ідея системи українського виховання. У реалізації цієї ідеї козацтво утворило потужний соціальний організм з військово - демократичним устроєм, який здатний був збройно захистити власні політичні та соціально-економічні інтереси. Процес виховання мав вигляд постійно діючого вишколу, до якого були залучені усі представники козацької громади і в першу чергу молодь.

Україна тривалий час була у складі Російської імперії, тому заслуговують на увагу відомості про систематизацію військового виховання епохи царизму. Їх ми знаходимо у роботах російських авторів, що досліджували систему військового виховання, як педагогічне явище. Розвиток теорії та практики військового виховання в Російській імперії щільно пов’язаний з іменами видатних полководців, багато з яких були не лише визначними стратегами, справжніми майстрами воєнного мистецтва, але й талановитими військовими педагогами. Теоретичні праці, практична діяльність О.В. Суворова ,М.І. Драгомирова та багатьох інших воєначальників минулого мали провідне значення для розвитку теорії та практики військового виховання взагалі. Вони визначали певний напрям розвитку системи військового виховання й в Україні.

Певний внесок у розвиток теоретичних положень щодо системи військового виховання зробив генерал-фельдмаршал П.О. Румянцев (1725–1796) – видатний російський полководець і військовий теоретик. Військово-педагогічні погляди та педагогічна практика Румянцева знайшли відображення в його роботах "Обряд служби ", "Думка", в розроблених ним наказах, реляціях, інструкціях тощо. За його вказівкою та при його безпосередній участі було створено чимало керівних військово-педагогічних документів, в тому числі "Інструкція піхотного полку полковнику", "Правила навчання єгерям", "Настанова батарейним командирам". Виховання військовослужбовців він поділяв на моральне та фізичне. Провідними завданнями морального виховання, на його думку, було формування у солдатів любові до Вітчизни, працелюбності, сміливості, дисциплінованості, безперечної ретельності, поваги до начальників. Фізичне виховання повинно було бути спрямоване на розвиток витривалості, сили, зміцнення здоров'я. Особливу увагу у вихованні він приділяв формуванню у солдатів поважного, гуманного ставлення до мирного населення держави ворога.

Окремого ставлення заслуговує система військового виховання, яку сповідував О.В.Суворов (1730 – 1800 рр.) – російський полководець, один із засновників російського воєнного мистецтва, автор воєнно-теоретичних робіт: "Полковое учереждение" та "Наука побеждать" [23]. Він створив прогресивну систему поглядів на способи навчання та виховання військ.

Важливо зазначити, що існуюча й теоретично підкріплена на той час система військового виховання слугувала інтересам суто російського самодержавства.

Детальний історичний аналіз проблем, що пов‘язані з військовим вихованням у Росії цього періоду та періоду Радянського Союзу ми знаходимо в роботах сучасних воєнних істориків (як українських, так і закордонних). Знайомство з їх науковими працями дозволяє дослідити сутність, тенденції, особливості військового виховання в Україні у період занепаду української державності.

Розвиток системи військового виховання в Україні неможливо розглядати без аналізу історії розвитку української загальної педагогічної системи. В роботах М. Грушевського [13] та багатьох інших істориків показано роль освітньої системи та її щільний зв‘язок із системою національного виховання. Приводяться факти, коли військові діячі у період Київської Русі й Козацької доби, брали безпосередню участь і підтримували розвиток національної системи освіти в Україні й на цій основі будували систему військового виховання (Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Костянтин Острозький, Петро Сагайдачний, Петро Могила).

Заслуговують особливої уваги роботи вітчизняних педагогів О. Духновича, Г. Ващенка [7], які доклали немало зусиль у розвиток теорії про українські педагогічні системи на певних етапах державотворення. Дослідження їх наукових поглядів дозволяє побачити і розвиток національної системи виховання в Україні та її вплив на військове виховання.

Духнович О.В. – один з найбільш визначних представників культурно-освітнього руху українців Закарпаття середини ХІХ століття, відомий не лише як поет, прозаїк, драматург і публіцист, але й як педагог, автор шкільних підручників і педагогічних творів, визначний діяч української освіти. У 1857 році вийшла з друку найголовніша праця Духновича О. В. "Народна педагогія". Це був перший посібник з педагогіки не лише на Закарпатті, але й в Україні, який відіграв певну роль у розвитку національної системи виховання.

Суспільну діяльність, активну працю на користь свого народу  
О. Духнович розглядає як найблагородніше покликання людини, ˮбо не для самої себе живе людина. Половина життя нашого належить Вітчизні, половина ж – людствуˮ, стверджує О. Духнович. Такий підхід щодо формування провідної мети виховання за умов її досягнення у практичній виховній діяльності створював сприятливі умови щодо військового виховання.

Проблеми виховання займали значне місце і серед інтересів  
Г. Ващенка. Беручи все найкраще з минулого, він створив яскравий образ виховного ідеалу, щоб Україна мала свідомих патріотів своєї землі і нації, що є передумовою сили і могутності української держави.

Виховання, як зазначив Г. Ващенко, розпочинається з перших днів життя дитини. Початковий етап соціалізації особистості відбувається саме в сім’ї. Тут дитина отримує перші знання і враження про життя та навколишній світ. Для забезпечення належної якості родинного виховання Г. Ващенко ставить перед батьками дві основні вимоги. Першою є усвідомлення важливості і відповідальності ролі батька і матері як вихователів власних дітей. Другою – наявність єдиних підходів у вихованні [7, С. 32 -34]. Саме ця теза має провідне значення щодо розвитку форм, методів та технологій військового виховання на сімейно-побутовому рівні. Невід’ємною умовою соціалізації виховного об¢єкта, за думкою Ващенка Г. Г. є товариство, його соціальне значення разом з іншими об‘єктами виховного впливу: “Товариство є само по собі дуже важливим чинником у вихованні дітей. Товариші – це твої близькі люди. Любов до них поширюється потім на всю націю”[7,С.32].  
У педагогічній спадщині І. Огієнка виразно простежується думка вченого про те, що “власна духовність – то моральна атмосфера народу, яка оточує й виховує його”. Усі компоненти духовності становлять національні цінності, що, в свою чергу, є основою освіти і соціального виховання. “Ми зобов’язані конче берегти все своє, рідне, не поривати звичаєвих і духовних зв’язків зі своєю Батьківщиною, зі власною родиною. Людина втягає в себе все, що складає душу її народу, славу його перемоги, сором його поразок, гіркоту його рабства, скорботу і радість усіх попередніх поколінь. Мова, релігія, обряди, епос, народні пісні, мудрість попередніх віків, легенди, казки, повір’я, – усе це склало людину, у нас – українця. Це її рідна стихія, її рідна кров” [18, С. 62].