Система виховання у Збройних Силах України та її значущість в політичній соціалізації військовослужбовців

У пошуках оновлення сутності навчально-виховного процесу І. Огієнко приходить до висновку, що провідним у вихованні є вірне визначення його соціальної спрямованості: необхідно вчити дітей, як доцільно поводитись у своїй родині, поєднуючи особисті потреби з суспільними інтересами та інтегруючи у вихованні кращі загальнолюдські якості з національними.

Основними факторами, які на думку І. Огієнка мають вирішальне значення у процесі формування особистості, є: природні задатки; звички, набуті в ранньому дитинстві; система виховних впливів під час навчання в школі; виховні засоби щодо покращення навколишнього середовища.

Одним із провідних принципів виховання (поряд з народністю, природозгідністю, демократизацією, інтегрованістю, індивідуалізацією, етнізацією та безперервністю) І. Огієнко називає гуманізацію виховання, в основі якої лежать повага до особистості, створення умов для формування бажаних якостей та розвиток здібностей вихованців, а також гуманізація взаємин між вихователями і вихованцями. Особистісно орієнтоване виховання в позашкільних закладах, вважав Огієнко І. І., набуде певного довершення за умови свідомого використання національної спадщини, залучення до співпраці батьків, учителів, духовенства. Позашкільне виховання він пов’язував з традиційною культурою українців, їх етнічною історією, самосвідомістю та менталітетом. Провідного значення в процесі соціального становлення особистості Огієнко І. І. відводив родині. Родина була і повинна залишатися атмосферою тепла, любові і довіри, зосередженням духовного і душевного світу дитини, найпершим і найближчим оточенням, в якому вона день за днем вбирає і активно переусвідомлює людські цінності.

Окремої уваги заслуговують наукові роботи в яких аналізується досвід військового виховання доби української державності (1917 – 1920 рр.). Стан українського суспільства напередодні Української Революції 1917 р., становлення системи військово-патріотичного виховання в Україні на різних етапах її діяльності в своїй роботі розглядає О. М. Даценко. Можна погодитись з автором, що історичний досвід військового вишколу та національно-патріотичного виховання в період визвольної боротьби сприяв продовженню національно-визвольної боротьби українського народу [18, С. 45 - 48]. Становлення системи військової підготовки та виховання в українській армії на різних етапах її діяльності у 1917–1920 рр. розглядає в своїй роботі Л. П. Кривизюк. Автор приділяє увагу роботі вищих державних і військових структур щодо налагодження формування національних військових кадрів та їх ідейно-патріотичного виховання. Разом з тим, на нашу думку, в роботі бракує глибокого аналізу чинників, що не дали в повному обсязі досягти ефективності діяльності вищих державних і військових структур у забезпеченні цілісності системи військового виховання у той період. 

Проблеми розвитку системи військового виховання в Україні після 1991 року досліджувались в роботах таких авторів, як Абрамов В.І. Андресюк Б. П., Афонін Е. А., Безбах В. Г., Гречко С. М., Івашковський В. В., Катковський А. В., Нещадим М.І., Олещук В. В., Зубалій М. Д.

1.2. Методи дослідження процесу розвитку системи військового виховання

Для досягнення мети i виконання завдань наукового дослідження використано сукупність методів (способів наукового дослідження), якi дозволили вивчити історію розвитку системи військового виховання, узагальнити та класифікувати історичні факти для того, щоб реально відобразити вплив тих чи інших подій, процесів та явищ на структуризацію військового виховання в Україні.

Методологічною основою бакалаврської роботи обрано: принципи науковості, об’єктивності й історизму; філософські категорії загального й одиничного, причини і наслідки, форми і змісту, системи, структури й елементу, цілого і частини. Робота над бакалаврським  дослідженням здійснювалася в декілька етапів.

На першому етапі здійснювався збір наукових фактів. Тобто було проведено роботу щодо їх виявлення та накопичення, дослідження джерельної бази кваліфікаційної роботи. Характерним є те, що відомості про розвиток системи військового виховання в науковій літературі представлені фрагментарно.

На другому етапі було проведено опис, який складався із фіксації фактів з метою найбільшого розкриття сутності досліджуваного предмета. Важливу роль в історичній науці взагалі i в кваліфікаційної роботі зокрема відіграє історичний метод дослідження. Його роль полягає в тому, щоб вивести дійсне із минулого, послідовно й детально відтворити весь процес виникнення i розвитку даного явища з урахуванням конкретних умов обстановки.

Накопичення фактів про предмет дослідження дозволило відтворити істотність i особливості організації військового виховання, загальне в явищах, подіях, закономірних та випадкових та дало змогу здійснити науковий опис процесу структуризації військового виховання в державі з проникненням у його сутність. Іншими словами, історичний метод сприяв аналізу історії предмета. На його основі було здійснено дослідження витоків та сутності розвитку  системи військового виховання в державі.

Поряд з історичним методом у дослідженні широко використовувався логічний метод за допомогою якого відтворена картина розвитку об’єкта, який існував упродовж відповідного часу, коли сформувались необхідні умови його подальшого існування як стійкого системного утворення. Основна увага при цьому зверталася не на окремі особливості, а на загальне й істотне в явищі, що досліджувалось.

На відміну від історичного, логічний метод надає можливість розвивати теорію предмета.

Третій етап роботи над роботою нерозривно пов’язаний з попередніми. Кожен історичний факт, явище може бути зрозумілим лише за умов, якщо його розглядати як ланку системних подій, під час яких окремі факти, явища розглядаються діалектично в об’єктивних зв’язках з іншими історичними явищами. Подальше вивчення базувалося на основі використання системного підходу. При цьому кожен історичний період розглядався у вигляді форми наповненої певним сенсом, яка складалась з структурних елементів, що утворювали відповідну цілісність, тобто систему.

На різних історичних етапах розвитку військових формувань утворювалась і функціонувала певна система впливу на свідомість та психіку військовослужбовця, військові колективи, збройні сили та громадянське суспільство, в якому виховувались майбутні воїни.

Здійснений науковий аналіз показує, що в різні історичні періоди  систематизація військового виховання мала місце і здійснювалась за ініціативою суб’єктів виховної діяльності. Сучасна військово-історична наука на підставі аналізу історичного досвіду приходить до висновку, що успіх у військовому вихованні досягається лише в разі наявності цілісної, функціональної системи. Наявність системи військового виховання можлива в разі певної організаційної діяльності.

Термін організація (від латинського organizo – надаю стрункий вигляд, влаштовую) трактується як: 1) упорядкування, налагодження, приведення в систему певного матеріального чи духовного об’єкта; 2) розташування, співвідношення якого-небудь цілого, його побудова, взаємозв’язок [17, С. 7].

Досліджуючи питання організації військового виховання в суверенній Україні, можна стверджувати, що в ході розбудови та реформування ЗС України ці питання набували особливого значення. В державі з 1991 р. було визначено органи державного управління, на які покладалась відповідальність за організацією системи військового виховання та управління процесом її функціонування. Ця діяльність здійснювалась у складній політичній та соціальній ситуації шляхом трансформації та реформування попередньої радянської системи військового виховання.

Під час вирішення питань кваліфікаційної роботи широко використовувались загальнонаукові методи дослідження: аналіз, синтез, індукція, дедукція, класифікація. Їх використання допомогло шляхом аналізу значної кількості джерел дійти до цілої низки висновків стосовно характерних особливостей розвитку системи військового виховання, визначити причини, від яких залежить ефективність системи.

Метод аналізу дав змогу поділити предмет дослідження на складові частини й здійснити теоретичні міркування стосовно причинно-наслідкового зв‘язку між ними, який стимулював прогресивний розвиток системи військового виховання. Аналіз наявної нормативно-правової бази, що регламентував розвиток виховної системи показав, що нормативні документи, завдяки яким здійснювалась спроба систематизувати військове виховання в суверенній державі, в своїй більшості створювались безсистемно.

Незважаючи на те, що питання розвитку системи військового виховання завжди викликали зацікавленість у державних органах управління, необхідного рівня наукового обґрунтування прийнятих рішень не спостерігалось. Як наслідок, у період, що розглядається, так і не було прийнято чітких управлінських рішень щодо систематизації військового виховання на загальнодержавному рівні.

Аналіз засвідчив, що необхідність відновлення й реформування  системи військового виховання після проголошення державної незалежності України була очевидною й викликалась перш за все абсолютно новими соціально-політичними умовами. Почалась розбудова нової ідеологічної платформи державної виховної системи, що ґрунтувалась на національній ідеї. Але так сталось, що процес побудови цієї платформи затягнувся. Становлення  системи військового виховання почалось без чітко окресленої й визнаної суспільством ідеї. На державному рівні все частіше почали лунати заяви, що національна ідея не спрацювала. Це в свою чергу негативно впливало на формування моральних засад загальнодержавної системи виховання, зменшувало роль родинного виховання, громадського виховання, військового виховання, як найважливіших елементів формування патріотизму захисників Батьківщини.

Перші кроки щодо формування оновленої військової системи держави, а разом з нею й системи військового виховання були пов‘язані з розробленням концептуальних положень щодо оборони та будівництва ЗСУ,але вони так і не були прийняті  на початковому етапі розбудови нашої держави, що негативно впливало на формування змістовного компонента системи військового виховання.

Важливим у процесі становлення системи військового виховання на етапі, що аналізувався, є те, що були визначені органи військового управління, на які покладена повна відповідальність за реформаторські рішення в усіх галузях військового будівництва і розвитку, в тому числі й у сфері систематизації військового виховання в державі.

Під час дослідження використовувався метод синтезу – логічний метод, який допоміг здійснити умовне об’єднання розділених i досліджених частин, елементів, ознак розвитку системи військового виховання в Україні. За допомогою синтезу формувались узагальнення, встановлювались  закономірності й тенденції розвитку системи. На цій основі ґрунтуватись теоретичні положення та практичні рекомендації щодо удосконалення системи військового виховання в державі.

Як аналіз, так i синтез тісно пов’язані з іншими процесами мислення, зокрема індукцією, дедукцією, узагальненням. Дедуктивний метод наукового пізнання дозволив здійснити перехід від загальних положень відповідного факту до окремих його частин (аспектів). За допомогою дедукції здійснювалось застосування будь-якого положення до окремого факту. Наприклад, можна висунути гіпотезу, що перехід до загальнодержавної системи військового виховання потребує значного перегляду нормативно-правової бази з питань організації військового виховання. Ця гіпотеза підтвердилась фактом існуючих нині проблем у практичній діяльності щодо систематизації військового виховання в Україні.

Індуктивний метод – логічний прийом виведення загальних суджень на основі низки фактів дозволив наводити рiзноманiтнi судження, гіпотези, припущення, якi в подальшому повинні перевірятись i обґрунтовуватись. Наприклад, про те, що процес пошуку оптимальної системи організації військового виховання виявився непростим, суперечливим, свідчить хоча б той факт, що за роки існування суверенної України неодноразово змінювалися назва, структура та чисельність органів, які займалися систематизацією військового виховання.

Індуктивний метод у більшості випадків використовувався під час накопичення матеріалу, а дедуктивний – під час його дослідження.

Узагальнення – один із методів дослідження, дозволив подумки виділити ознаки (властивості) явищ i об’єднати їх на основі єдності істотних рис.

 Узагальнення  – логічний процес від одиничного  до загального. У процесі дослідження  виникали випадки, в яких аналізувалась  організація військового виховання  в різні історичні періоди. Наприклад, питання організації військового  виховання та досвід функціонування  системи в історії українських  військових формувань були надзвичайно  важливими. Про важливість систематизації  військового виховання свідчить  і досвід розвинутих країн  світу, де така систематизація  має чітко виражений характер і проводиться на підставі фундаментальних наукових досліджень.

Фактами підтверджено як загальні риси, так і особливості цього процесу. Застосування методу узагальнення дозволило зробити висновок, що практично в кожному історичному періоді розвитку України існувала система військового виховання, відповідно подібні системи функціонували в кожній державі, що мали власні збройні сили.

Під час дослідження застосовувались загальнонаукові та спеціальні методи наукового дослідження, на основі яких були підтверджені чи відхилені наукові гіпотези, встановлені закономірності організації військового виховання в державі.