Поняття і зміст процесу доказування

Стороною обвинувачення виступають також органи досудового розслідування. Так, у відповідності до ст.38 КПК органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є слідчі підрозділи:

1) органів внутрішніх справ;

2) органів безпеки;

3) органів, що здійснюють контроль  за додержанням податкового законодавства;

4) органів державного бюро розслідувань.

Досудове розслідування здійснюють слідчі органу досудового розслідування одноособово або слідчою групою.

При досудовому розслідуванні кримінальних проступків у встановлених законом випадках повноваження слідчого органу досудового розслідування можуть здійснюватися співробітниками інших підрозділів органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства.

Орган досудового розслідування зобов’язаний застосовувати всі передбачені законом заходи для забезпечення швидкого та повного збирання доказів.

Стороною обвинувачення виступає також керівник органу досудового розслідування. Так, згідно ч.1 ст.39 КПК керівник органу досудового розслідування організовує досудове розслідування. 16

 

Стороною захисту виступають підозрюваний і обвинувачений. Так, згідно ч.1 ст.42 КПК підозрюваним є особа, якій у порядку, передбаченому статтями 276 – 279 КПК, повідомлено про підозру або особа, яка затримана за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення.

Згідно ч.2 ст.42 КПК обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому статтею 291 Кримінального процесуального кодексу.

В ч.3 ст.42 КПК перераховані права підозрюваного і обвинуваченого.

Стороною захисту є також виправданий і засуджений. Так, згідно ч.1 ст.43 КПК виправданим у кримінальному провадженні є обвинувачений, виправдувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.

Згідно ч.2 ст.43 КПК засудженим у кримінальному провадженні є обвинувачений, обвинувальний вирок суду щодо якого набрав законної сили.

В ч.3 ст.43 КПК зазначено, що виправданий, засуджений має права обвинуваченого, передбачені статтею 42 Кримінального процесуального кодексу, в обсязі, необхідному для його захисту на відповідній стадії судового провадження.

Крім цього, стороною захисту виступає законний представник підозрюваного, обвинуваченого. Так, згідно з ч.1 ст.44 КПК якщо підозрюваним, обвинуваченим є неповнолітній або особа, визнана в встановленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною,до участі в процесуальній дії разом із ним залучається його законний представник.

 

Стороною захисту виступає також захисник. Згідно ч.1 ст.45 КПК захисником є адвокат, який здійснює захист підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішувалося питання про їх застосування, а також особи, стосовно якої передбачається розгляд питання про видачу іноземній державі (екстрадицію).

У відповідності з ч.4 ст.46 КПК захисник користується процесуальними правами підозрюваного, обвинуваченого, захист якого він здійснює, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо підозрюваним, обвинуваченим і не може бути доручена захиснику, з моменту надання документів, передбачених статтею 50 КПК, слідчому, прокурору, слідчому судді, суду.

Суб’єктом доказування у кримінальному судочинстві виступає також потерпілий. Згідно ч.1 ст.55 КПК потерпілим у кримінальному провадженні може бути фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, а також юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди.

В ч.3 ст.55 КПК зазначено, що потерпілим є особа, яка не є заявником, але якій кримінальним правопорушенням завдана шкода і у зв’язку з цим вона після початку кримінального провадження подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого. Суб’єктом доказування у кримінальному судочинстві виступає представник потерпілого. Так, згідно ч.1 ст.58 КПК представником потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник – особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником. У відповідності з ч.2 ст.58 КПК представником юридичної особи, яка є потерпілим, може бути її керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю, а також особа, яка має право бути захисником в кримінальному провадженні. Представник користується процесуальними правами потерпілого, інтереси якого він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути доручена представнику (ч.4 ст.58 КПК).

Суб’єктом доказування може виступати і законний представник потерпілого. Так, згідно ч.1 ст.59 КПК якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник.

Згідно ст.92 КПК обов’язок доказування обставин, передбачених ст.91 Кримінального процесуального кодексу, за винятком випадків, передбачених частиною другої цієї статті, покладається на слідчого, прокурора та, в установлених КПК випадках, - на потерпілого.

Що ж стосується обов’язку доказування належності та допустимості доказів, даних щодо розміру процесуальних витрат та обставин, які характеризують обвинуваченого, у відповідності із ч.2 ст.92 КПК, покладається на сторону, що їх подає.

У відповідності із ч.2 ст.9 КПК Прокурор, керівник органу досудового розслідування, слідчий зобов’язані всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом’якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень.

У відповідності із ст.22 КПК кримінальне провадження здійснюється на основі змагальності, що передбачає самостійне обстоювання стороною обвинувачення і стороною захисту їхніх правових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими КПК.

Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК.

Принцип змагальності проявляється в процесі доказування також в тому, що під час кримінального провадження функції обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той же орган чи службову особу.

Захист в ході кримінального провадження здійснюється підозрюваним або обвинуваченим, його захисником або законним представником.

При цьому суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

Реалізація сторонами обов’язку доказування являє собою обґрунтування або спростування припущення про невинуватість особи, а тому теоретично та практично пов’язано зі змістом принципу презумпції невинуватості. Під презумпцією невинуватості розуміють вимогу, згідно з якою підозрюваний, обвинувачений або підсудний вважається невинуватим, доки його винуватість у вчиненні злочину не буде доведена у порядку, передбаченому законом, і встановлена обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Презумпція невинуватості отримала свій безпосередній вираз у Конституції України (ст.62). Вона випливає також з конституційної вимоги забезпечення доведеності вини (п.3 ст.129) і ряду норм КПК, у тому числі ч.1 ст.17, у відповідності з якою особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

Як уже вище зазначалось, обов’язок доказування лежить на стороні обвинувачення. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи.

Крім того, згідно названого принципу, підозра, обвинувачення не може ґрунтуватися на припущеннях, а також на доказах, отриманих незаконним шляхом. А це в свою чергу означає, що обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і постановляється лише за умови, коли в ході судового розгляду вина обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення доведена. У разі виникнення сумнівів щодо доведеності вини особи, суд у відповідності із ч.4 ст.17 КПК усі такі сумніви повинен тлумачити на користь такої особи.

Тому при здійсненні кримінального провадження треба вживати заходів для перевірки таких обставин, що вказують на можливу невинуватість підозрюваного чи обвинуваченого. Із презумпції невинуватості випливає і вимога, щоб у ході досудового розслідування і при підготовчому провадженні обвинувачення було обґрунтоване наявними у провадженні доказами.

Недоведена винуватість підозрюваного, обвинуваченого юридично прирівнюється до доведеної невинуватості. Всі сумніви щодо доведеності вини, якщо вичерпані можливості їх усунення, а також сумніви в тлумаченні закону вирішуються на користь підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Виходячи з конституційного положення про те, що «ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину» (ст.62), КПК встановлює, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили( ч.1 ст.17 КПК).

Установлений КПК обов’язок захисника (ст.47) використовувати засоби захисту, передбачені Кримінальним процесуальним кодексом та іншими законами України, з метою забезпечення дотримання прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого та з’ясування обставин, які спростовують підозру чи обвинувачення, пом’якшують чи виключають кримінальну відповідальність підозрюваного, 22

 

обвинуваченого не означає, що він має доводити невинуватість через обов’язкове подання доказів. Захисник може обмежитися обґрунтованим твердженням, що сторона обвинувачення не встановила обставини предмета доказування (ст.91 КПК). Активність або пасивність захисника в процесі доказування – питання тактики та його професійної підготовки, хоча чинне законодавство і закріплює низку прав ( ст.46 КПК), реалізуючи які захисник може брати активну участь у доказуванні.

3333333333

Презумпція невинуватості розглядається у вузькому та широкому значен-

нях, або іншими словами, на двох різних рівнях – при розгляді кримінальної

справи в суді (англ. criminal trial) та в кримінальному процесі у більш загаль-

ному значенні3. Вужча концепція охоплює відомий принцип, відповідно до

якого при обвинуваченні особи у вчиненні злочину (чи кримінального про-

ступку) тягар доведення вини несе сторона обвинувачення (прокурор), і до-

ведення має бути поза розумним сумнівом (англ. beyond reasonable ground).

Примітно, що цей стандарт доведення нарешті отримав нормативне закрі-

плення і у вітчизняному кримінально-процесуальному законодавстві (ча-

стина 2 статті 17 КПК 2012 р.). Але сучасне європейське право з прав людини

також підтримує ширший сенс презумпції невинуватості, а саме – що не лише

поводження з особою, вина якої у вчиненні кримінального правопорушення

не встановлена обвинувальним вироком суду, має відповідати поводженню з

невинуватою особою (це положення також знайшло своє нормативне закрі плення у новому Кодексі – частина 5 статті 17 КПК 2012 р.), а й досудове роз-

слідування має проводитися, наскільки це можливо, як немовби обвинува-

чений є невинуватим. Таке широке значення презумпції діє як стримування

щодо численних заходів, які можуть застосовуватися до підозрюваного в пе-

ріод до судового розгляду справи по суті. Наприклад, широка інтерпретація

знайшла своє відображення у статті 6-2 Конвенції і статті 10 щодо висвітлен-

ня у ЗМІ судових процесів, а також у статті 6-2 Конвенції і статті 5 Конвен-

ції, зокрема при вирішенні питання про обрання запобіжних заходів. ЄСПЛ

однозначний у тому, що коли суд розглядає питання про взяття на поруки

чи тримання під вартою, відправною точкою має бути презумпція невину-

ватості обвинуваченого і, як наслідок, вимагаються переконливі і конкретні

причини позбавлення свободи1. Ширший сенс презумпції невинуватості сто-

сується також обов’язку держави визнавати правовий статус обвинувачено-

го як невинуватого на всіх стадіях, що передують визнанню винним2.

Нормативне закріплення презумпції невинуватості – необхідна, проте

недостатня умова її дотримання. Практика свідчить, що заходи, які вжива-

ються урядами навіть держав «старої демократії» при виконанні однієї з го-

ловних функцій сучасної держави – гарантуванні належного захисту грома-

дян від злочинних посягань – демонструють намаганя обійти, знівелювати,

применшити презумпцію невинуватості задля «громадської безпеки» (англ.

public safety), перевага якій надається над правами людини3. В більшості кра-

їн злочинність досягла рівня, який вважається неприпустимо високим. Так,

за даними МВС, в Україні у 2008 році було зареєстровано 384 424 злочини, у

2009 р. – 434 678 (динаміка + 13,1 %), у 2010 р. – 500 902 (+15,2%), у 2011 р. –

515 833 (+3,0%)4. Відповіддю на тенденцію зростання рівня злочинності є

вжиття жорсткіших заходів, що може набувати різних форм: криміналізація

нових суспільно небезпечних діянь чи посилення санкцій за вже існуючі,

посилення суворості покарання окремих осіб, які, на думку влади, є особли-

во небезпечними для суспільного порядку і безпеки, збільшення кількості

запобіжних заходів. При цьому непоодинокими є випадки нехтування пре-

зумпцією невинуватості начебто в суспільних інтересах.

Як уже зазначалося, презумпція невинуватості (у її вужчому сенсі) широ-

ко визнана як фундаментальний принцип. Виходячи з позиції, що принци-