Поняття і зміст процесу доказування

Пріоритетне значення при визначенні характеру міжнародної правової допомоги має надаватися характеристиці змісту діяльності державних компетентних органів та меті, яка обумовлює необхідність міждержавного співробітництва, — сприяння іноземній державі в здійсненні кримінального судочинства. Враховуючи це, підтримуємо традиційну точку зору щодо розгляду видачі та передачі кримінального переслідування як видів міжнародної правової допомоги в кримінальних справах. Чинні нормативно-правові акти України також виходять з цього. Так, згідно з п. 1.2 Інструкції про порядок підготовки, передачі та виконання органами прокуратури України звернень про правову допомогу у кримінальних справах правова допомога у широкому розумінні означає підготовку, передачу до іноземних правоохоронних органів і судових установ, а також виконання на їх прохання звернень (клопотань, доручень, запитів) про: проведення процесуальних дій (виконання слідчих дій, вручення документів, передачу предметів, надання документів та виконання інших процесуальних заходів); екстрадицію осіб; передачу кримінального переслідування (затверджено наказом Генерального прокурора України № 8/1 від 28 жовтня 2002 року).

Типовим договором про взаємну допомогу, прийнятим Резолюцією 45/117 Генеральної асамблеї ООН 14 грудня 1990 року передбачені такі її види: отримання показань свідків і заяв від окремих осіб; сприяння у наданні затриманих або інших осіб для дачі показань свідків або наданні допомоги у провадженні розслідування; надання судових документів; проведення розшуків і арештів майна; обстеження об'єктів і ділянок місцевості; надання інформації і речових доказів; надання оригіналів або завірених копій відповідних документів і матеріалів, у тому числі банківських, фінансових, юридичних і ділових документів. У Посібнику з Типового договору про взаємну допомогу зазначено, що з включеного до нього переліку «сторонам слід вибрати види допомоги, що вимагаються, а також додати будь-які інші заходи, які будуть визнані необхідними Договірними Сторонами. Деякі ж країни можуть віддати перевагу включенню положення, укладеного в загальних формулюваннях за прикладом п. 1 ст. 1», тобто визначити лише сферу дії договору, а питання щодо конкретних видів правової допомоги вирішувати в кожному конкретному випадку, керуючись обставинами кримінальної справи. Проте важливою умовою є відповідність запитуваних процесуальних дій національному процесуальному законодавству.

Узагальнення практики надання міжнародної правової допомоги органами прокуратури України на стадії досудового розслідування кримінальних справ дозволяє стверджувати, що найчастіше надається (запитується) допомога саме у вигляді виконання процесуальних дій (виклику свідків, потерпілих для допиту та участі в інших слідчих діях, передачі предметів та документів тощо).

6666666

Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінюють кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку для прийняття відповідного процесуального рішення.

2. Жоден доказ не мас наперед  встановленої сили.

1. У теорії кримінального процесу  та на практиці сформувалося  стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що приводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для формулювання висновків, рішень у справі (про поняття правових ознак доказів див. коментар до ст. 84 КПК).

Оцінка джерела доказів з точки зору повноти відомостей, які в ньому містяться, здійснюється шляхом зіставлення відомостей, що стосуються тієї самої обставини, із відповідним змістом аналогічного джерела доказів (наприклад показань обвинуваченого, що одержані у різний час або під час проведення різних слідчих дій: допиту, слідчого експерименту тощо).

Оцінка доказів тісно переплітається з їх перевіркою. У науці кримінального процесу є загальновизнаним положення, що логічний етап перевірки доказів починається з їх аналізу й синтезу. Аналіз проводиться шляхом умовного роз'єднання змісту й джерела. Аналізуючи зміст доказу, суб'єкт доказування більш глибоко пізнає його узгодженість чи неузгодженість з іншими доказами і таким чином збільшує своє уявлення про обставини події, що досліджується, або доходить необхідності отримати нові докази. Самостійний аналіз джерела доказу надає можливість виявити його особливості, які дозволяють вести мову про об'єктивність і правдивість джерела. Зокрема, на показання свідка можуть впливати його вік, професія, стан здоров'я і органів відчуття, обставини сприйняття подій та явищ, соціальні ознаки, зумовлені рівнем інтелекту, службовим і сімейним статусом тощо. Аналіз доказів передбачає і їх синтез, тобто перевірку в сукупності. Такий підхід до перевірки доказів дає можливість аналізувати їх із точки зору суперечливості або достовірності, повноти чи неповноти, логічного зв'язку або відсутності такого тощо.

Слідчий, наприклад, при отриманні якогось окремого доказу піддає його перевірці, збирає при цьому нові докази. Потім він оцінює зібрану сукупність доказів, порівнює їх між собою. Якщо отриманий доказ буде підтверджений недостатньо або певні суперечності не будуть усунуті, виникає необхідність отримати нові докази. Таким чином, оцінка доказів існує не тільки на заключному етапі доказування при дослідженні всієї сукупності зібраних і перевірених доказів, тобто протягом усього процесу доказування. Саме в результаті такої оцінки слідчий отримує нове похідне знання про те, наприклад, що обвинувачений (підозрюваний) у справі може переховуватися від слідства та суду, перешкоджати всебічному, повному та неупередженому дослідженню обставин кримінального провадження або займеться злочинною діяльністю. Такс знання стає підґрунтям для вибору виду запобіжного заходу і спрямоване, зокрема, на забезпечення ефективного процесу доказування в цілому. І навпаки, допущені при такій оцінці помилки слідчого перешкоджають розвитку і завершенню доказування у кримінальному провадженні.

Перевірку не можна ототожнювати з оцінкою доказів, тому що оцінку становить суто розумовий (логічний) процес, а поєднання цього процесу з практичними діями складає перевірку доказів. До того ж у першому випадку досліджуються один чи кілька доказів, переважно з метою встановлення їх змісту та допустимості; а в другому - тільки зміст усіх зібраних і перевірених доказів, а також кожного доказу окремо, зв'язки і відносини між ними, обставини, котрі ними встановлюються. Наприклад, якщо достовірність доказів повною мірою не може бути встановлена через обмежену кількість доказів і заслуговує на оцінку з урахуванням повної сукупності доказів у справі, то належність і допустимість можуть бути встановлені вже на етапі збирання і перевірки доказів.

У коментованій статті закріплено засаду вільної оцінки доказів. Серед основних умов вільної оцінки доказів, яка має обов'язковий характер для всіх суб'єктів оцінки, що ведуть процес, законодавець називає такі:

- необхідність формування внутрішнього  переконання;

- необхідність всебічного, повного  і неупередженого розгляду всіх обставин кримінального провадження в їх сукупності;

- необхідність керуватися законом;

- жодні докази не мають для  суб'єкта оцінки наперед встановленої  сили. Внутрішнє переконання доцільно розглядати як мету (результат) оцінки доказів у разі прийняття будь-якого процесуального рішення. Внутрішнє переконання - це такий стан свідомості суб'єкта оцінки, коли він вважає, що зібрані й перевірені у справі докази є достатніми для вирішення питання щодо наявності чи відсутності обставин, які входять до предмета доказування, або інших обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, і впевнений у правильності свого висновку та готовий до практичних дій відповідно до отриманих знань.

Закономірна присутність психологічного компоненту у формуванні внутрішнього переконання суб'єкта оцінки зумовлює неминучий вплив його почуттів на результати оцінки доказів і якість рішень, що приймаються. На внутрішнє переконання впливають також морально-стичні чинники, ситуативне, цілеспрямувальне, соціальне - на встановлення суб'єкта оцінки тощо. Це не означає, що суб'єкт оцінки вправі приймати процесуальні рішення лише за наявності у нього внутрішнього переконання: саме по собі внутрішнє переконання не мас правового значення. Стаття 94 КПК вимагає, щоб ця впевненість ґрунтувалась на "всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності" відповідно до вимог закону.

Тобто закон вимагає, щоб внутрішнє переконання було обґрунтованим. Вимоги закону щодо розгляду обставин справи слід розглядати і як вимоги щодо оцінки відповідних доказів. Це пов'язано з тим, що процесуальне рішення приймається на підставі всебічної, повної і об'єктивної оцінки зібраних і перевірених на даний час доказів, а не обставин справи. Тому внутрішнє переконання, якого доходять суб'єкти оцінки, перш за все грунтується саме на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх доказів у їх сукупності. Шлях внутрішнього переконання повинен відображатися через мотивування висновків. Це дозволяє його перевірити і зробити висновок про правильність або помилковість.

777777 У теорії і практиці доказування використовуються як поняття «предмет доказування», так і поняття «межі доказування», оскільки вони тісно пов'язані і залежні між собою при встановленні фактичних обставин по кожній кримінальній справі.

Під межами доказування слід розуміти необхідну і достатню сукупність доказів, зібраних по справі, які забезпечують правильне його вирішення. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути вияснено, встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордони, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи. Правильне встановлення межі доказування передбачає:

а)         забезпечення з необхідною повнотою вияснення обставин, що складають предмет доказування;

б)         використання з цією метою лише допустимих доказів, причому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

Аналізуючи низку праць з цього питання, слід зазначити, що у різних процесуалістів різні погляди на предмет і межі доказування. Так, В. Т. Нор під межами доказування розуміє такі межі, які забезпечують повне і достовірне встановлення всіх обставин, що можуть мати значення для справи; вони є колом доказів, які залучаються для встановлення факторів вчинення злочину; це необхідна і достатня сукупність доказів, зібрання яких забезпечують вияснення всіх обставин предмета доказування, а отже, і правильне вирішення кримінальної справи1.

В юридичній літературі поширена думка (і вона в цілому правильна), що предмет і межі доказування співвідносяться між собою як мета і засіб їх досягнення. Деякі автори уявляють співвідношення предмета доказування і меж доказування у вигляді системи координат, на одній вісі якої знаходиться предмет доказування, на іншій — межі доказування. Чим далі просуватися по вісі меж доказування, тим більше глибоко і детально будуть встановлюватися елементи предмета доказування, тим більше доказів буде зібрано по справі, тим більш буде їх значущість. Під час доказування у міру накопичення доказів відбуватиметься процес пізнання, процес, який проходитиме від незнання до знання4.

Ф. Н. Фаткуллін пише, що під межами доказування розуміють такі межі цієї діяльності, які виражають повноту слідчих версій, які перевіряються, глибину дослідження фактів (обставин), які підлягають встановленню, обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наявності чи відсутності цих фактів, і достатність обґрунтування висновків по справі.

М. М. Михеєнко, навпаки, не включає до меж доказування перевірку версій, слідчих і судових дій, направлених на одержання доказів та їх джерел і визначає межі доказування тільки такого доказового матеріалу (доказів та їх джерел) який забезпечує надійне, достовірне встановлення всіх обставин, які охоплюються предметом доказува

Занятие 4

1111111

Стаття 92. Обов'язок доказування

1. Обов'язок доказування обставин, передбачених статтею 91 цього Кодексу, за винятком випадків, передбачених  частиною другою цієї статті, покладається на слідчого, прокурора  та, в установлених цим Кодексом  випадках, - на потерпілого.

2. Обов'язок доказування належності  та допустимості доказів, даних  щодо розміру процесуальних витрат  та обставин, які характеризують  обвинуваченого, покладається на  сторону, що їх подає.

1. У коментованій статті законодавець  визначив суб'єктами доказування  обставин, які підлягають доказуванню  в кримінальному провадженні, слідчого  та прокурора, а у випадку відмови  прокурора від підтримання державного  обвинувачення - потерпілого (п. 4 ч. 3 ст. 56 КПК).

Обов'язок доказування слідчим та прокурором обставин, указаних у ст. 91 КПК, - це вимога закону. Вона означає, що слідчий та прокурор зобов'язані зібрати, процесуально зафіксувати, перевірити і оцінити докази, обґрунтувати ними наявність обставин, перерахованих у ст. 91 КПК. Обов'язком указаних суб'єктів також є спростування доводів сторони захисту щодо доведення обставин і предмета доказування. Обов'язок доказування, покладений на вказані органи держави, передбачає право:

- контролюючих органів і подібних  осіб вимагати виконання цього  обов'язку;

- учасників процесу, що мають  чи представляють приватні інтереси, вимагати від слідчого та прокурора  встановлення обставин предмета  доказування шляхом збирання, фіксації, перевірки і оцінки доказів.

2. Крім слідчого та прокурора, обов'язок доказування, належності  та допустимості поданих доказів, даних щодо розміру процесуальних  витрат та обставин, які характеризують  обвинуваченого, покладається на  сторону, що ініціювала такі дії (див. додатково коментар до статей 85, 86 КПК).

Суб’єкти доказування.

Відповідно до ч.1 ст.93 КПК збирання доказів здійснюється сторонами кримінального провадження, потерпілим у порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом. Кримінальний процесуальний кодекс передбачає наявність двох сторін при здійсненні доказування у кримінальному провадженні: сторону обвинувачення і сторону захисту.

Стороною обвинувачення є прокурор. У відповідності до ст.36 КПК прокурор, здійснюючи свої повноваження відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу, є самостійним у своїй процесуальній діяльності, втручання в яку осіб, що не мають на те законних повноважень, забороняється. Органи державної влади, місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, службові та інші фізичні особи зобов’язані виконувати законні вимоги та процесуальні рішення прокурора.