Штраф як вид покарання за кримінальним правом України та зарубіжних держав: порівняльний аналіз

При призначенні ж штрафу на підставі безальтернативної санкції (ч. 9 ст. 158, ч. 1 ст. 183, ч. 1 ст. 203 КК України) суд позбавлений необхідності вибору виду основного покарання.

На другому етапі застосування цієї загальної засади призначення покарання суд визначає розмір основного покарання (зокрема штрафу) в тих межах, які визначені санкцією статті Особливої частини КК України. Як уже відзначалося вище, в жодній санкції Особливої частини КК України штраф не визначається в абсолютному розмірі. Навпаки, кожного разу законодавець визначає в санкції або мінімальний і максимальний розмір штрафу, або тільки максимальний.

Жодних формалізованих правил, які б стосувалися визначення розміру покарання у виді штрафу, чинний КК України не містить, у зв’язку з чим суд керується виключно власною совістю та правосвідомістю, визначаючи його розмір ближче до максимуму, встановленого в санкції, ближче до мінімуму чи ближче до середини (медіани) санкції. Результати проведеного нами узагальнення практики застосування судами основного покарання у виді штрафу свідчать про те, що в нинішній час суди переважно призначають штрафи у розмірах, близьких до мінімуму санкції статті Особливої частини, за якою засуджується особа.

Нарешті, на третьому етапі суд вирішує питання про призначення додаткового покарання. У зв’язку з тим, що в чинному КК України штраф лише в двох санкціях передбачений в якості додаткового покарання (ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367), застосування цього етапу першої загальної засади призначення покарання до випадків призначення штрафу носить досить умоглядний і гіпотетичний характер. Проте, вочевидь, не викликає сумнівів, що суд повинен спершу звернути увагу на статус додаткового покарання у виді штрафу – є воно обов’язковим або факультативним. Отже, кожного разу при застосуванні ч. 1 ст. 144 та ч. 2 ст. 367 КК України суд повинен обговорювати питання про призначення штрафу як додаткового покарання. Дійшовши переконання про необхідність його призначення, суд визначає розмір штрафу в межах, встановлених у санкції: до п’ятдесяти нмдг (ч. 1 ст. 144 КК України) або від двухсот до п’ятисот нмдг (ч. 2 ст. 367 КК України).

Призначення покарання враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину. Врахування цієї загальної засади при призначенні штрафу полягає у тому, що суд, застосовуючи даний вид покарання, повинен обов’язково брати до уваги особливості характеру і ступеню суспільної небезпеки конкретного злочину. Ступінь тяжкості вчиненого злочину визначається не тільки віднесенням його до тієї чи іншої категорії злочинів (ст. 12 КК України), але й цілою низкою інших факторів, від яких залежить ступінь суспільної небезпеки конкретного злочину [2, с. 33]. Передовсім до них належать: соціальна цінність того блага, на який посягав злочин, та розмір заподіяної йому шкоди [50, с. 131], стадія вчиненого злочину, вид співучасника , форма вини з якою вчинений злочин тощо. Відомо, що штраф у переважній більшості випадків передбачається в КК України саме за злочини невеликої та середньої тяжкості. Однак, позаяк він, знову ж таки, в більшості випадків передбачений в альтернативі до інших основних видів, то, вочевидь, для того, щоб суд мав можливість призначити за конкретний злочин саме штраф як основне покарання, ступінь суспільної небезпеки цього діяння повинна бути відносно меншою, порівняно з типовим ступенем суспільної небезпеки даного виду злочинів. Про зниження ступеня суспільної небезпеки конкретного злочину можуть, зокрема, свідчити: його незакінченість (якщо мало місце готування до злочину або замах на злочин); участь особи в його вчиненні у співучасті на другорядних ролях (наприклад, підбурювання або пособництво до вчинення злочину); вчинення злочину через необережність (коли закон передбачає однаково караним умисне і необережне вчинення діяння) тощо. Подібні випадки свідчать про те, що ступінь тяжкості конкретного злочину дає суду підстави для призначення особі, яка його вчинила, основного покарання у виді штрафу

Призначення покарання враховуючи особу винного. Застосування цієї загальної засади призначення покарання для випадків призначення штрафу (як, втім, і для призначення будь-якого іншого покарання) полягає у врахуванні судом особистісних характеристик того, хто вчинив злочин. В кримінально-правовій літературі не має одностайності у розумінні того, яке ж саме коло властивостей характеризує особу винного і має значення для призначення покарання. В. В. Устименко пише, що з позицій кримінального права особа характеризується у двох напрямках: 1) особливостями, які характеризують особу як суб’єкта злочину і впливають на кваліфікацію злочину, характер і ступінь його суспільної небезпеки; 2) особливостями особи винного, що враховуються при індивідуалізації покарання і його реалізації [104, с. 97]. До властивостей особи, які не впливають на визнання її суб’єктом злочину і кваліфікацію скоєного, проте повинні враховуватися при призначенні їй покарання, він відносить:

1) обставини, що характеризують біологічні (фізичні  і психічні властивості особи). До них належать дані про вік, стать, здоров’я (фізичне та психічне) особи, яка вчинила злочин. Вочевидь, що похилий вік злочинця, поганий стан його здоров’я тощо за інших рівних умов дають суду право на призначення більш м’якого виду покарання з передбачених у санкції, зокрема – й штрафу;

2) обставини, що характеризують соціальні  властивості особи. До них належать наявність у людини житла та роботи, рівень її доходів, її характеристики за місцем проживання та роботи, її поведінка до, під час та після вчинення злочину, наявність у злочинця сім’ї і, в першу чергу, утриманців тощо. Ці обставини мають обов’язково враховуватися при призначенні штрафу. Причому враховуються вони і як підстава для призначення штрафу (в тих випадках, коли згадані обставини свідчать про відносно меншу суспільну небезпеку конкретного злочинця порівняно з іншими), і як певні обмеження в застосуванні штрафу взагалі чи у визначенні його розміру.

Про необхідність врахування при призначенні штрафу такої характеристики особи винного, як рівень її майнового стану, говориться і в ч. 2 ст. 53 КК України, відповідно до якої «Розмір штрафу визначається судом ... з урахуванням майнового стану винного».

3) обставини, що характеризують правовий (передовсім  – кримінально-правовий) статус  особи. До них належать факт  вчинення особою злочину вперше  або не вперше, наявність або  відсутність у особи не знятої і непогашеної судимості за раніше вчинений злочин. Вочевидь, що вчинення злочину вперше або відсутність судимості за раніше вчинений злочин свідчить про позитивну кримінально-правову характеристику особи винного і є підставою для призначення їй більш м’якого з передбачених у санкції видів покарань, у тому числі й штрафу, визначення його в розмірі, ближчому до мінімального. Навпаки, вчинення злочину не вперше, а особливо наявність судимості за раніше вчинений злочин, свідчить про протилежне і є підставою для призначення більш суворого покарання. Особливо негативного значення надає особі винного факт вчинення нового злочину під час іспитового строку, призначеного їй при звільненні від відбування покарання за попередній злочин (ст. 75 КК України). Це свідчить про те, що особа не виправдала висловлену їй довіру, не стала на шлях виправлення, а тому характеризується з кримінально-правової точки зору негативно і заслуговує на призначення їй більш суворого покарання.

Призначення покарання, враховуючи обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Застосування цієї загальної засади призначення покарання вимагає від суду врахування встановлених по справі обставин, що пом’якшують покарання (ст. 66 КК України) та обтяжують його (ст. 67 КК України). Відомо, що перелік обставин, які пом’якшують покарання є відкритим, невичерпним (ч. 2 ст. 66), в той час, як перелік обставин, які обтяжують покарання є закритим, вичерпним (ч. 3 ст. 67). При цьому суд зобов’язаний врахувати кожну встановлену по справі обставину, що пом’якшує покарання, і має право не враховувати окремі із встановлених обставин, що обтяжують покарання (ч. 2 ст. 67 КК України). Оцінивши всі обставини, які пом’якшують і обтяжують покарання в сукупності, суд повинен відповісти на питання, чи дозволяють вони призначити засуджуваному покарання у виді штрафу, а якщо так – то яким має бути його розмір. Звісно, що наявність, тим паче – множинність обставин, що пом’якшують покарання, або переважання їх над обставинами, що обтяжують покарання, дає підстави для позитивної відповіді на сформульоване вище питання. У той же час, переважання обставин, що обтяжують покарання, є підставою для негативної відповіді на нього. На жаль, в цьому плані судами інколи допускаються неточності.

Отже, врахування ознак, що характеризують особу, яка вчинила злочин, має істотне значення для справедливості та індивідуалізації покарання, у тому числі й при призначенні покарання у виді штрафу.

3.2. Спеціальні правила призначення  штрафу

Такі спеціальні вимоги містяться в правилах призначення покарання у виді штрафу при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69 КК України); правилах призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК України) та сукупністю вироків (ст. 71 КК України); правилах застосування штрафу при звільненні від відбування покарання з випробуванням (ст. 75, 77 КК України), а також в спеціальних правилах призначення штрафу неповнолітнім (ст. 99 КК України).

Застосування штрафу при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом. Відомо, що види і розміри покарань, встановлених у санкціях статей Особливої частини КК України, відображають типовий ступінь суспільної небезпеки відповідних злочинів. Разом з тим, загальновідомим є також і те, що в реальному бутті окремі діяння, що мають склад одного й того ж злочину, можуть мати ступінь суспільної небезпеки, відмінний від усередненого, як в сторону її нетипової підвищеності, так і в сторону її нетипової зменшеності. В таких випадках види і розміри покарання, встановлені в санкції стають такими, що не відповідають суспільній небезпеці конкретного діяння: є, відповідно, або надто м’якими, або ж надто суворими. В подібних випадках постає проблема призначення винному такого покарання, яке було б за своєю суворістю адекватним ступеню суспільної небезпеки скоєного ним діяння, а також було необхідним і достатнім для його виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК України).

Щодо випадків нетипової підвищеності ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину КК України не допускає жодних способів посилення покарання, порівняно з передбаченим в статті Особливої частини КК України. Суд не може ні призначити покарання вище вищої межі, встановленої в санкції, ні перейти до іншого, більш суворого виду покарання. Єдина можливість посилити покарання, порівняно з тим, яке передбачене в санкції статті Особливої частини, це, як вже відзначалося вище, призначення додаткових покарань на підстав положень Загальної частини: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України) та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю (ч. 2 ст. 55 КК України).

Для випадків же нетипової зменшеності суспільної небезпеки конкретного вчиненого злочину законодавець спеціально передбачив у ч. 3 ст. 65 КК України, що «Підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, визначаються ст. 69 цього Кодексу».

Відповідно до ч. 1 згаданої статті, яка так і називається «Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом», «За наявності декількох обставин, що пом’якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу». В ч. 2 цієї ж статті встановлюється, що «На підставах, передбачених у частині першій цієї статті, суд може не призначати додаткового покарання, що передбачене в санкції статті Особливої частини цього Кодексу як обов’язкове».

Практично всі дослідники змісту ст. 69 КК України виділяють три способи призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, а саме:

1) призначення  передбаченого в санкції статті Особливої частини КК України основного виду покарання нижче від його нижньої межі, визначеної цією санкцією;

2) призначення  не передбаченого в санкції  основного виду покарання, яке, проте, є більш м’яким, порівняно з  передбаченим;

3) не призначення додаткового покарання, що передбачене в санкції в якості обов’язкового [76, с. 235].

Розглянемо ці способи при призначенні такого виду покарання, як штраф.

Призначення штрафу нижче від його нижньої межі, визначеної санкцією статті Особливої частини КК України. З 246 санкцій статей Особливої частини КК України, що передбачають штраф в якості основного покарання, в 110 санкціях (або 44,72 %) його нижня межа встановлена на рівні мінімального розміру для даного виду покарання, що визначений ч. 2 ст. 53 КК України, – тридцять нмдг. В інших же 136 санкціях мінімальний розмір штрафу перевищує тридцять нмдг.

Таким чином, призначаючи штраф із застосуванням ч. 1 ст. 69 КК України нижче від нижньої межі, визначеної санкцією статті Особливої частини КК України, суд разом з тим, не може призначити його у розмірі, меншому за мінімум, встановлений для даного виду покарання чинним законодавством, тобто менше за 30 нмдг, що на сьогодні становить 510 гривень. При здійсненні узагальнення судової практики нами виявлено 6 випадків, коли суди на підставі ч. 1 ст. 69 КК України призначали штраф нижче нижньою межі, передбаченої в санкції.

Призначення штрафу як більш м’якого покарання, порівняно з передбаченим у санкції статті Особливої частини КК України. Відповідно до чинної редакції ст. 51 КК України штраф визнається найменш суворим видом покарання. У зв’язку з цим відповідно до ч. 1 ст. 69 КК України суд формально може перейти до нього як до більш м’якого виду покарання, незалежно від того, які види покарання передбачені в санкції, і до якої категорії тяжкості належить відповідний злочин. І якщо стосовно злочинів невеликої або середньої тяжкості, за які, проте, штраф як вид покарання не встановлений, можливість призначення штрафу як виду покарання при переході до нього в порядку ст. 69 КК України не викликає сумнівів, то можливість призначення штрафу як більш м’якого виду покарання за тяжкі та особливо тяжкі злочини не є такою очевидною і однозначною, потребує свого самостійного дослідження.

Наукове дослідження цієї проблематики почалося ще в радянський період в аспекті можливості переходу до штрафу як більш м’якого покарання при засудженні особи за тими статтями, санкції яких містять виключно позбавлення волі. В той період у кримінальному законодавстві існувала заборона заміняти позбавлення волі штрафом, а штраф позбавленням волі, у зв’язку з чим і виникала дискусія про те, чи можна призначити штраф замість позбавлення волі при переході до іншого більш м’якого покарання, ніж передбачено санкцією статті Особливої частини КК? Судова практика, яка спершу протягом досить тривалого часу навіть на рівні вищих судових інстанцій з цього питання не мала єдиної позиції, згодом пішла шляхом допущення можливості такої заміни. Такий підхід був підтриманий і окремими вченими-криміналістами,наприклад, М. О. Стручковим [39, с.99],В. І. Тютюгіним та деякими іншими. Основні їх аргументи були наступними: по-перше, заборона заміни позбавлення волі штрафом поширюється лише на стадію виконання покарання (вироку) й не охоплює випадків призначення більш м’якого покарання; по-друге, допускаючи за певних умов можливість призначення винному більш м’якого покарання, ніж передбачено законом за даний злочин, закон не передбачає будь-яких обмежень щодо видів більш м’якого покарання, у тому числі штрафу.