Штраф як вид покарання за кримінальним правом України та зарубіжних держав: порівняльний аналіз

Звісно, сплата штрафу певним чином відображається не тільки на праві власності засудженого, але й на матеріальному становищі невинуватих осіб: членів його сім’ї, утриманців тощо. Крім того, не виключається можливість сплати його за засудженого іншими особами.

Виходячи з викладеного, уявляється за можливе дати наступне доктринальне визначення поняття штрафу як виду кримінального покарання за чинним КК України. Штраф – це захід примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбаченому законом обмеженні її права власності на певну суму грошових коштів.

 Місце штрафу в системі покарань. Під системою покарань традиційно розуміється вичерпний перелік передбачених кримінальним законом та обов’язкових для суду покарань, які розташовані в певному порядку і знаходяться між собою в певних співвідношеннях [47, с. 5-7]. Традиційно вважається, що «всі види покарання розташовані в ст. 51 КК у строго визначеному порядку і перелічені в послідовності від менш суворого до більш суворого. Отож, порівняльна суворість покарання є саме тим критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Тому цей перелік являє собою своєрідні «сходинки покарань», у якій кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. На верхньому щаблі цих сходів знаходиться найменш суворий вид покарання (штраф), а на нижньому – найбільш суворий (довічне позбавлення волі)» [33, с. 187]. При цьому, позитивною новелою чинного КК України є те, що в ньому включені до системи покарань і, відповідно, розташовані в порядку від найменш суворого до найбільш суворого всі передбачені ним види покарань: як основні, так і додаткові, як загальні, так і спеціальні.

Отже, за чинним кримінальним законодавством України, в якому законодавець, в цілому, відобразив рівень пізнань вітчизняної кримінально-правової науки, штраф визнається найменш суворим видом покарання і саме тому він і поміщений на перше місце в переліку покарань у ст. 51 КК України. Слід відзначити, що проведене нами історичне дослідження дало підстави для висновку про те, що з самого початку появи у вітчизняних кримінальних законах систематизованих переліків видів покарань, штраф традиційно відноситься до найменш суворих його видів і займає позиції, близькі до крайньої.

І якщо стосовно тих покарань, які пов’язані з обмеженням особистої волі особи, яка вчинила злочин (а саме: арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічного позбавлення волі), а також конфіскації майна у криміналістів ніколи не виникає сумнівів щодо їхньої більшої суворості порівняно зі штрафом, то стосовно деяких інших видів покарання в окремих криміналістів виникають сумніви в тому, що штраф є порівняно з ними менш суворим.

Що ж стосується такого виду покарання як громадські роботи, які відповідно до ч. 1 ст. 56 КК України полягають у виконанні засудженим у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування, і відповідно до ч. 2 тієї ж статті можуть бути встановлені на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбуваються не більш як чотири години на день, то говорити про їх більшу суворість порівняно зі штрафом досить складно. Дійсно, це покарання спрямоване на обмеження права особи на вільний вибір праці і свого роду є примусовою працею, яка, проте, відповідає конституційній вимозі правомірності (ч. 3 ст. 43 Конституції України), оскільки призначається на підставі закону за вироком суду. Разом з тим, громадські роботи виконуються виключно у вільний від основної роботи або навчання час і не пов’язані з жодними відрахуваннями з доходів засудженого, а тим самим – жодним чином не шкодять ні реалізації права на працю особи, ні, тим паче, праву власності. Більше того, якщо вести мову про звичайного злочинця, який може бути засуджений або до штрафу, або до громадських робіт, то виконання ним впродовж максимум шістдесяти днів громадських робіт менш болюче відбивається як на ньому самому, так і на членах його родини, аніж сплата штрафу навіть у мінімальному розмірі 510 гривень. Саме тому, на наш погляд, громадські роботи з урахуванням українських реалій сьогодення є більш м’яким покаранням, порівняно зі штрафом.

Сказане ставить на порядок денний і питання про співвідношення порівняльної суворості зі штрафом тих видів покарань, які за чинним КК України визнаються законодавцем менш суворими, ніж громадські роботи, а саме – позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Вочевидь, що теорія кримінального права досі не виробила єдиного мірила обсягу кари, що містять різні види покарань [91, с. 47-52]. За відсутності ж загальної теорії порівняння суворості обсягів покарань, робити в цьому дослідженні якісь остаточні висновки щодо порівняльної суворості штрафу з названими видами покарань, на наш погляд, не зовсім коректно. Тим не менше, враховуючи, що наразі законодавець виходить з того, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж громадські роботи, а останні, як було показано вище, є менш суворими, порівняно зі штрафом, цілком логічним видається висновок про те, що позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є менш суворими покараннями, ніж штраф.

Крім того, розглядати позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу (ст. 54 КК України) в якості більш суворого покарання порівно зі штрафом, немає підстав ще й з наступних міркувань. Вочевидь, це покарання є відголоском і сучасним варіантом історичного покарання у виді позбавлення всіх прав стану. При його застосуванні основне навантаження падає саме на обмеження доброго імені засудженого і належних йому у зв’язку з його попередньою доброчесною поведінкою звань, а за КК України 1960 року – ще й почесних звань, а також державних нагород. Жодних інших правообмежень особистого або майнового характеру це покарання в собі не містить. Більше того, законодавство України не забороняє засудженому до цього покарання отримання у майбутньому позбавленого військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу за умови виконання ним вимог, необхідних для присвоєння відповідного звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. У той же час, штраф суттєво обмежує одне з основоположних громадянських прав людини – право власності, без якого особа неспроможна або обмежена у можливостях реалізувати цілу низку інших своїх прав, передусім – соціальних, економічних і культурних.

Що ж стосується покарання у виді позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то порівнюючи його суворість зі штрафом не можна не звернути уваги на те, що при його застосуванні особа не позбавляється права працювати за певною професією, їй лише забороняється працювати у певних, визначених вироком суду сферах, або обіймати певні, визначені вироком суду, посади. При цьому жодні грошові відрахування з доходів такої особи не здійснюються. Крім того, не можна оминути увагою і той факт, що позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю є строковим покаранням – призначається на строк не більше п’яти (як основне покарання) або не більше трьох (як додаткове покарання) років і за спливом цього терміну особа відновлюється у праві обіймати відповідні посади або займатися відповідною діяльністю. Штраф же є одноразовим покаранням, наслідки виконання якого для засудженого є невідворотними: якщо штраф застосований на законних підставах, право власності на сплачені гроші ніколи не може бути відновлене.

  Штраф як кримінальне покарання, як адміністративне стягнення і як вид забезпечення виконання цивільно-правового зобов’язання: питання співвідношення. Термін «штраф» використовується не тільки в кримінальному законодавстві, але й в інших галузях національного законодавства України. Зокрема, він використовується в адміністративному та цивільному законодавстві. Так, відповідно до ст. 24 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП)  штраф є одним з видів адміністративного стягнення, яке, до того ж, визнається найменш суворим адміністративним стягненням, після попередження. Відповідно до ст. 27 названого Кодексу «штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України». Крім того, відповідно до ст. 546 ЦК України одним з видів забезпечення виконання зобов’язання є неустойка, якою, відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК, є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Неустойка може мати вигляд штрафу або пені. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання, а пенею – неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Використання в законах іншої галузевої належності терміну, тотожного з тим, який використовується в КК України, ставить на порядок денний питання про співвідношення понять, які цими термінами позначаються. Вочевидь, що штраф, як вид кримінального покарання слід відмежовувати від штрафу, як адміністративного стягнення і як виду забезпечення виконання цивільно-правового зобов’язання.

Говорячи про відмінність штрафу як виду кримінального покарання від штрафу як заходу адміністративного стягнення, українські і російські криміналісти, передусім звертають увагу на те, що штраф, як кримінальне покарання призначається тільки за вироком суду і завжди тягне судимість, а штраф як захід адміністративної відповідальності може призначатися, в тому числі, й за рішенням адміністративних органів і ніколи не тягне судимості. Про це, зокрема, пишуть Б. М. Леонтьєв [95, с. 459], М. Д. Шаргородський [39, с. 259], С. С. Яценко [50, с. 110] та інші автори. Не заперечуючи наявності таких відмінностей, тим не менше, не можна вважати, що вони є вичерпними. Крім того, штраф, як вид кримінального покарання, відрізняється від штрафу як адміністративного стягнення ще й за наступними властивостями. По-перше, штраф, як кримінальне покарання, відповідно до ч. 3 ст. 52 КК України може бути як основним покаранням, так і додатковим. Штраф же як вид адміністративного стягнення, відповідно до ст. 25 КУпАП може бути тільки основним і ніколи не застосовується в якості додаткового. По-друге, штраф як кримінальне покарання, відповідно до ст. 99 КК України може бути застосований і до неповнолітнього, який вчинив злочин. У ст. ж 24 КУпАП, яка передбачає перелік заходів впливу, що застосовуються за вчинення адміністративних правопорушень до неповнолітніх, штраф відсутній. По-третє, за загальним правилом, розміри штрафу як виду покарання є більшими, аніж розміри штрафу як заходу адміністративно-правової відповідальності, що зумовлено більшою суспільною небезпекою злочинів, порівняно з адміністративними проступками. Разом з тим, не можна не відзначити той факт, що український законодавець не завжди враховує дану відмінність штрафу як виду кримінального покарання і штрафу як заходу адміністративно-правової відповідальності. Нажаль, непоодинокими є випадки, коли в КУпАП або інших законах про адміністративну відповідальність встановлюються розміри штрафів, які перевищують не тільки мінімальний розмір штрафу як виду кримінального покарання (тридцять нмдг), але й максимальні розміри даного виду покарання в цілій низці санкцій статей Особливої частини КК України. М. І. Хавронюк наводить не один десяток прикладів цього [107, с. 100-102]. Відмінність штрафу як виду кримінального покарання від штрафу як виду забезпечення виконання цивільно-правового зобов’язання полягає, перш за все, у тому, що суми штрафів як кримінального покарання обертаються в доход держави – в Державний бюджет України, що зумовлено публічно-правовим характером кримінального права як галузі права загалом і кримінальної відповідальності – зокрема. Суми ж штрафу як виду забезпечення виконання цивільно-правового зобов’язання стягуються з боржника на користь кредитора – іншої сторони в зобов’язальних відносинах. Крім того, відмінність між ними полягає також і в тому, що штраф як вид кримінального покарання, відповідно до ч. 1 ст. 53 КК України сплачується тільки в грошовій сумі, а штраф як вид забезпечення виконання цивільно-правового зобов’язання відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України може бути сплачений як грошима, так і іншим майном. Далі, ці два поняття відрізняються ще й тим, що штраф як вид кримінального покарання у чинному КК України завжди визначається в умовних розрахункових одиницях – нмдг, тоді як штраф, що є видом забезпечення виконання цивільно-правового зобов’язання, відповідно до ч. 2 ст. 549 ЦК України обчислюється у відсотках до суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Нарешті, відрізняє їх і те, що штраф як вид покарання, як, втім, і будь-яке інше кримінальне покарання, завжди носить особистий характер – може бути призначений і, відповідно, відбувається тільки тією особою, яка скоїла злочин. На відміну від цього, штраф як вид забезпечення виконання цивільно-правового зобов’язання може бути стягнутий не тільки з боржника, але й з його законних представників, а також може перейти у спадок (ст. 1230, 1231 ЦК України).

 Одиниця виміру штрафу. Аналіз сучасного кримінального законодавства різних країн дає підстави для висновку, що в світовій практиці сформовано три різних способи визначення одиниці виміру такого виду покарання як штраф.

Перший спосіб полягає в тому, що в кримінальних законах штраф як вид покарання визначається в твердих сумах у національній грошовій одиниці відповідної країни. Наприклад, таким способом визначаються розміри штрафів у Швейцарії, відповідно до ст. 48 КК якої, якщо закон не визначає іншого, то розмір штрафу становить 40000 франків [103, с. 24]. У національній грошовій одиниці розміри штрафу визначаються також у переважній більшості країн Європи, що входять до так званої «євро-зони», а також у Великій Британії.

Другий спосіб полягає в тому, що розміри штрафу визначаються в кримінальному законодавстві не в національній грошовій одиниці, а з використанням певної умовної розрахункової одиниці. При цьому, в рамках цього способу визначення розмірів штрафів, можна виділити два самостійних напрямки. Перший з них полягає в тому, що умовна розрахункова одиниця використовується в кримінальному законодавстві безвідносно до розміру доходів конкретної особи, яка вчинила злочин. Наприклад, у Республіці Бєларусь штрафи визначаються в певній кількості так званої «базової величини», розмір якої визначається спеціальним законом [108, с. 314]. В КК Латвії, КК Киргизької Республіки та в кримінальних законах деяких інших держав штраф визначається в мінімальних заробітних платах, встановлених законодавством відповідної держави. В КК Литви – в мінімальних прожиткових мінімумах. Другий напрямок полягає в тому, що умовна розрахункова одиниця, що використовується в кримінальному законодавстві для визначення розміру штрафу, пов’язується з розміром доходів певної особи, яка засуджується до відповідного покарання. Наприклад за КК Іспанії штраф визначається залежно від заробітку засудженого. Мінімальний розмір штрафу становить заробіток за п’ять днів, максимальний – за два роки . Подібним чином визначаються розміри штрафу і в ст. 33 КК Республіки Польща . Від моменту набуття чинності КК Російської Федерації 1996 року в ньому передбачалася можливість вирахування штрафу не тільки в мінімальних розмірах оплати праці, але й в розмірах заробітку чи іншого доходу засудженого за певний період.

Нарешті, третій спосіб визначення розміру штрафу в кримінальному законодавстві – це встановлення його у розмірі, кратному розмірові майнової шкоди, що заподіяна злочином. В обмеженому виді цей спосіб свого часу застосовувався і в КК України 1960 року, відповідно до ст. 841 якого (в редакції від 20 травня 1965 року) розкрадання державного або колективного майна шляхом крадіжки, шахрайства або привласнення, розтрати, зловживання службовим становищем, вчинене вперше і у невеликих розмірах, якщо за обставинами справи і з урахуванням особи винного застосування інших видів покарання не викликалося необхідністю, каралося штрафом в розмірі до трикратної вартості викраденого.