Штраф як вид покарання за кримінальним правом України та зарубіжних держав: порівняльний аналіз

При цьому в ст. 39 Загальної частини, визначалося, що штраф є грошовим стягнення, яке покладається судом у випадках та межах, встановленнях у статтях Особливої частини Кодексу з урахуванням майнового стану винного. У випадку ухилення засудженого від сплати штрафу допускалася заміна його виправно-трудовими роботами з розрахунку за сто карбованців штрафу один місяць виправно-трудових робіт. Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі штрафом заборонялася. В санкціях статей Особливої частини розміри штрафу встановлювалися в твердій сумі у грошовій одиниці СРСР – радянських карбованцях.

Етап Кримінального кодексу УРСР (України) 1960 року. В останньому Кримінальному кодексі Радянської України, який став першим кримінальним кодексом чинним на території України після здобуття нею незалежності, положення про штраф як вид покарання зазнавали значних трансформацій. В момент набуття цим Кодексом чинності 1 квітня 1961 року штраф визнавався видом покарання, що в системі покарань (побудованій від найбільш до найменш суворого покарання) займало передостаннє місце – перед громадською доганою (ст. 23). Він міг застосовуватися і як основне, і як додаткове покарання (ч. 4 ст. 23 КК УРСР 1960 року).

Положення ст. 23 багато в чому повторювали положення ст. 21 КК УРСР 1927 року. Визначалося, зокрема, що штраф є грошове стягнення, яке накладається судом у випадках і в межах, встановлених законом, а розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину і з урахуванням майнового стану винного. При цьому в статті Загальної частини мінімальний і максимальний розмір цього покарання не визначався аж до 1983 року, коли ч. 2 ст. 32 була викладена в новій редакції, відповідно до якої розмір штрафу мав встановлюватися в межах від п’ятдесяти до трьохсот карбованців, а за корисливі злочини – в межах до однієї тисячі карбованців. У виняткових випадках, передбачених законодавством Союзу РСР, за окремі злочини допускалося встановлення й більш високих розмірів штрафу [71].

Допускалася можливість у разі злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного їй в якості основного покарання, замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт без позбавлення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за десять (а з 1983 року – двадцять) карбованців штрафу, але на строк не більш як один (а з 1983 року – два) роки. В 1983 році ж було введене і положення про те, що при неможливості сплатити штраф суд може замінити його громадською доганою.

Інфляційні процеси, які бурхливо розпочалися в Україні в дев’яностих роках ХХ століття, поставили на порядок денний необхідність постійного коригування розмірів передбачених у КК штрафів. Саме цим викликана поява досить знакового закону «Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративного стягнення у вигляді штрафу» [77], яким було встановлено, що до прийняття нового Кримінального кодексу України, встановлені чинним законодавством штрафи як міра кримінального покарання, підлягають застосуванню у десятикратному розмірі (по окремим статтям – у трикратному розмірі). При цьому вводилася «прив’язка» розмірів штрафу, визначених на підставі цього закону, до розміру мінімальної заробітної плати, а саме, встановлювалося, що співвідношення між визначеними у цьому Законі розмірами штрафів та існуючим на день його прийняття мінімальним розміром заробітної плати є постійним і у разі наступної зміни цього розміру зберігається.

Велика реформа законодавчих положень щодо штрафу як виду кримінального покарання була здійснена у 1995 році Законом України «Про внесення змін до законодавчих актів України щодо застосування кримінальних покарань у вигляді штрафу» [69]. Цим законом, по-перше, був здійснений перехід на нову розрахункову одиницю для обчислення штрафів – мінімальний розмір заробітної плати. Відповідно до нової редакції ч. 2 ст. 32 розмір штрафу встановлювався залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від десяти до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, а за корисливі злочини - в межах до однієї тисячі мінімальних розмірів заробітної плати. У виняткових випадках, передбачених законодавчими актами України, за окремі злочини могли бути встановлені і більш високі розміри штрафу. По-друге, уточнювався порядок заміни штрафу виправними роботами (при ухиленні від його сплати) і вперше встановлювався порядок заміни виправних робіт штрафом (для осіб, що визнані непрацездатними, а також особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду). По-третє, були внесені зміни до всіх санкцій статей Особливої частини КК України, які передбачали штраф як вид покарання, спрямовані на переведення його розмірів з радянських карбованців на певну кількість мінімальних заробітних плат. У зв’язку з цим були визнані такими, що втратили чинність положення Закону України "Про порядок застосування кримінальних покарань і заходів адміністративного стягнення у вигляді штрафу", які стосувалися математичних пропорцій між розміром штрафу та мінімальним розміром заробітної плати і доставляли чимало клопоту суддям та працівникам інших правоохоронних органів.

У тому ж таки 1995 році законодавець відмовився від можливості заміни штрафу громадською доганою при неможливості його сплати [72].

Пошуки оптимальних моделей кримінально-правового реагування на вчинені злочини змушувало законодавця в молодій українській державі неодноразово експериментувати з кримінальними покараннями. В цьому руслі, очевидно, слід розглядати і ті значні новели, які відбулися в правовому регулюванні штрафу як виду покарання у 1996 році. Зокрема, Законом України «Про внесення змін і доповнень до Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів України» [146] була передбачена можливість застосування штрафу не тільки як основного або додаткового покарання в тих випадках, коли він передбачений в санкції статті Особливої частини, а й як покарання при умовному засудженні та відстрочці виконання обвинувального вироку. Відповідно до нової редакції ст. 45 і 461 КК умовне засудження і відстрочка виконання обвинувального вироку могли мати місце тільки за умови сплати засудженим штрафу в межах від десяти до двохсот нмдг, а за корисливі злочини – в межах від сорока до чотирьохсот нмдг. Незастосування при умовному засудженні і відстрочці виконання вироку такого спеціального штрафу могло мати місце лише за наявності підстав для призначення більш м’якого покарання, ніж передбачене законом. А ухилення особи від сплати такого штрафу визнавалося підставою для скасування випробувального строку і направлення винного до реального відбування призначеного вироком покарання.

Отож, з урахуванням всіх внесених до неї змін, на останній день чинності КК України 1960 року (31 серпня 2001 року) ст. 32 «Штраф» мала наступну редакцію:

«Стаття 32. Штраф

Штраф є грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині, а також в ст. 45 і 461 цього Кодексу.

Розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від десяти до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, а за корисливі злочини – в межах до однієї тисячі мінімальних розмірів заробітної плати. У виняткових випадках, передбачених законодавчими актами України, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу.

В разі злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного як основне покарання, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт без позбавлення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу, але на строк не більш як два роки.

Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі штрафом не допускається.

Предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу».

Таким чином, проаналізувавши  історію розвитку положень вітчизняного кримінального законодавства щодо штрафу як виду покарання дає підстави, принаймні, для наступних висновків.

По-перше, штраф є традиційним видом покарання впродовж всієї історії українського кримінального законодавства, який в окремі періоди домінував перед іншими покараннями, в інші – знаходився на другорядних ролях, проте завжди визнавався законодавцем. По-друге, вітчизняне кримінальне законодавство дійшло до того етапу розвитку, коли загальні положення про всі види покарання, в тому числі й щодо штрафу, визначаються в спеціальній статті Загальної частини. По-третє, впродовж значного періоду вітчизняної історії штраф як вид покарання визначався в тій грошовій одиниці, яка на той чи інший момент знаходилася в обігу, і тільки в період гіперінфляції початку дев’яностих років ХХ століття законодавець почав використовувати для визначення розміру штрафів певні умовні розрахункові одиниці. По-четверте, історія довела необхідність визначення в санкціях статей Особливої частини кримінального законодавства як мінімального, так і максимального розмірів штрафу як виду покарання. По-п’яте, витримали перевірку часом положення про необхідність встановлення в Загальній частині мінімального та максимального розміру штрафу; про можливість призначення цього покарання в якості як основного, так і додаткового, тільки за умови, що воно передбачене в санкції відповідної статті Особливої частини КК; про необхідність вироблення механізмів заміни штрафу іншими заходами впливу при неможливості його сплати тощо.

1.2. Загальна характеристика штрафу  як виду покарання

Визначною подією не тільки в сучасному правовому житті України, але й у всій історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства стало прийняття 5 квітня 2001 року Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України, який набув чинності з 1 вересня того ж року. В цьому Кодексі, який відобразив у собі передові досягнення української кримінально-правової науки, було закладено правові основи для здійснення ефективної боротьби з сучасною злочинністю. Кодекс побудований на принципово нових засадах кримінального права, що сповідуються у демократичних цивілізованих державах, і містить цілу низку позитивних новел, як в Загальній, так і в Особливій частинах [90; 88; 87; 5; 7; 3]. Певного реформування зазнали і положення щодо штрафу як виду кримінального покарання.

Поняття штрафу. Традиційно, даному виду покарання, як, втім, і будь-якому іншому, в Загальній частині КК України 2001 року ( зі змінами станом на 1.04.2013р.) присвячена самостійна стаття – ст. 53. Відповідно до ч. 1 цієї статті, «Штраф – це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених в Особливій частині цього Кодексу, з урахуванням положень частини другої цієї статті».

КК України 2001 року у ч. 1 ст. 50 визначив, що «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого». У тому, що покарання полягає у передбачених кримінальним законом позбавленнях прав і свобод засудженого, сходяться сьогодні й більшість криміналістів [18, с. 53; 86, с. 8-9; 106, с. 62-64]. Отже, визначаючи поняття штрафу, слід виходити з того, що він також є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого, тобто володіє наступними родовими ознаками покарання:

1) є заходом  примусу;

2) застосовується  від імені держави;

3) застосовується  тільки судом;

4) застосовується  тільки до особи, визнаної винною  у вчиненні злочину;

5) призначається лише таким правозастосовним актом (документом), як обвинувальний вирок суду;

6) полягає  в передбаченому законом обмеженні  прав і свобод засудженого.

 Щодо  питання про те, які ж саме права і свободи людини обмежує таке покарання, як штраф, серед вчених криміналістів не виникало особливих дискусій. Всі вони сходяться на тому очевидному висновку, що штраф як вид покарання обмежує саме право власності особи, яка вчинила злочин. Так наприклад, І. В. Смолькова пише, що «сутність штрафу у своєму розвитку визначає і його зміст, що виражається в позбавленні правопорушника матеріальних майнових благ. Іншими словами, конкретний обсяг обмежень майнових інтересів особи, яка вчинила злочин, і створює зміст такого поняття, як штраф» [85, с. 6]. На думку О. В. Курца штраф як вид кримінального покарання виражається у певному обсязі обмежень майнових інтересів особи, яка вчинила злочин [42,с.53]. Про те, що «каральний та виховно-попереджувальний вплив штрафу здійснюється шляхом ущемлення матеріального стану засудженого» пише і В. К. Дуюнов, однак далі він робить неочікуваний висновок про те, що «відносити штраф до так званих майнових покарань не надто точно, оскільки безпосередній вплив при виконанні даного покарання здійснюється не на майно чи майнові права (як, наприклад, при конфіскації майна), а на фінансові інтереси засудженого» [18, с. 135].

Таким чином, тим суб’єктивним правом людини, яка вчинила злочин, що підлягає обмеженню при застосуванні такого виду покарання, як штраф, є саме право власності. Проте, дане право обмежується не тільки при застосуванні штрафу, але й при застосуванні деяких інших передбачених чинним КК України видів покарання. Так, зокрема, тільки право власності засудженого обмежується і при застосуванні такого покарання, як конфіскація майна, яка відповідно до ч. 1 ст. 59 КК України полягає «в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є власністю засудженого». Крім того, право власності засудженого, в числі інших його прав, безпосередньо обмежується і при застосуванні таких покарань, як виправні роботи та службові обмеження для військовослужбовців, які відповідно до ч. 1 ст. 57 та ч. 2 ст. 58 КК України завжди супроводжуються відрахуванням із суми заробітку (суми грошового забезпечення) засудженого в доход держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків [25, с. 6-7]. У зв’язку з цим постає проблема відмежування штрафу від конфіскації майна, виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців.

Вочевидь, таке відмежування полягає в наступному. Відмінність штрафу від конфіскації майна полягає в тому, що при конфіскації майна у власність держави може обертатися практично все майно засудженого, включаючи і грошові кошти, за виключенням лише того майна, яке включене до Переліку майна, що не підлягає конфіскації. При застосуванні ж штрафу обмежується право власності лише на специфічний вид майна – гроші. І про це прямо йдеться в ч. 1 ст. 53 КК України, відповідно до якої штраф – це саме грошове стягнення, а не майнове, як конфіскація. Відмінність же штрафу від виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців полягає в тому, що останні два покарання мають комплексний характер – вони обмежують не одне, а декілька прав особи, засудженої за вчинення злочину. При цьому, передусім вони спрямовані на обмеження права на працю, і тільки поряд з цим і у зв’язку з цим, обмежують і право власності на гроші, що належать особі в оплату за її працю. Штраф же обмежує виключно право власності на гроші, і не пов’язаний з обмеженням будь-яких інших прав особи.

Отже, слова закону про те, що «штраф – це грошове стягнення» (ч. 1 ст. 53 КК України) корелюють зі словами про те, що покарання «полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого» (ч. 1 ст. 50 КК України), і не тільки уточнюють і розкривають їх стосовно досліджуваного виду покарання, але й відмежовують його від іншого виду покарання, що безпосередньо обмежує право власності, а саме – конфіскації майна, а також від покарань, які обмежують право власності на гроші у зв’язку з обмеженням права на працю, а саме: виправних робіт та службових обмежень для військовослужбовців.