Поняття Особливої частини кримінального права, її значення та система

1.. ПОНЯТТЯ І СИСТЕМА ОСОБЛИВОЇ  ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

Як зазначалося у Главі 1 даного посібника, кримінальне право поділяється на дві частини:

Загальну, яка визначає підставу кримінальної відповідаль ності, поняття та стадії злочину, види покарань, підстави звільнення від відповідальності та покарання тощо;

Особливу, в якій містяться конкретні норми, розміщені у відповідних розділах, у певній ієрархічній послідовності, і встановлюють відповідальність за конкретні злочинні діяння.

Єдність та нерозривний зв'язок Загальної і Особливої частин КК полягає у неможливості застосування норм Особливої частини без врахування положень Загальної частини, зокрема неможливо кваліфікувати діяння кількох злочинців, які спільно вчинили умисний злочин без узагальнення положень, які врегульовують особливості кваліфікації злочинів при співучасті, охарактеризованих на рівні Загальної частини.

Особлива частина КК — це система норм, які встановлюють коло суспільно небезпечних діянь, котрі визнаються злочинами, види і межі покарань, застосовуваних судам до осіб, що їх вчинили, а також спеціальні підстави звільнення від відповідальності при позитивній посткримінальній поведінці.

Необхідно відзначити, що перелік складів злочинів в Особливій частині КК є вичерпним, тобто особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності за діяння, яке прямо не заборонене законодавством про кримінальну відповідальність.

Норми Особливої частини КК об'єднані у певні розділи, розміщені між собою у чіткій послідовності залежно від ступеня суспільної небезпечності діянь, які посягають на охоро-нювані кримінальним законодавством суспільні відносини. Дане послідовне розміщення розділів і є системою Особливої частини КК:

І. Злочини проти основ національної безпеки України II. Злочини проти життя та здоров'я особи III. Злочини проти волі, честі та гідності особи

IV. Злочини проти статевої свободи  та статевої недоторканості особи

V. Злочини проти виборчих, трудових  та інших особистих прав і  свобод людини і громадянина VI. Злочини проти власності VII. Злочини  у сфері господарської діяльності VIII. Злочини проти довкілля IX. Злочини  проти громадської безпеки X. Злочини  проти безпеки виробництва XI. Злочини  проти безпеки руху та експлуатації  транспорту XII. Злочини проти громадського  порядку та моральності

Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотро пних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші зло чини проти здоров'я населення

Злочини у сфері охорони державної таємниці, недотор канності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації

XV. Злочини проти авторитету  органів державної влади, органів  місцевого самоврядування та об'єднань громадян XVI. Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку XVII. Злочини у сфері службової діяльності XVIII. Злочини проти правосуддя

XIX. Злочини проти встановленого  порядку несення військової служби (військові злочини)

XX. Злочини проти миру, безпеки  людства та міжнародного правопорядку.

Узагальнення даної системи дозволяє зробити висновок, що вона побудована з урахуванням родового об'єкта злочинів. Тобто в рамках одного розділу Особливої частини об'єднані склади злочинів, які мають спільний родовий об'єкт.

Родовим об'єктом є однорідна група суспільних відносин яким спричиняється, або створюється небезпека спричинення шкоди в результаті вчинення злочинних діянь

Так, у розділі І Особливої частини КК об'єднані норми, які встановлюють відповідальність за посягання на основи національної безпеки України. Родовим об'єктом усіх злочинів, що містяться у даному розділі є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, які забезпечують національну безпеку України. Цей об'єкт єдиний для даної (однорідної) групи злочинів. Він є критерієм класифікації усіх кримінально-правових норм, які встановлюють відповідальність за вчинення злочинів. Саме ця його властивість і є основою побудови Особливої частини КК України.

Однак, не можна з упевненістю стверджувати, що дана думка є істиною в останній інстанції. Як правило, основним критерієм класифікації злочинів і розгрупування їх у розділах є родовий об'єкт, але не він один. Так, якщо брати злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини), то тут, очевидно, при включенні складів злочинів до даного розділу мав відношення не об'єкт, а суб'єкт даного злочину. Тому стверджувати, що при систематизації Особливої частини на розділи береться до уваги лише родовий об'єкт — не зовсім вірно.

Систематизація злочинів має важливе значення для спрощення пошуку конкретних складів злочинів серед великої кількості норм Особливої частини КК України. А саме, для того, щоб відшукати певний склад злочину — достатньо встановити його родовий об'єкт, а відтак і визначити розділ Особливої частини КК, у якому знаходиться даний злочин, а потім серед норм цього розділу відшукати конкретний злочин. Наприклад, для того щоб знайти у Особливій частині КК такий склад злочину, як "Крадіжка", необхідно визначити родовий об'єкт даного злочину — охоронювані кримінальним законом суспільні відносини власності. Встановивши, що даний родовий об'єкт поставлений законодавцем під охорону у розділі VI Особливої частини КК, відшукавши цей розділ, ми відразу знаходимо ст. 185 КК ("Крадіжка"). Звичайно, цим не обмежується важливість систематизації Особливої частини КК. Зокрема, вона встановлює значимість суспільних відносин, які охороняються законом, має кодифікаційне значення тощо.

Норми Особливої частини КК України за змістом поділяються на групи: забороняючі; роз'яснюючі; заохочувальні.

Забороняючі — встановлюють пряму заборону вчиняти діяння, які окреслені у рамках диспозиції норми, під загрозою застосування відповідних санкцій. Дана група норм становить переважну більшість в Особливій частині КК. У свою чергу дані норми (за структурою) складаються з двох елементів: диспозиції та санкції.

Роз 'яснюючі — розтлумачують зміст термінів, які містяться у диспозиціях кримінально-правових норм.

Заохочувальні — передбачають можливість звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності у випадку дотримання нею тих обов'язкових умов, передбачених цими нормами після вчинення злочину (так звана позитивна постаримінальна поведінка).

 

2..Поняття, етапи та механізм кваліфікації злочинів

Сучасна кримінально-правова доктрина України дає декілька визначень поняття "кваліфікація злочинів". Найбільш вживаним є таке визначення: кваліфікація злочинів - це встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність. У широкому значенні кваліфікація злочинів - це:

1) "результат кримінально-правової  оцінки діяння органами дізнання, досудового розслідування, прокуратури  і суду внаслідок чого констатовано, що скоєне є злочином, визначена  норма(и) кримінального закону, яка(і) передбачає(ють) відповідальність за  вчинене, встановлена відповідність  між юридично значущими ознаками  посягання і ознаками злочину, передбаченими законом, та процесуально  закріплений висновок про наявність  такої відповідності" (професор  В. Навроцький)[17];

2) "кримінально-правова оцінка  вчиненого діяння, вибір і застосування  до нього тієї кримінально-правової  норми, яка найбільш повно описує  його ознаки" (професор М. Коржанський)[18].

На підставі викладеного пропонуємо кваліфікацію злочинів визначати як процес встановлення відповідності (тотожності) між юридично значущими ознаками злочину (фактичний склад злочину) і ознаками злочину, передбаченими КК (юридичний склад злочину), та формулювання висновку про наявність чи відсутність такої відповідності (тотожності). Таке визначення охоплює всі види кваліфікації та ґрунтується на концепції, що кваліфікація це не тільки процес, але й результат.

Важливими моментами при характеристиці кваліфікації злочинів є розгляд положень про її механізм, правила, етапи та стадії.

Механізм кваліфікації злочинів - це комплексна система, що подає уявлення про основні складові частини, функціональну побудову й порядок процесу кваліфікації злочинів. Слід зазначити, що кваліфікація злочину - це певна пізнавально-оцінна діяльність, розумовий процес, при якому використовуються певні прийоми та беруться до уваги особливості певних кримінально-правових ситуацій (наприклад, конкуренції кримінально-правових норм, множинності злочинів тощо). Сутнісно кваліфікація злочинів є як константним, так і динамічним явищем. Константність кваліфікації проявляється в тому, що вона втілюється у формулу кваліфікації злочинів, котра є сталою та непорушною (якщо не буде змінена в передбачених законом випадках). Динамічність кваліфікації полягає в тому, що вона проходить відповідні етапи, здійснюється на певних стадіях, а тому може змінюватися, набувати чи позбавлятися певних цифр і букв у формулі кваліфікації.

У процесі кваліфікації спочатку відбувається діяльність правозастосовного органу зі встановлення фактичних обставин. Така діяльність здійснюється з дотриманням вимог КПК та з використанням досягнень криміналістики, тож власного кримінально-правового змісту не має. Та саме завдяки їй отримується важливий результат: встановлюються фактичні обставини (юридичні факти), котрі правозастосовний орган вважає доведеними, та ті, що на його думку, мають значення для кваліфікації.

Встановлення фактичних обставин, які мають значення для кваліфікації (фактичний склад злочину) тягне за собою їх зіставлення з юридичним складом злочину. При цьому задіюється правосвідомість і правова культура особи, яка репрезентує правозастосовний орган, відбувається тлумачення кримінального закону, здійснюються логічні операції, використовуються знання з юридичної психології, кримінології тощо. Усе це загалом має вплинути на висновок щодо відповідності фактичних обставин скоєного діяння юридичному складові злочину. І насамкінець, цей висновок слід належним чином закріпити у відповідних процесуальних документах, використавши для цього необхідні правила та форми.

Звісно, що така схема відбиває лише загальний механізм кваліфікації злочинів, який може мати свою специфіку залежно від виду та характеру злочину, суб'єкта, котрий його скоїв, особливостей етапів і стадій кваліфікації тощо [48].

Кримінально-правовою теорією, судовою та слідчою практикою вироблені спеціальні правила кваліфікації злочинів. Основні з них такі:

1) усі фактичні ознаки вчиненого  повинні відповідати юридичним  ознакам складу злочину;

2) ознаки вчиненого злочину повинні  бути розмежовані, відокремлені  від суміжних складів злочинів;

3) до вчиненого злочину завжди  повинна бути застосована та  кримінально-правова норма, котра  найбільш повно містить його  ознаки;

4) за наявністю у вчиненому  діянні ознак загальної та  спеціальної норм слід застосувати  спеціальну норму;

5) кваліфікований склад злочину  має пріоритет (перевагу) щодо основного  складу, а особливо кваліфікований - щодо кваліфікованого й поглинає  його;

6) діяння, при якому заподіяння  шкоди додатковому безпосередньому  об'єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння  шкоди головному об'єктові, кваліфікується  як один злочин; діяння, при вчиненні  якого шкода додатковому об'єктові  заподіюється факультативно, кваліфікується  за сукупністю злочинів;

7) спосіб вчинення злочину не  утворює сукупності злочинів, якщо  він є обов'язковою, необхідною  та невід'ємною ознакою певного  діяння;

8) кожна наступна стадія завершення  злочину поглинає попередню: склад  закінченого злочину поглинає  склад замаху, а склад замаху  поглинає склад готування до  цього злочину;

9) умисел завжди поглинає необережність, а будь-яка вища ступінь вини  поглинає нижчу;

10) при конкуренції самостійної, окремої, норми та норми про  співучасть у більш тяжкому  злочині застосовується норма  про співучасть тощо [49].

Дотримання цих правил є гарантією правильної, точної та неупередженої кваліфікації злочинів.

Розглядаючи механізм і правила кваліфікації злочинів, особливої уваги заслуговують міжнародний та іноземний чинники, що обов'язково мають бути взяті до уваги у процесі кваліфікації. Сутність цих чинників випливає з положень Конституції України (ст. 9), деяких норм кримінального та некримінального законодавства, а також міжнародних конвенцій (договорів, протоколів тощо), згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України. Роль цих чинників значно підвищилася в сучасних умовах, коли Україна стала активним учасником міжнародних ініціатив, визначивши свій стратегічний шлях на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

Низка положень чинного КК України прямо чи опосередковано вказує на те, що застосування національного кримінального законодавства потребує звернення до іноземних кримінально-правових норм (статті 7-10, 209 тощо). Зокрема, мають бути переосмислені положення ст. 9 КК України "Правові наслідки засудження особи за межами України". Оскільки жоден суд якої-небудь держави не зобов'язаний надсилати до України матеріали про кожний випадок розгляду ним конкретної кримінальної справи, то національному законодавцеві слід ретельно поміркувати, яким чином створити такий правовий механізм, який би давав змогу максимально швидко й об'єктивно отримувати необхідну кримінальну інформацію про обвинуваченого (підсудного). Важливо це тому, що рецидив злочинів, невідбуте покарання чи інші правові наслідки вироку суду іноземної держави беруть до уваги в Україні при кваліфікації нового злочину, призначенні покарання, звільненні від кримінальної відповідальності чи покарання. І якщо особа, котра була засуджена, наприклад, судом Польщі за вчинення простої крадіжки (судимість не знята та не погашена в установленому порядку), потім знов вчиняє такий злочин, проте вже на території Україні, то наш суд має кваліфікувати дії винного як крадіжку, вчинену повторно, тобто за ч. 2 ст. 185 КК України. Усе це орієнтує на докладне вивчення іноземних кримінально-правових стандартів і закордонної судової та слідчої практики.