Причини страйків в Україні

Ст. 18 Закону України "Про транспорт" від 10 листопада 1994 р. передбачено, що припинення роботи (страйк) на підприємствах транспорту може бути у разі невиконання адміністрацією підприємства умов тарифних угод, окрім випадків, пов'язаних з перевезенням пасажирів, обслуговування безперервно діючих виробництв, а також, коли страйк становить загрозу життю і здоров'ю людини.

Відповідно до ст. 22 Закону України "Про електроенергетику" від 16 жовтня 1997 року страйки на підприємствах електроенергетики забороняються у випадках, коли вони можуть призвести до порушення сталості об'єднаної електронної системи України або теплопостачання в осінньо-зимовий період.

Забороняється проведення страйку працівників (крім технічного та обслуговуючого персоналу) органів прокуратури, суду, Збройних Сил України, органів державної влади, безпеки та правопорядку.

Заборону проведення страйку окремим категоріям працівників, під час виконання певних робіт, у певних місцях та за настання певних ситуацій передбачено законами України "Про державну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування", "Про дипломатичну службу", "Про міліцію", "Про Збройні Сили України", "Про альтернативну (невійськову) службу" та ін.

Участь у страйку працівників, за винятком страйків, визнаних судом незаконними, не є порушенням трудової дисципліни і не може бути підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності. Відповідно організація страйку, визнаного судом незаконним, або участь у ньому є порушенням трудової дисципліни. Час страйку працівникам, які беруть у ньому участь, не оплачується. Час участі працівника у страйку, визнаному судом незаконним, не зараховується до загального і безперервного стажу.

Особливості проведення примирних процедур з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) на підприємствах, в установах і організаціях, галузях, на яких відповідно до ст. 24 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)" проведення страйків забороняється, визначаються Положенням про порядок проведення примирних процедур з вирішення колективних трудових спорів (конфліктів), затвердженим наказом НСПП. У таких випадках, а також тоді, коли рекомендації Служби посередництва щодо вирішення колективного трудового спору сторонами не враховано, НСПП, відповідно до ст. 25 Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", звертається до апеляційних судів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя із заявою про вирішення колективного трудового спору. Копія заяви Служби посередництва надсилається сторонам спору.

Підстави для визнання страйків незаконними передбачені в статті 22 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» і вони є вичерпаними. Незаконними визнаються страйки [2]:

- оголошені з вимогами  про зміну конституційного ладу, державних кордонів та адміністративно-територіального  устрою України, а також з вимогами, що порушують права людини;

- оголошені без додержання  найманими працівниками, профспілкою, об’єднанням профспілок чи уповноваженими  ними органами положень статей 2, 4, 6, частин першої і п’ятої  статті 12, частин першої, третьої  і шостої статті 19 цього Закону (йдеться про порушення працівниками, профспілкою, об’єднаннями профспілок  чи уповноваженими ними органами  вимог Закону щодо: процедури  вступу до колективного трудового  спору (конфлікту); відмови представників  найманих працівників чи профспілки  від участі у роботі трудового  арбітражу або від виконання  рішення трудового арбітражу, якщо  дане рішення за попередньою  домовленістю сторін колективного  трудового спору є обов’язковим  для виконання; порядку прийняття  рішення про оголошення страйку, надіслання письмового попередження роботодавцю про початок страйку);

- розпочаті з порушенням  найманими працівниками, профспілкою, об’єднанням профспілок чи уповноваженими  ними органами вимог статті 20, частин другої та третьої статті 24 цього Закону, зокрема, недотримання  працівниками, профспілкою, об’єднаннями  профспілок чи уповноваженими  ними органами норм про порядок  визначення органу (особи), що очолює  страйк, і припинення його повноважень, законодавчо встановленої заборони  на проведення страйку;

- які оголошені та/або  проводяться під час здійснення  примирних процедур, передбачених  цим Законом. Під примирними процедурами  слід розуміти діяльність примирної  комісії та/або трудового арбітражу  з розгляду колективного трудового  спору (конфлікту) з метою його  вирішення.

Варто знати, що страйк визнається незаконним при наявності хоча б однієї підстави, передбаченої в статті 22 Закону.

Законність чи незаконність страйків та локаутів визначає в кожному конкретному випадку суд. При цьому є значна специфіка, залежно від країни, відносно розподілу страйків на законні та незаконні. Є ще одна особливість: залежно від умов конкретної країни суди можуть розширити чи звузити межі законності страйку. Таким чином, правова регламентація страйків не зводиться до прямих заборон та придушення, а є досить гнучкою.

Отже, маємо визначити, що правом на страйк в Україні можливо використатися лише за наявності певних умов: у разі допущення грубих порушень соціально-трудових прав з боку власника підприємства, у випадку недосягнення компромісу після проведення примирних процедур.

Висновок

Право на страйк є невід’ємним конституційним правом громадян України. Відповідно до ст. 44 Конституції України [1] ті, хто працюють, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Міжнародними актами право на страйк віднесено до основних колективних трудових прав працівників. Згідно із ст. 17 Закону страйк - це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов'язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

4. Порядок  організації та проведення страйку

При погіршенні фінансово-економічного стану підприємства власник або керівник, шукаючи шляхи виходу із кризового стану та джерела фінансування, ідуть шляхом найменшого опору, тобто затримують виплату найманим працівникам належних їм сум.

Таким чином, наймані працівники своєю працею фактично кредитують підприємство.

Це тягне за собою цілу низку проблем, і в першу чергу викликає трудові конфлікти на підприємствах. На теперішній час цивільні суди практично завалені позовами працівників про стягнення з підприємств боргу із заробітної плати та інших виплат, поновлення на роботі. Але здебільшого ці позови подаються працівниками після звільнення з підприємства, оскільки такі (хоча й правомірні дії) негативно впливають на їх стосунки з власником (керівником) підприємства і не вирішують проблеми в цілому [6].

Вирішення трудового спору в межах Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” не лише дозволяє розглядати чинники дестабілізації по суті, а й визначити причини їх виникнення, шляхи подолання, з’ясовує та регламентує відносини між сторонами конфлікту під час його виникнення, дозволяє зменшити невиробничі витрати підприємства (державне мито, виконавчий збір).

Процедуру розв’язання спору координує та контролює державний орган (Національна служба посередництва і примирення), що також позитивно впливає на термін, якість вирішення розбіжностей, не дає трудовому конфлікту перерости в міжособовий.

Перше, що кидається в очі при початку розгляду конфлікту, це те, що у більшості спорів роботодавець посилається на загальнодержавні проблеми та на невиконання державою своїх обов’язків перед підприємством ( недофінансування різних програм, неповне відшкодування пільг, субсидій і таке інше). Усі ці проблеми дійсно мають місце і далеко не останнє, але досвід показує, що є й інші причини виникнення чинників дестабілізації:

- неспроможність підприємств  ефективно працювати в нових  умовах господарювання;

- відтік кваліфікованих  кадрів;

- необізнаність як працівників, так і роботодавців з законодавчими  та нормативними актами, які регламентують  порядок вирішення розбіжностей  між ними, а також з можливостями  цієї процедури.

Розповсюдженню застосування крайніх заходів, таких як припинення роботи, страйки, акції протесту сприяє і те, що дуже мало власників, керівників звертається до суду з заявами про визнання страйку незаконним.

Статтею 17 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” визначено: „Страйк - це тимчасове колективне добровільне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків) підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту) [2].

Страйк застосовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу (представника) задовольнити вимоги найманих працівників або уповноваженого ними органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого нею (ними) органу”.

Таким чином, зазначається, що страйком може бути припинення роботи лише з метою вирішення КТС (К), тобто на підприємстві повинен бути зареєстрований КТС (К). Але найбільш часто припинення роботи працівниками проводиться без реєстрації КТС(К) і навіть без вибору органу, уповноваженого представляти їх інтереси, чи без передачі письмових вимог роботодавцю. За таких обставин керівник підприємства залишається наодинці із страйкуючими.

Статтею 44 Конституції України для тих, хто працює, передбачено право страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом. Вимога одна - дотримання законності [1].

Статтями 18, 19, 20 Закону України „Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) визначено, що страйк може бути розпочато, якщо примирні процедури не привели до вирішення колективного трудового спору (конфлікту) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору (конфлікту) [2].

Рішення про оголошення страйку на підприємстві приймається за поданням органу профспілкової чи іншої організації найманих працівників, уповноваженої згідно із статтею 3 цього Закону представляти інтереси найманих працівників, загальними зборами (конференцією) найманих працівників шляхом голосування і вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих працівників або дві третини делегатів конференції. Рішення про оголошення страйку оформляється протоколом.

Орган (особа), який очолює страйк, зобов’язаний письмово попередити власника або уповноважений ним орган (представника) не пізніш як за сім днів до початку страйку, а у разі прийняття рішення про страйк на безперервно діючому виробництві - за п’ятнадцять днів. Діє під час страйку в межах прав, передбачених цим Законом та інформує працівників про хід вирішення колективного трудового спору (конфлікту).

Власник або уповноважений ним орган (представник) зобов’язаний у найкоротший строк попередити постачальників і споживачів, транспортні організації, а також інші заінтересовані підприємства, установи, організації щодо рішення найманих працівників про оголошення страйку [3].

Місцеперебування під час страйку працівників, які беруть у ньому участь, визначається органом (особою), що керує страйком, за погодженням із власником або уповноваженим ним органом (представником).

У разі проведення зборів, мітингів, пікетів за межами підприємства орган (особа), який очолює страйк, повинен повідомити про запланований захід місцевий орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, НСПП не пізніше ніж за три дні.

Порядок організації та проведення страйку регламентується Положенням про порядок проведення страйку як крайнього засобу вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та примирних процедур під час страйку, що розроблене відповідно до статті 44 Конституції України, Закону України “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)”, інших законодавчих актів України та з врахуванням положень частини другої статті 3 Закону України “Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності”.

Це Положення визначає відповідно до Закону України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)", інших законодавчих і нормативно-правових актів правові і організаційні засади проведення страйку як крайнього засобу вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та примирних процедур під час страйку, шляхи і форми сприяння Національною службою посередництва і примирення (далі – НСПП) вирішенню колективних трудових спорів (конфліктів) під час страйків.

Законодавство передбачає різний порядок оголошення страйку в залежності від рівня колективного трудового спору.

На виробничому рівні рішення про оголошення страйку приймається загальними зборами або конференцією найманих працівників. Подання про розгляд цього питання на розгляд зборів чи конференції вносить профспілковий чи інший орган, який уповноважений представляти інтереси найманих працівників при вирішення колективного трудового спору. Рішення про оголошення страйку вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість найманих працівників підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) або не менше двох третин делегатів конференції. Загальні збори чи конференція самі визначають порядок розгляду питання, а також порядок голосування. Рішення про оголошення страйку оформляється протоколом.