Соціальний капітал як чинник інституційного розвитку суспільства

Досліджуючи роль міжнародних організацій  у розвитку соціального капіталу окремих країн, відносини з недержавними організаціями в політиці, створення атмосфери недовіри незрозумілими діями НУО вчені дійшли висновку, що ця роль є контрпродуктивною. Вони провели аналіз місцевих організацій Боснії і Герцеговини, доволі важливий, оскільки він торкнувся проблем, які рідко стають предметом обговорення, і зробили висновок, що завдання соціального розвитку не повинні покладатися виключно на іноземну ідею недержавних організацій, що це викликає лише недовіру між громадянами. Варто знаходити вже існуючі паростки довіри, настійливо розвивати і розширяти їх. Крім того, вчені довели, що міжнародні організації іноді створюють „антиполітичну опозицію, яка маргіналізує політичні партії і перетворює соціальні рухи в бюрократії”. Вони вбачають загрозу у протистоянні держави і громадянського суспільства, і пропонують замість цього створювати нові альянси, коаліції і знаходити компроміси [15].

Р. Целларус і М. Стаддон виявили, що болгарські екологічні недержавні організації представляють собою суміш складних і аморфних організацій. На їх думку, суперечності про розміри і різноманітність природоохоронних організацій часто ігнорують питання мотивації, намірів і структури організацій цього сектору. Автори критикують ідею, що достатньо лише одного факту існування організацій, чи що в них апріорі є „екзистенційне” бажання до успішної діяльності. Автори пропонують переглянути відносини між державою і суспільними організаціями, які часто страждають залежністю від держави, або від парадержавних (як міжнародні донори) організацій, та переглянути їх концепт „громадянського суспільства” [13].

Деякі вчені вважають, що „західний  ухил” вніс теоретичне сум’яття в  поняття громадянського суспільства. Вони ставлять під питання корисність антагонізму між державою і суспільством, відмічають при цьому, що в країнах Східної Європи поняття „громадянське суспільство” ніколи не було популярним, тобто, що це швидше риторичний зворот, ніж поняття, яке відображає соціальну реальність; що про „громадянське суспільство” краще дискутувати в іншому, ширшому контексті держави, сучасності, індивідуалізму, плюралізму і меж між державою і суспільством. Ряд авторів ілюструє механізми, які чи розладнують такі відносини, чи навпаки ведуть до успішної співпраці, розглядають НУО як ключовий фактор у побудові соціального капіталу і роблять висновок, що найважливішим для побудови соціального капіталу є законодавство, яке регулює відносини між місцевою владою і громадськими організаціями, а також природа фінансової підтримки, яка надається центральним урядом [8].

Розглядаючи гендерний підхід до вивчення громадянського суспільства і соціального капіталу, вчені аналізують участь жінок в політиці і громадській діяльності в Румунії, Болгарії, Сербії й Албанії. Вони вказують, що жінки менш активні, ніж чоловіки. Позиції жінок ослаблені бідністю, безробіттям, недостатністю адекватних соціальних послуг, насиллям в сім’ї, проституцією і торгівлею людьми. Румунська влада в цілому мало займається вирішенням специфічних проблем жінок, в Болгарії розвивається

традиціоналістський підхід, у Сербії ж очевидний зв’язок  між насильством в сім’ї і насильством в ході війни [14]. Досліджуючи соціальний капітал і демократизацію, К. Доулі і Б. Сільвер, виявили взаємозв’язок між соціальним капіталом, етнічністю і підтримкою демократії в ЦСЄ. Їх аналіз, який ґрунтується на даних світового опитування „World Values Survey”, в цілому показав слабкість зв’язку між соціальним капіталом і демократизацією в Східній Європі. На їх думку, важко очікувати, що міжетнічні суспільства будуть підтримувати демократію, якщо в них реалізується національний проект, вибудуваний навколо однієї нації, який виключає всі інші національності [15].

Таким чином, слід зазначити, що наукові  пошуки і дослідження з проблем  соціального капіталу і громадянського суспільства спрямовані на вивчення активності громадян і її впливу на демократизацію. Деякі вчені дотримуються неоліберального підходу, наголошуючи, що громадянське суспільство відділене від держави. Їх праці в основному ґрунтуються на кількісних методах. Етнологічні дослідження спрямовуються на розгляд складних механізмів взаємодії між людьми, державою і організаціями в пострадянських країнах. Більшість вчених схиляються до думки, що інструменти і підходи для вивчення соціального капіталу в Центрально-Східній Європі повинні бути іншими, ніж в країнах Заходу. Водночас не слід забувати про такі важливі моменти як гендер, етнос, релігія і держава. Частина вчених вважає, що дослідження громадянського суспільства необхідно перенести в площину аналізу переконань, цінностей і повсякденних практик людей. Це краще всього вдається політичній антропології, яка долає межі і ліберального індивідуалізму, і релятивізму й універсалізму [14].

Соціальний капітал може слугувати  певним критерієм ефективності інтеграційних процесів. Окрім суто економічних та правових стандартів, які дуже часто представляють „штучний камуфляж” політичної системи, соціальний капітал, у розумінні індивідуальної та групової довіри, згуртованості нації та толерантності, є індикатором, який не залежить від зовнішньо формального набору юридичних норм та правових принципів. Останні можуть бути присутні в певному суспільстві, але реально не здійснювати жодного впливу на суспільно-політичне життя країни.

Так, у деяких постсоціалістичних суспільствах мережа соціальних інститутів характеризується відсутністю чіткості визначення функціональних цілей і завдань. В інституційному дизайні громадянського суспільства та політичної системи в цілому важко окреслити, яка з структур відповідає за той чи інший вид діяльності. Громадяни не знають, до якої інституції треба звертатися, волонтером якого елемента громадянського суспільства їм варто стати [16]. Наприклад, у сучасній Румунії, у ході адаптації до комунітарних стандартів, нові інститути створюються з особливою легкістю, принаймні з точки зору їх юридичного оформлення, проте старі інститути, які також виконують подібні функції, з політичного простору не зникають. Співіснування паралельних мереж інститутів призводять до того, що у Румунії, за європейськими мірками небагатій країні, соціальні спільноти використовують забагато ресурсів на їх утримання.

На півночі існували стабільні  громадські традиції, а неурядові  організації підтримували загальний курс на реформування. На півдні Італії громадяни були схильні менше довіряти один одному та покладалися на кланові неформальні зв’язки, факт, який був названий П’єром Бурдьє [11] „негативним соціальними капіталом”. Іншими словами, в аналітичній перспективі європейських студій, соціальний капітал є певним неформальним критерієм та важливим індикатором інтеграційних процесів. Наші аргументи на користь соціального капіталу як теоретичної бази дослідження євроінтеграційних процесів постсоціалістичних суспільств повинні також врахувати можливість порівняльного аналізу політичних систем та розширення предмету дослідження від поведінки людей на індивідуальному рівні до підсумовування результатів на рівні регіонів та групи країн.

Аналітична перспектива, яка відкривається  в результаті даного методологічного  синтезу є багатообіцяючою. Зазначимо, що в деяких наукових розвідках демонструється, що форми дослідницького використання теорій соціального капіталу у світовій порівняльній перспективі мають ефективно розроблятися та вдосконалюватися. Так, російський дослідник М.Грейбіл описує відомий у західних наукових колах експеримент, проведений економістами C.Кнаком та П.Кефером, який полягає у тому, що велика кількість гаманців з 50 доларами США були спеціально „втрачені” у цілому ряді великих міст світу. Частка повернених власникам „втрачених” гаманців у кожній країні тісно корелювала з показником довіри, тобто в країнах, де рівень взаємної довіри високий, люди дійсно дбають про якість соціальних відносин та повертають втрачені речі. Цікаво, що поправка на рівень доходу на душу населення в країнах, де проходив експеримент, не понизила, а підвищила рівень кореляції двох показників, оскільки явного і однозначного зв’язку між рівнем доходу населення та поверненням речей не було знайдено. Таким чином, за умов відсутності ширшого і повнішого набору показників, як умовних індикаторів соціального капіталу, можна скористатися сааме показником довіри [2, 55]. В контексті європейських студій, цей показник є важливим показником ступеня консолідації демократії як одного з центральних критеріїв європейської інтеграції.

Окрім теоретико-методологічних міркувань, зауважимо, що аналітична перспектива дослідження євроінтеграційних процесів крізь призму соціального капіталу залежить і від встановлення чітких теоретичних зв’язків між підходами до вивчення євроінтеграції та концептуальними основами соціального капіталу. В цьому відношенні, існують деякі наукові напрацювання, проте, вдосконалення дослідницьких прийомів є справою майбутнього. В цілому, в ході аналізу євроінтеграційних процесів, існує необхідність розставлення певних методологічних акцентів. Наприклад, у поглядах Карла Дойча [3], представника комунікаційної теорії європейської інтеграції, розрізняємо істотне розходження між „юридичною державою” та „соціологічною нацією”. Інтеграція в його розумінні складається як з соціальних, так і з інституційних компонентів, і полягає у створенні в межах визначеної території „відчуття співтовариства”, а також потужних інститутів, як практичних інструментів, здатних забезпечити виникнення серед населення очікування мирних змін на перспективу [7]. До певної міри, К.Дойч описував інтеграцію в термінах соціального капіталу, але сам не використовував цей термін. Теорії соціального капіталу добре вписуються в аналітичні схеми сучасної європейської теорії політичних мереж, запропонованої Нейлом Нугентом [9] для дослідження трансформації процесу прийняття рішень у національних державах внаслідок інтеграційних процесів в Європі. В даному випадку, концепт соціального капіталу пропонує розроблену систему дослідження соціальних мереж, а також їх впливу на політичні процеси.

Сам концепт спирається на мережевий підхід, який визнає комунікативну сутність інтеграційних процесів, їх неформальну сторону, а також відсутність державної ієрархічності, яка зникла в результаті стирання національних кордонів. З цієї точки зору, теорії соціального капіталу та політичних мереж є певними опонентами міжурядової концепції європейської інтеграції дозволяючи детально проаналізувати євроінтеграційні процеси постсоціалістичних суспільств.

Іншим сучасним науковим напрямком  євроінтеграційних студій є соціальний конструктивізм, який концентрує увагу на процесі формування європейської ідентичності та європейських цінностей, тобто тих передумов, які є необхідними для набуття повноцінного членства ЄС. В концептуальному плані, спорідненість між теоріями соціального капіталу та

соціального конструктивізму є явною. Дослідник  Т.Ріссе дуже влучно сформулював  мету соціального конструктивізму – детальний аналіз європейської інтеграції на основі соціальної онтології, яка виходить з того, що особи не існують незалежно від соціального середовища та системи спільних цінностей [14].

Соціальний конструктивізм звертається  до делікатних складових інтеграції, таких як формування ідентичності, толерантність, соціальна мобілізація населення, а також проблеми розширення ЄС з соціальної точки зору. В цілому, дискусії з приводу когнітивних можливостей цієї теорії є доволі акцентованими в європейських наукових школах. Тому концепції соціального капіталу можуть сформувати цілісну методологічну систему дослідження спільних європейських цінностей, зокрема в тих країнах, які прагнуть стати членами ЄС, в тому числі України. До соціального капіталу відноситься задоволення рівнем життя, стан навколишнього середовища, індивідуальну фінансову ситуацію, сімейне життя, контактування із друзями та родичами, членство в організаціях громадянського суспільства, участь у політичних процесах тощо. Всі ці індикатори соціального капіталу розглядалися вченими в порівняльній перспективі, формуючи, таким чином, певну градацію, із врахуванням середнього рівня різноманітних показників по всьому ЄС.

Таким чином, теорії соціального капіталу являють собою сучасний інструментарій вивчення суспільно-політичних процесів. Незважаючи на деяку термінологічну нечіткість, сам концепт соціального капіталу відкриває перед дослідниками вагомі наукові перспективи. І це тому, що соціальний капітал як підхід знаходиться на стадії кристалізації методологічної основи. Складаючись із різних наукових напрямків, теорії соціального капіталу дозволяють проаналізувати форми і наслідки соціальних відносин, довіру до органів влади та до неполітичних інститутів, соціальні мережі та якість життя. При цьому, теоретики соціального капіталу пропонують різні ракурси аналізу впливу соціального капіталу на суспільний розвиток. Будучи неформальною, позаінституційною ознакою розвиненого суспільства, соціальний капітал, разом з тим, може бути включений і в інституційний аналіз, факт, який був продемонстрований Р.Патнамом. В цілому, з точки зору євроінтеграційних студій, теорії соціального капіталу представляють неабиякий науковий інтерес.

Огляд по Центральній і Східній Європі та країнах колишнього Союзу пропонує шанс вивчити загальний напрямок досліджень, яке в контексті переходу 1990-х мало в основному практичну спрямованість. У той час як економічні та соціальні науки в основному спрямовані на макрорівень моделей і реформ, соціальний капітал привертав увагу до соціального виміру розвитку, звертаючи увагу на довіру і колективні дії. Обсяг досліджень та їх різноманітність свідчить про міцніючої переконанні, що соціальний капітал є важливим «відсутнім ланкою», необхідним для «лікування» проблем сучасності. Міжнародні організації, такі як Організація Економічного Співробітництва та Розвитку, і Світовий Банк підтримали кілька важливих дослідницьких ініціатив.