Соціальний капітал як чинник інституційного розвитку суспільства

Отже, на основі із сутності досліджуваної категорії можна стверджувати, що соціальний капітал є завжди продуктом організованої взаємодії, тому він має громадську, а не індивідуальну природу. Соціальний капітал – це спільні знання, інформація, моделі взаємодії, що їх група громадян застосовує у процесі якої-небудь продуктивної діяльності [1]. Соціальний капітал, як зазначалось, сприяє зміцненню “живої матерії” громади і часто як побічний продукт інших видів діяльності сприяє побудові взаємин взаємної поінформованості, довіри та міжособистісної солідарності. Для володіння соціальним капіталом людина повинна бути позв’язана з іншими, а ці “інші” є фактичним джерелом його переваги. По-друге, соціальний капітал як елемент функціонування організованої суспільної системи не може знаходитися у приватній власності, тобто він є суспільним благом, належить усім членам громадянського суспільства разом і є важливим елементом економічного сталого розвитку суспільства.

На підставі аналізу різних підходів до дослідження соціального капіталу та узагальнивши результати аналізу, можна  виділити три основних типи систематизації теорій соціального капіталу: трьохрівневий, структурно-інституціональний і  предметно-функціональний [5].

Безсумнівною перевагою структурного й інституціонального підходів до дослідження соціального капіталу є те, що в його основі знаходяться системо-утворюючі категорії, що дозволяє досить глибоко проникнути в сутність досліджуваних реалій.

Заклики щодо індивідуалізму і егоїзму починають поступово втрачати своє домінуюче положення. Зазначимо, що важливість соціального капіталу почала вже проявлятися під час реформ в аграрному секторі, коли суб’єкти приватного агрогосподарювання потребували доступу до інформації, постачальників, покупців, банків тощо – саме тому багато успішних фермерів раніше працювали керівниками колгоспів [9], що дозволило їм акумулювати певний соціальний капітал, необхідний для успішного ведення господарства. Що стосується ролі соціального капіталу у покращенні екологічної якості сільського розвитку, то можна сказати, що екологічний рух в Україні сьогодні можна визначити як сурогатний, при цьому до недавнього часу держава часто займалася екологічними проблемами лише тоді, коли вони мали міжнародне значення. Така символічність екологічного руху в Україні сприяла зниженню рівня екологічної свідомості, тоді як у розвинених країнах екологічні проблеми стали предметом суспільної уваги, а населення бажає здійснювати інвестиції в якість довкілля, навіть за рахунок поточного добробуту. Багато вчених звертають увагу на велику роль неурядових організацій у зазначених процесах [11].

Інституційний вакуум між центральним  і місцевими рівнями має місце не лише через відсутність залучення населення у розробку відповідних програм і стратегій, але й через різні темпи змін і нерозвинену інфраструктуру, у результаті чого соціальне навчання на місцевих рівнях не встигає за змінами і формуванням інститутів на вищих рівня. Взагалі, інституційний вакуум є характерним для України, особливо в світлі її євроінтеграції, коли зміни спричиняються, в основному, політичною волею. Іншими словами, в рамках інституційного вакууму більшість змін відбуваються на адміністративному і законодавчому рівнях. Зайвим свідченням на користь цього вакууму є низький рівень розвитку організацій сільського населення.

2. Особливості соціального капіталу в країнах Європи та країнах СНД: специфічні та відмінні риси

Дослідження стану і розвитку соціального капіталу в країнах Європи та  країнах СНД має безліч питань, а найголовніше – яким чином можна побудувати і зміцнити демократію? Воно виникає тому, що політичне життя суспільства зумовлене не лише інституційними нормами, але й різними соціальними факторами. У межах теоретико-методологічних підходів, які враховують соціальний контекст політичних процесів, слід виділяти теорію соціального капіталу, яка значно сприяє дослідженню демократизації.

Актуальність теми зумовлена, по-перше, появою неоднозначних тенденцій в асоціативному просторі країнах Європи та  країнах СНД (низький рівень явки на вибори, падіння рівня довіри до політичних партій); по-друге, потребою розв’язання методологічної проблеми аналізу закономірностей розвитку політичного сектору на основі теоретичного осмислення соціальних процесів, які відбуваються у перехідних суспільствах. Осмислення інституційних форм самоорганізації асоціативного простору, який складає основу громадянського суспільства, сприяє виробленню певних підходів щодо шляхів реформування громадських механізмів впливу населення на процес прийняття політичних рішень у різних посткомуністичних країнах, в тому числі й в Україні.

Незважаючи на критику, яка була адресована індивідуалістичному підходу до вимірювання соціального капіталу, саме методи даної наукової парадигми домінують у дослідницькій програмі Світового Банку, присвяченій стійкому розвитку країн і регіонів. Індивідуальні індикатори соціального капіталу включаються експертами Світового Банку в анкети по дослідженню цінностей у суспільствах країн світу. Тож, Світовий Банк, як і Європейська Комісія, намагаються виробити інтегральний індикатор соціального капіталу, тобто звести дане багатоваріантне поняття до цифрових виразів і показників [14]. Можна констатувати, що склався не лише певний консенсус щодо визначення соціального капіталу, але й сформувалися нові підходи в його оцінці та застосуванні. Соціальний капітал

використовується  для пояснення будь-яких явищ, навіть на перший погляд не пов’язаних з демократизацією, але реально доволі важливих для її розвитку, наприклад, від рівня смертності громадян середнього віку до транскордонних відносин з сусідніми країнами.

Для багатьох науковців ідея соціального  капіталу інтуїтивно уявляється досить привабливою, що, звичайно ж, правильно, особливо для країн Європи і колишнього СРСР [7]. У дослідженнях вчені звертають увагу на важливість неформальних мереж, які слід розвивати, щоб досягти успіху в будь-якій справі, чи зрозуміти чому деякі впровадження не працюють, хоч реформатори вважають, що вони повинні працювати. Певні очікування науковців щодо соціального капіталу в плані, що він буде служити містком між різними дисциплінами і політиками, дещо зменшились. Тут поєдналось декілька причин, зокрема ті, які пов’язані з методологічними підходами, переоцінкою якогось одного типу даних і недооцінкою, наприклад, місцевих особливостей. Водночас для політики важливо те, що соціальний капітал не має свого виокремленого інституту, тож, в останні роки серед науковців з’явилось розуміння, що соціальний капітал необхідно розглядати в поєднанні з іншими типами капіталу, що обов’язково слід пам’ятати про непересічну роль держави, яка створює інституційне тло, і на ньому громадянам легше розвивати довіру, взаємовідносини, зміцнюючи місцеві спільноти [15]. Отже, очевидно, що праці, в яких аналізується соціальний капітал, мають значну цінність для інновацій у політиці.

Сучасні політологічні дослідження  базуються на різних методологічних підходах до аналізу громадянського суспільства постсоціалістичних країн. Ознайомлення з проблематикою науково-аналітичних пошуків, дає підстави зауважити, що основні методологічні проблеми зумовлені неоднозначними політичними явищами і трансформаційними процесами, які відбуваються в певному соціальному середовищі.

Зокрема, формування та розвиток поглядів політологів на громадянське суспільство пов’язані з конституюванням певних філософських ідей і темпами змін у соціальному середовищі. Так, А. Колодій виділяє три класичні інтерпретації громадянського суспільства [14], які сформувалися в межах зарубіжних політичних вчень: локківський підхід, за яким основою громадянського суспільства є протиставлення природного стану розвитку суспільства і громадянського; гегелівський підхід, який спирається на ідею правової держави та принцип індивідуалізму; токвілівський підхід, який на перше місце висуває асоціативну діяльність [16]. М. Кеннеді, виходячи з токвілівського розуміння суспільства, вважає, що громадянське суспільство – це основа формування ідентичності, відносно автономної від держави. Іноді у це поняття включають лише громадську діяльність, наголошуючи, що приватна сфера до нього не входить. Однак, логіка розвитку сучасних суспільств наголошує на ідеології „священного розмежування між приватним і громадським, a держава й економіка постійно втручаються у приватну сферу чи колонізують її різними обмеженнями [2]. Тож, сучасна концептуалізація поняття громадянське суспільство, як пише Ю. Узун, представляє конфронтацію двох історико-політичних парадигм: перша ґрунтується на визнанні примату індивідуальної свободи від тиску з боку колективної більшості; а в основі другої – лежать колективні цінності [9]. Натомість, Д. Кола зазначає, що громадянське суспільство це – імпульс для соціального життя, яке організоване за власною логікою, в першу чергу асоціативною, та забезпечує динаміку економічного, культурного і політичного розвитку [4].

Досліджуючи взаємозв’язок соціального  капіталу і громадянського суспільства  у країнах Європи, Б. Лоуелл доводить, що зміцнення демократії критично важливо і може досягатися через зміцнення довіри громадян між собою та до органів влади різних рівнів. Він вважає, що конфлікти, які почасти виникають то в одній, то в іншій трансформаційній країні Європи, – це звична справа, що конфлікти політично важливі [15].

Розробляючи теорію громадянської  участі, Гібон [14], на відміну від багатьох вчених, які схильні вважати, що громадяни країн Східної Європи менш активні, ніж на Заході, відстоює протилежну точку зору. Його підхід полягає в тому, що замість вивчення роботи органів держави, варто звернути увагу на соціальні мережі, як на важливий чинник громадянського суспільства. Певна частина вчених основною причиною меншої активності громадян країн Європи та країн СНД, натомість, вважає соціалістичне минуле, поєднання соціалістичного спадку та сучасних соціоекономічних і політичних умов. Дехто з вчених спрощено розглядає складне минуле; інші – наголошують на неефективності сучасної держави, яка гальмує громадську активність; треті – досліджують діяльність громадських організацій, вбачаючи в них форму соціального капіталу; четверті – аналізують взаємини між неурядовими організаціями, місцевою і центральною владою тощо. Вчений переконаний, що антитезою громадянського суспільства є атомізація – коли громадяни відірвані одні від одних. Провівши у 1995 р. соціологічні дослідження в Болгарії, Польщі, Угорщині, Росії, Франції, Іспанії і США, вчений заявив, що соціальні мережі не пов’язані з настроями громадян щодо органів влади. Так, він довів, що соціальні мережі не мають великого значення в перехідних країнах, і, що вони важливі для Заходу, але не для країн Європи.

М. Аберг у своїй теорії некомунітарного  соціального капіталу дещо по-іншому розглядає це питання [17]. Проаналізувавши деякі обмеження теорії соціального капіталу Патнама щодо країн Європи, і, зокрема до України, вчений показав, що політична культура країни залежить від часу і контексту, „політичні культура й історична спадщина, інститути, держава іструктурні фактори, такі як рівень соціоекономічного розвитку, виражаються в багатьох явищах у політиці, однак не за детерміністською моделлю Патнема” [7]. М. Аберг доводить, що специфічний (некомунітарний) соціальний капітал пострадянських країн заважає побудові демократичної культури і демократичних інститутів. У розділі „Політична культура” він вивів декілька проблем [17], що виникають при аналізі громадських організацій в Україні, які можна розглядати як організації, що відстоюють певні політичні інтереси. Люди мало довіряють державі, проте це не означає, що вони автоматично підуть вирішувати свої практичні негаразди в громадські організації і політичні партії, як це роблять громадяни країн Заходу. Вчений вбачає одну з причин цього в типі соціального капіталу, в його некомунітарності, що перешкоджає розвитку довіри і спільних дій, оскільки всі взаємини обмежені тісним колом родичів і друзів, яке сформувалось ще при соціалізмі.

Тому М. Аберг приходить до висновку, що оскільки держава виявила свою неефективність у вирішенні суспільних проблем, то цей некомунітарний соціальний капітал буде працювати й надалі [17]. Р. Роуз, створивши теорію антисучасних мереж, довів, що традиційні мережі перешкоджають успішній демократизації. Він вважає, що для демократизації недостатньо лише проведення вільних виборів. Необхідно враховувати також відсутність сучасної розвиненої держави і потужного громадянського суспільства, як і влади закону та відповідальності. Переможці виборів не несуть відповідальності перед виборцями, чи перед інститутами громадянського суспільства. Вчений зауважує, що замість традиційного аналізу поведінки виборців більш корисним буде розгляд природи соціальних мереж, тобто соціального капіталу [11].

На відміну від вчених, які  вважають громадянське суспільство  у Європі слабким, Р. Алапуро доводить, що це не правильно [14]. У своїй праці „Категорії, соціальні мережі і громадянське суспільство: соціальні зв’язки вчителів Петербурга”, він на прикладі Росії ілюструє, що в умовах відносно неефективної держави, сильну організацію населення варто визнати успішною. Зокрема, вчителі Росії створюють мережі знайомств, що формується стратегією виживання. Додамо, що й в Україні також існують подібні соціальні мережі.

Р. Алапуро гадає, що демократизація і посилення ефективності держави  ще більше зміцнять соціальні мережі різних категорій населення через організовану боротьбу за свої інтереси [9]. Подібно до згаданих вчених, Маргарет Леві також розглянула участь громадян Східної Європи в добровільних організаціях і довела, що зв’язок між соціальним капіталом і участю в їх роботі доволі слабка. Це суперечить теорії Патнама, яка не спрацьовує в країнах ЦСЄ на відміну від Італії й інших країн Західної Європи [11].

Джон Бріхм вважає, що громадська участь це – та частина соціального  капіталу, яка найтісніше зв’язана з індивідуальним доходом. Дослідивши громадянське суспільство Естонії, Словенії та Данії, він зробив відкриття, що активність громадян є значимим передвісником рівня індивідуального доходу. Він виявив також, що заможні естонці активніше беруть участь у суспільному житті, при тому, що вік і освіта у цьому випадку не мають значення. Тобто, громадську активність необхідно стимулювати, оскільки це здійснює корисний вплив на стабільність демократії в країні й економічне зростання [5]. Зв’язок між активністю громадян і економічним зростанням виявили й інші вчені, зазначивши, що бідні люди рідше беруть участь у діяльності громадських організацій.

Отримані під час дослідження  дані показали існування глибоких розколів у суспільстві, як на територіальному рівні, так і в сфері культури, моралі чи політики [15]. Тож колективні дії варто вивчати у зв’язку зі зростаючою нерівністю і поділами в суспільстві, а вспецифічному випадку Боснії і Герцеговини – у зв’язку з насильницьким переселенням людей.