Соціальний капітал як чинник інституційного розвитку суспільства

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ УКРАЇНИ

«КІЇВСЬКИЙ  ПОЛІТЕХНІЧНИЙ ІНСТИТУТ»

ФАКУЛЬТЕТ МЕНЕДЖМЕНТУ І МАРКЕТИНГУ

 

 

 

Розрахункова-графічна робота

 

з дисципліни «Теорія організації»

на  тему: «Соціальний капітал як чинник інституційного розвитку суспільства»

 

 

 

 

 

  Роботу виконала:

студентка групи У3-11

Бриксіна  В.О.

 

Перевірила:

Сімченко  Н.О.

 

 

 

 

 

 

 

Київ –  2013 

Зміст

Розділ 1. Концептуальні засади розвитку  теорії організації………..3

Соціальний капітал як чинник інституційного розвитку суспільства…3

Особливості соціального капіталу в країнах Європи та країнах СНД: специфічні та відмінні риси……………………………………………………..11

2. Розділ 2. Аналіз діяльності підприємства  в контексті теорії організації……………………………………………………………………….24

2.1. Практичний досвід реалізації  концептуальних засад, висвітлених  у   Розділі 1 РГР

2.2. Застосування методу case-study щодо  розгляду проблем теорії організації  на практиці……………………………………………………………………….24

3. Висновки……………………………………………………………………...33

4.Список використаних джерел………………………………………………34

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Концептуальні  засади розвитку  теорії організації

1. Соціальний капітал як чинник інституційного розвитку суспільства

Тенденції економічного розвитку нового інституціонального середовища вимагають приділяти особливу увагу  можливостям застосування досвіду  розвинутих країн з формування соціального  капіталу як необхідної умови конкурентоспроможності національної економіки в сучасних умовах.

За таких умов набуває  актуальності проблема ресурсного забезпечення соціально-економічного розвитку країни. Йдеться не тільки про фінансові та матеріально-технічні ресурси, а саме про ті види ресурсного забезпечення, що пов’язані з людьми (інтелектуальні, духовні, організаційні) та стосунками між ними (конфлікти, довіра) [1]. Усі ці чинники поєднуються у таке відносно нове поняття, як соціальний капітал, який, з одного боку, є інтегральним показником суспільного розвитку, а з іншого – одним із головних чинників впливу на цей розвиток [1]. Соціальний капітал, як потенційний ресурс економічного розвитку країн, впливає на якість і рівень життя населення та соціально-трудові відносини.

Концепція соціально орієнтованого  ринкового господарства безпосередньо  пов’язана з необхідністю досягнення соціального контакту між державою, бізнесом і суспільством.

Сучасний розвиток соціального  капіталу можна охарактеризувати як новий зміст соціальних зв’язків, культурних норм, психологічних поглядів, духовних цінностей та індивідуальних моделей поведінки, політичних режимів, економічних і правових інститутів, що структуруються різноманітними міжнародними організаціями [8]. За цих умов соціальний капітал сприяє утворенню нових політичних, економічних і культурних структур, надає можливість об’єднувати людей, які розділені локальними формуваннями, та досягнути єдиних найвищих соціальних стандартів життя.

Вперше термін «соціальний капітал» ми зустрічаємо в Джадсон Ханіфан, у дискусії по сільських школах у 1916 році [2]. Він використав цей термін для опису «тих значущих обставин, що впливають на повсякденне життя кожного». Ханіфан дійшов висновку про необхідність виховання доброї волі, братерства, симпатії один до одного й вміння налагоджувати соціальні стосунки між людьми, які «утворюють соціальну одиницю» [5].

З часом поняття «соціальний  капітал» наповнювалося новим ресурсним  змістом, оскільки в реальному економічному житті, все впливовішими на ефективність нашої діяльності стають нематеріального  роду фактори, які нерідко є або  вирішальними чинниками успіху, або причиною невдач, за нібито однакових початкових умовах і матеріальних ресурсах.

На це особливо звернув увагу  Джеймс Коулмен [4], запропонувавши включити соціальний капітал до структури факторів ефективності виробництва і визначив його як потенціал взаємної довіри та взаємодопомоги, що цілеспрямовано і раціонально формується в міжособистісних відносинах: зобов’язання та очікування, інформаційні канали й соціальні норми.

За аналогією з фізичним і  людським капіталом, які втілюються в засобах праці та в освіті і підвищують індивідуальну продуктивність, соціальний капітал було запропоновано  розглядати в таких елементах  суспільної організації як соціальні  мережі, соціальні норми та довір’я, якими створюються умови для  координації та кооперації заради взаємної вигоди [6].

Відомий російський учений Радаєв В. В. [3], відповідаючи на запитання про те, на якій основі протягом останнього десятиліття формуються сучасні теорії соціального капіталу, відзначає, що тут перетинаються два напрямки, кожний з яких використовує свої аналітичні інструменти, і пов'язані вони з виділенням двох складових соціального капіталу: структурної й інституціональної.

Структурна складова розкривається  через поняття соціальних мереж, що є основою всякого соціального  капіталу, причому мережний підхід традиційно використовується для дослідження  самого широкого кола об'єктів у  соціальних науках [7]. Такий підхід дозволяє будувати різні мережні конфігурації, демонструючи відмінності структури того або іншого соціального капіталу, проводити різного роду виміри – щільності мереж, міцності мережних зв'язків, їхньої стійкості. Інституціональний підхід виокремлюється в сфері проблематики довіри, причому довіра розглядається як виконання зобов'язань без застосування санкцій, тобто має місце віра в те, що взаємні зобов'язання будуть виконані й застосовування санкцій не потребують. Саме така довіра заснована на реципрокному обміні – вірі у взаємність і дієвість зв'язків [11].

Цікавий з економічної точки  зору погляд Дж. Тернера [1], згідно з яким соціальний капітал є чинником, що збільшує потенціал економічного розвитку суспільства за рахунок створення й розвитку соціальних зв'язків і моделей соціальних організацій. При цьому соціальний капітал формується [2],

• як об'єднання індивідів, що вирішують завдання фундаментального характеру і пов'язані з виробництвом, відтворенням, регулюванням і координацією основних потреб. Завдання ці вирішуються на рівні соціальних інститутів, тобто на макрорівні.
• як корпоративні елементи людського капіталу і категоріальні елементи, які генерують соціальні відмінності, що впливають на відношення до них у суспільстві. Це корпоративні й соціальні осередки, що представляють мезорівень.
• як безпосередні особисті відносини в корпоративних і соціальних осередках – це мікрорівень.

Значний внесок у концептуалізацію мікрорівневої інтерпретації соціального  капіталу вніс Бурдьє П. [13], який визначив соціальний капітал як сукупність актуальних або потенційних ресурсів, пов'язаних з наявністю міцних мережних зв'язків, тією чи іншою мірою інституціоналізованих  відносин взаємного визнання [13]. Він визначає обсяг соціального капіталу як функцію розміру соціальної мережі індивіда і обсягу капіталу (економічного, культурного), яким володіють члени особистої мережі цього індивіда.

Макрорівневого трактування соціального  капіталу дотримується Р. Патнам [9], який вважає, що особливістю громадського життя є наявність мережі взаємин, що існують між людьми, норм цих відносин і довіра, тобто все, що дозволяє учасникам відносин діяти спільно більш ефективно в досягненні загальних цілей. До прихильників такого підходу можна віднести й Ф. Фукуяму, який розглядає соціальний капітал як певну можливість людей працювати разом заради досягнення цілей у групах і організаціях [12].

Структурною основою соціального  капіталу виступають соціальні мережі. Р. Роуз розглядає соціальний капітал  як сукупність формальних і неформальних соціальних мереж, які індивіди використовують для виробництва або розподілу  товарів і послуг. Це поряд з  іншими характеристиками підтверджує, що соціальний капітал виникає у відносинах між індивідами [11].

Неформальні соціальні мережі припускають  наявність особистісних довірчих відносин між обмеженою кількістю індивідів, що добре знають один одного, зв'язаних кровним спорідненням, спільністю інтересів  або дружбою [9].

Формальні мережі розглядаються як офіційні організації, що діють у  рамках правового поля, що мають  певну структуру, юридичний статус [9]. Тут зв'язки між індивідами й зв'язки між організаціями опосередковані і багаторівневі.

Відносини між неформальними соціальними  мережами й офіційними організаціями  обумовлені наступними обставинами. Саме в рамках мережної системи відтворюються  стратифікаційні розбіжності, які  пов'язані з нерівним доступом до соціальних мереж. Виміряється ж  соціальний капітал ступенем охопленості  тією чи іншою мережею, а також  розмірами й щільністю цих  мереж, міцністю й інтенсивністю  мережних зв'язків.

В основі інституціонального підходу  лежить проблематика довіри. Р. Патнам [8] розцінює її як елемент соціального капіталу, Е. Лессер [7] висловлює думку про те, що довіра є окремим поняттям і може бути як джерелом соціального капіталу, так і його результатом. Це твердження ґрунтується на тому, що довіра й соціальний капітал зміцнюють один одного. Соціальний капітал створює міцні відносини, а довіра, яка виникає в результаті цього, в свою чергу продукує взаємність і довіру, і як результат є довіра на макрорівні, що сприяє формуванню загальних цінностей [10].

Однак повною мірою в руслі інституціонального підходу перебуває позиція Ф. Фукуями, що прирівнює довіру до соціального  капіталу. Довіра, за Ф. Фукуямою [12], є ключовою характеристикою розвинутого людського суспільства, що проявляється й на індивідуальному, і на соціальному рівні. Саме довіра визначає прогрес, а успіх самореалізації конкретного суспільства залежить насамперед не від ринкових принципів і не від врахування традицій, а тільки від одного рівня довіри, що існує в суспільстві.

Варто зазначити, що серед різноманіття поглядів на соціальний капітал Л. В. Стрельникова [8] виділяє чотири основних підходи до концепції його дослідження:

-        соціо-антропологічний,  заснований на уявленнях про  природні прагнення людей до  об'єднання. Так, Ф. Фукуяма  [12] підкреслює біологічну основу соціального порядку і бачить коріння соціального капіталу в людській природі;

-        соціологічний,  у якому соціальний капітал  розглядається як норми, мережі  й організації, за допомогою  яких індивіди матимуть користь.  Із цього погляду особливий інтерес має робота Р. Роуза [11];

-        економіко-інституціональний,  підставою якого є твердження, що люди при взаємодії один  з одним прагнуть до максимальної  індивідуальної корисності й  використовують ресурси соціального  капіталу при здійсненні різних  видів діяльності;

 

-        політологічний, у якому особлива увага приділяється  ролі інститутів, соціальних норм  у формуванні людської поведінки. Р. Патнам [13] припускає, що розвиток демократії передує матеріальному добробуту. Досліджуючи взаємозалежність особливостей культури й економічного стану різних суспільств він робить висновок про те, що високий рівень матеріального добробуту не є причиною розвитку соціального капіталу, а, навпаки, економічний ріст спостерігається в тих країнах, де є розвинуті громадські стосунки. Соціальний капітал може розглядатися як передумова економічного розвитку й ефективного управління.

Досліджуючи країни з високим рівнем соціального захисту, а саме шведську державу, соціальний капітал, можна трактувати як процес, за якого людські можливості переходять у місцеві ініціативи для створення кращих життєвих умов на певній території. Країна з високим рівнем розвитку зрозуміла, що саме завдяки соціальній економіці можна знайти ефективні управлінські рішення. Питання не в тому, кажуть шведи, скільки робочих місць буде створено, а в тому, де ці місця будуть створені й наскільки задоволена потреба населення в них. Із непохитною вірою в те, що саме соціальна єдність у формі соціального капіталу є необхідною передумовою економічного процвітання суспільства і стійкого розвитку. Тому, пропагуючи ідею активізації соціального капіталу, держава простягає руку допомоги соціально активним громадянам, надає їм можливість знайти себе в суспільно корисній справі й забезпечити сталий економічний розвиток суспільства загалом. Як найбільш дорогий складник соціального капіталу, довіра необхідна передусім для заможності країни загалом. У суспільстві з високим рівнем довіри звичайно вище рівень визнання публічної влади, а отже нижче витрати на підтримку порядку. Інституціональна реформа, що випливає за змінами макроекономічних умов, проходить більш гладко, тому що скорочуються витрати на рішення соціальних конфліктів. У багатьох країнах третього світу з низьким рівнем довіри людям не дістає елементарних інституціональних гарантій, що захищають політиків від експлуатації і свавілля. Єдиним засобом захисту своїх інтересів залишається запеклий опір або навіть громадянська війна. Що стосується відносин роботодавців із найманими працівниками, то в цих країнах майже ще не створено цивілізованої системи трипартизму, у якій держава виступає гарантом конституційних прав своїх громадян у цих відносинах.