Законність і правопорядок

    Право як регулятор суспільних відносин виконує свої функції перш за все в процесі дотримання, виконання, використання і вживання юридичних норм у суспільній практиці, тому законність існує, доки існує право, є правовим режимом суспільних відносин.

    У західній літературі такий стан почали називати правозаконністю, що властивий суспільству з розвиненими громадянськими і демократичними інститутами, вважаючи, що дотримання принципів правозаконності яскраво свідчить про особливості життя у вільних країнах, відмінних від країн з авторитарним режимом. Концепція правозаконності свідомо розроблялася лише в ліберальну епоху і стала одним з її найбільших досягнень, що послужили не тільки щитом свободи, але і налаштованим юридичним механізмом її реалізації.

    Поняття законності як режиму витікає з того факту, що право об'єктивне. Воно породжує і таке ж необхідне явище — законність, яке пов'язане із здійсненням права. Тому поняття законності як режиму нерідко уживається як синонім поняття "право", що не можна визнати за вдалим, оскільки взаємодія законності і права є зустрічним впливом однорідних суспільно-політичних явищ.

    Законність здіснює на право зворотний вплив, в ньому, як в процесі його формування, так і реалізації, об'єктивувалися вимоги законності [5, 379].

      Сама  по собі ідея системного підходу до законності не нова. Проте в загальнотеоретичному плані не буде зайвим з'ясувати, що слід розуміти під словом «аспект». В юридичній літературі термін «аспект» має різне значення — властивість, чинник, якість, сторона. На думку С.А. Комарова, аспект — це спосіб відображення істотних особливостей соціально-економічних процесів за допомогою категорії «законність».

      У зв'язку з цим можна виділити два  типи аспектів.

      1. Внутрішні відображають функціональну роль законності у системі правових явищ, що використовуються для характеристики правової дійсності. До них відносяться визначення законності як принципу, як методу державного керівництва, як режиму, як стану.

      2. Зовнішні визначають місце і роль законності у системі цінностей, які використовуються для пізнання і пояснення оточуючої дійсності.

      На  мій погляд, до зовнішніх аспектів, що визначають сутність і зміст даного поняття, можна віднести наступні: соціально-економічний, політико-ідеологічний, духовний, логіко-семантичний і юридичний.

      Соціально-економічний  аспект визначає об'єктивну природу  законності, формує умови і передумови її становлення і розвитку як самостійного явища політико-правової дійсності, виключає можливість суб'єктивно-ідеалістичного тлумачення ідеї і принципів законності. Він як би матеріалізує ідею законності на практиці.

      Дослідження політико-ідеологічного аспекту  має принципове значення для розуміння законності як закономірності суспільного розвитку. Він обумовлює світоглядну основу теорії законності. Як приклад можна привести діаметрально протилежну оцінку, дану різними ученими-юристами, подіям серпня — вересня 1991 р. і жовтня 1993 р.

      Тому  з погляду політико-ідеологічного  аспекту в зміст поняття «законність» вводиться її системоутворюючий принцип — неприпустимість протиставлення законності і доцільності. З урахуванням даного підходу законність виступає не тільки як критерій оцінки політико-правових діянь в плані їх відповідності або невідповідності цілям і завданням розвитку суспільства, але і як специфічна закономірність виконує функцію їх впорядкування.

      Виходячи  з даного посилання, можна дати наступне визначення. Законність — обумовлена закономірностями суспільного розвитку політико-правова форма, що забезпечує процес руху суспільства до стану правомірності шляхом вирішення протиріч між політико-економічною доцільністю і цінностями права, вираженими в чинному законодавстві.

      Духовні засади народу завжди відігравали не другорядну роль. Не є виключенням і сучасний стан правової думки. У цьому плані законність — одна з універсальних категорій теорії держави і права, яка здатна акумулювати в своєму змісті соціально-економічні, політико-ідеологічні, етичні і власне юридичні цінності за допомогою реалізації ідеї справедливості.

      Однією  з умов втілення в життя ідеї справедливості, що полягає у змісті законності, виступає категорія обов’язку як наслідок прояву певного рівня правової свідомості, вираженої в чинному законодавстві у вигляді юридичного обов'язку, що сприяє формуванню системи вимог, які висуває суспільство до поведінки своїх громадян на користь їх же власного благополуччя.

      Таким чином, з етичної точки зору законність — юридична форма вираження ідеї справедливості шляхом формування у індивіда потреби чіткого виконання розпоряджень права.

      Метою будь-якого дослідження у правознавстві є визначення юридичної природи феномена, що вивчається. Для успішного вирішення поставленого завдання, необхідно перш за все з'ясувати логічно-семантичне значення слова «законність». Воно полягає в тому, що іменники подібної групи похідні від порівняльного прикметника «законний» і вказують на процес руху до мети. Тому історія становлення і реалізації ідеї законності на практиці виражена наступною формулою: по справедливості — згідно із законом — законність.

      З урахуванням висловленого можна дати коротку характеристику власне юридичного змісту проблеми законності, яка, як правило, починається з аналізу правових передумов і умов зародження і розвитку даного політико-правового явища. До них можна віднести наступні:

      1.Наявність  державотворчих органів, що виконують правотворчу і правоохоронну функції.

      2.Діюча  система правових розпоряджень, які відображають закономірності розвитку суспільства, спрямована на врегулювання суспільних відносин і забезпечення відповідного стану правопорядку.

      3.Досягнення  суспільством певного рівня правової культури і правосвідомості, що дозволяє ставити завдання по формуванню ідеї законності і втіленню її в життя.

      Головне у будь-якій теоретичній конструкції — визначення сутності досліджуваного явища. У нашому випадку ми виходимо з передумови, що сутністю законності є вимога суворого і неухильного дотримання і виконання чинного законодавства всіма учасниками правових відносин.

      Але тут виникає проблема: як тлумачити і здійснювати дану правову установку.

      На  наш погляд, її не можна розуміти буквально, оскільки це приведе до ототожнення понять законності і реалізації права. В даному випадку вказана вище системотворча вимога виражає рух до мети — досягнення законопослушності з боку всіх суб'єктів суспільних відносин. Тому законність характеризує не стан чи конкретний результат, а живий процес, наприклад формування правової держави і громадянського суспільства.

      Таке  розуміння  законності дозволяє говорити про її зміст як системну освіту, що має складну елементарну структуру, за допомогою якої в понятті законності узагальнюються предмети — носії ознак описуваного явища. В своїй єдності вони утворюють обсяг категорії «законність», а її аналіз дозволяє виявити ознаки законності.

      До  елементів змісту категорії «законність» відносяться:

      1. Сукупність ідей, поглядів і принципів. Вони складають теоретико-методологічний зміст, світоглядну основу теорії законності, за допомогою яких здійснюється поєднання значення і призначення даної категорії в системі правових явищ.

      2. Системотворча вимога суворого і неухильного дотримання і виконання чинного законодавства, яка виражає цілі і потреби державного і суспільного розвитку.

      3. Мета — формування правової держави і рух до стану правомірності. Вона досягається в процесі реалізації вимоги точного дотримання чинного законодавства.

      4. Нормативна основа законності  — право, без якого вона  неможлива.

      5. Мотиваційна діяльність людини в межах концепції законності. Даний елемент є єднальною ланкою у всій теоретичній конструкції. Саме за допомогою цілеспрямованої поведінки суб'єктів суспільних відносин відбувається матеріалізація ідей законності.

      6. Засоби, способи, прийоми втілення в життя ідей і принципів законності.

      На  основі всіх цих елементів можна  сформулювати істотні ознаки законності:

      • Причинно-наслідкова обумовленість законності політико-правовими процесами, що відбуваються в суспільстві і державі.

      • Загальність і загальнообов'язковість вимог законності, що виражають цілі розвитку держави і шлях їх досягнення.

      • Високий рівень абстракції, яка пояснюється загальним змістом категорії «законність».

      • Об'єктивний характер законності.

      • Ефективне припинення будь-яких правопорушень і забезпечення невідворотності покарання за протиправні діяння.

      • Здійснення державних функцій по охороні законності відповідно до розпоряджень чинного законодавства.

      Виходячи  з цього законність можна визначити як політико-правове явище, що характеризує процес вдосконалення державно-правової форми організації суспільства шляхом суворого і неухильного дотримання і виконання чинного законодавства з метою формування стану правомірності в системі соціальних відносин.

      Проведений  аналіз законності не дає відповідей на ряд питань, зокрема, не визначає суб'єктів законності, межі дії законності, не говорить про те, що вважати порушенням законності і т.д. Всі вони в тій чи іншій мірі пов'язані з проблемою співвідношення законності з реалізацією юридичних норм і правопорядком.

      При відповіді на дані питання слід, на наш погляд, виходити з логічно-семантичної конструкції категорії «законність» і юридичної практики, що дозволяє називати субєктами законності всіх учасників загально регулятивних правовідносин. Оскільки право — це юридично-нормативна підстава законності, то воно за допомогою чинного законодавства визначає коло суб'єктів правових відносин, на яких розповсюджується вимога законності. Не можна також забувати про загальність і загальнообов'язковість законності. Юридична практика (критерій істинності) йде саме цим шляхом.

      Окремі  автори висловлюють заклопотаність щодо необґрунтованого розширення кола суб'єктів законності. Так Н.В. Вітрук вважає, що тим самим “нівелюється підвищена небезпека порушення закону з боку посадовця порівняно з небезпекою порушення закону, скоюваного громадянином”. На думку Лисюткина А.Б., це все ж таки недостатня підстава для виключення з числа суб'єктів законності громадян та інших осіб, оскільки диференціація і конкретизація покарання не є прямою функцією законності, вона тільки припускає невідворотність покарання [8, 551].

      Як  самостійний елемент законності виступає вимога точного і неухильного  дотримання чинного законодавства. Саме нормативно-правові акти фіксують коло суб'єктів законності, а також вид і міру покарання на підставі кваліфікуючих ознак правопорушення. Суб'єктам належить ще одна функція — визначати межі дії законності.

      Що  стосується питання про те, що вважати порушенням законності, то тут слід згодитися з думкою Н.В. Вітрука, який вважає, що не будь-яке порушення закону є порушенням законності. Але аргументування авторської позиції засновано не на особливостях суб'єктів законності, а на логічно-семантичній інтерпретації категорії законності.