Законність і правопорядок

УКРАЇНСЬКА  АКДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ

КАФЕДРА ДЕРЖАВНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН 
 
 
 
 
 
 
 
 

КУРСОВА РОБОТА

З ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

на тему: „ЗАКОННІСТЬ І ПРАВОПОРЯДОК” 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконала  студентка групи П-61

_________________________________

Перевірила: канд. юрид. наук, доцент

_________________________________ 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

СУМИ  – 2006

З м і с т

Вступ...........................................................................................3-4

1. Поняття і принципи законності.............................................5-24
2. Поняття правопорядку і суспільного порядку: їх співвідношення......................................................................25-30
3. Співвідношення законності, правопорядку та демократії...............................................................................30-37

Висновки................................................................................38-39

Список  використаних джерел..............................................40-41

Додатки...................................................................................42-43 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ

    Серед різноманітних проблем юридичної  науки і практики, які в останні  роки привертають до себе значну увагу  вчених-правознавців і суспільства  в цілому, знаходяться питання законності і правопорядку, а також їх співвідношення. Вони мають пріоритетне значення у правовому житті суспільства. Потреби та інтереси суспільства, держави, громадян наполегливо вимагають впорядкованості та стабілізації основних сторін суспільного життя. На сучасному етапі розвитку України чіткий та жорсткий правовий порядок виступає єдиним можливим шляхом подальшого цивілізованого демократичного розвитку, формування правової держави. Правопорядок виступає необхідною умовою відродження економіки, функціонування усіх соціальних сфер, стабілізації життєвих питань і встановлення народовладдя.

    Вивчення  правопорядку актуальне тому, що „правопорядок  створює правову основу життя  громадянського суспільства. На ньому  базуються усі його сфери: і соціально-культурна, і економічна, і політична. Він є правовою основою усієї державної діяльності” [15, 176].

    Цікаво  досліджувати не просто поняття правопорядку і його формування та підтримання, але  й співвідношення законності і правопорядку. У правовій сфері важко знайти явища більше взаємозв’язані, ніж законність і правопорядок. Це призвело до того, що довгий час відмінності між ними не визначались і вони використовувались як рівнозначні поняття. Подібність і відмінність у взаємодії важливо дослідити, так як це має надзвичайно велике практичне значення як для зміцнення законності, так і для зміцнення правопорядку. Це і стало метою моєї роботи. Для реалізації поставлених завдань я вважаю доцільним:

1. У першому розділі дати характеристику законності як багатоаспектного суспільно-правового явища: проаналізувати законність як принцип суспільно-політичного ладу, як процес реалізації правових приписів, режим суспільно-політичного життя, як метод державного керівництва суспільством. Висвітлити основні принципи, вимоги, гарантії і функції законності.

2. У другому  розділі розкрити поняття правопорядку на основі розуміння його як результату фактичного здійснення норм права в  умовах режиму законності. Необхідно  визначити основні риси правопорядку і його принципи, дати визначення поняттю суспільного порядку та зробити порівняльну характеристику його із правопорядком.

3. У третьому розділі проаналізувати співвідношення законності правопорядку та демократії. Зробити порівняльну характеристику цих понять. Визначити роль, яку відіграє кожне явище у житті держави, особи і суспільства в цілому.

 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
    

1. Поняття  і принципи законності

 

    Формування  громадянського суспільства, правової держави в нашій країні вимагає якісно нового рівня законності і правопорядку. Законність і правопорядок невіддільні від права, його реалізації, тому вивчення їх зв'язків в механізмі правового регулювання постійно перебуває у центрі уваги теоретичних розробок.

    Разом з постановкою традиційних теоретичних  і практичних питань законності (роль прокуратури, суду, арбітражу, міліції, державних органів в забезпеченні законності в їх нормальній діяльності) надзвичайно зросло значення аналізу її функціонування у всіх сферах господарського і культурного будівництва.

    Вивчення  проблем законності і правопорядку в курсі теорії держави і права особливо важливе, тому що всі галузеві юридичні науки, що досліджують різні аспекти права, правозастосовчого процесу, так чи інакше, але у кінцевому результаті обов'язково виходять на ці проблеми, що, природно, породжує різні погляди.

    У теорії права наголошується, що поняття "законність" характеризує правову  дійсність, узяту з точки зору практичної реалізації права, ідейно-політичних основ правової системи, її зв'язки з основоположними суспільно-політичними інститутами, з політичним режимом даного суспільства.

    У юридичній літературі законність розглядається по-різному. Часто її визначають як режим, принцип, метод державного керівництва суспільством, який полягає у виданні і втіленні в життя законів та інших нормативно-правових актів на користь певного класу, соціальних груп або народу в цілому.

    Відповідно  до цієї дефініції законність складається  з двох елементів: законотворчості (видання законів і заснованих на них правових актів) і здійснення нормативно-правових актів. Проте суперечним є включення до поняття законності правотворчого процесу, тобто особливої форми або особливого виду діяльності відповідних органів, покликаних встановлювати нові норми, змінювати або відміняти старі. Тому якщо норми права змінюються, відповідно законам логіки, не можна сказати, що законність — величина постійна; вона змінються кожного разу, як тільки здійснюється коректування законодавства.

    Правотворчий  процес — це діяльність, яка визначається відповідними нормативними актами і  підпадає під необхідність дотримувати, виконувати законність і в цьому відношенні не відрізняється від інших видів державної діяльності, наприклад, від правозастосування, отже, немає необхідності включати її в поняття законності. Законність пов'язана із законами, але вони виступають не як її складова частина, а перш за все як передумова і умова її здійснення.

    Розбіжності в юридичній літературі з приводу  визначення законності породжені не стільки складністю, багатогранністю  і динамікою предмету, скільки  термінологічною неясністю. Термін "законність" означає позитивне ставлення до законів в практичній діяльності і повсякденному житті.

    Ще  Н. В. Криленко свого часу визначав революційну законність як суспільний устрій, режим, лад, що складається на основі втілення в життя норм, директив радянської держави. Н. Г. Александров розглядав законність як "особливий суспільний режим", як "середовище", в якому правопорушення своєчасно розкриваються і присікаються, іншими словами, законність визначалася ним як "стійкий образ правовідносин". П. Е. Недбайло відзначав, що законність є станом, який характеризує дотримання всім суспільством державно-правових актів, "властивість суспільного життя". До певної міри синтезуючи вислови багатьох учених, П. М. Рабинович вважає законність певним режимом (станом) суспільних відносин, який характеризується їх відповідністю законам і підзаконним актам.

    На  перший погляд може здатися, що всі  відмінності у визначеннях є чисто словесними і не стосуються суспільства. Проте головне — це відмежувати законність від близьких до неї понять. П. М. Рабинович, мабуть, має рацію, коли піддає критиці визначення законності як неухильного і точного дотримання (виконання) законів.

    Сама  по собі правозастосовча і правореалізаційна  діяльність ще не є законністю. Законність — це особливий стан діяльності, що виражається у властивостях юридичної правомірності останньої [5, 377].

    Коли  мова йде про законність, то мається  на увазі відповідність діяльності закону. Змістом законності є не виконання закону як такого, не діяльність, в якій він знаходить здійснення, а відповідність цієї діяльності закону, законодоцільність поведінки. Термін "законодоцільність", мабуть, дає можливість провести чітку межу між тісно пов'язаними явищами — законністю і реалізацією права (Л.С. Явич).

    Поняття "режим законності" означає певний стан відповідності суспільних відносин законам та іншим підзаконним актам, яке може бути зафіксоване, охоплене одним словом — правомірність. Отже, режим законності є станом правомірності суспільних відносин, законодоцільності поведінки. Правозастосовча і правореалізаційна діяльність виступає безпосередньою причиною законності. Цей необхідний та істотний внутрішній зв'язок законності є, таким чином, генетичною залежністю (П. М. Рабинович).

    Не  претендуючи на істину в останній інстанції, розуміючи, що ніяке коротке визначення не може відобразити всі сторони предмету, запропонуємо наступне розуміння законності: це вимога суспільства і держави, що полягає в точній і неухильній реалізації правових норм всіма і повсюдно.

    Суть  цієї вимоги полягає в добросовісному, відповідальному дотриманні, виконанні, використанні і вживанні правових норм, воно передбачає перш за все активну участь в управлінні державними і суспільними справами на основі і в рамках закону.

    Законність  тісно пов'язана з державою і обумовлена такими його специфічними характеристиками, як поділ громадян за територіальною ознакою і наявність публічної влади.

    Розподіл  громадян по державно-територіальних одиницях неминуче веде до того, що їх поведінка підпадає під правове  регулювання, здійснюване  органами влади місцевого самоврядування. Законність, що розглядається в цьому аспекті, означає ієрархію правових норм (законів, і підзаконних актів), відому відповідність і підкорення нормам права, встановленим найвищими і центральними органами держави [7, 61].

    Публічна  влада — складне поняття. Перш за все це державна влада, основними  формами реалізації якої є правотворчість, управління і правосуддя; законність полягає в здійсненні всіх функцій  в певних межах і за певними  правилами.

    В умовах законності державні органи і посадовці покликані, відповідно до діючих норм права, розглядати і вирішувати конкретні питання, які стосуються прав і свобод громадян, реагувати на скарги з приводу незаконних актів вживання права. У свою чергу громадяни повинні виконувати обов'язки, покладені на них правовими нормами.

    Законність  пов'язана і з державним суверенітетом [6, 5]. Його закони володіють загальною обов'язковістю. Це означає, що їх сила розповсюджується не тільки на державні органи, посадових осіб і громадян, але і на всі інші організації та їх органи. В зв'язку з цим постає дуже цікава проблема співвідношення законності і політичної системи в цілях розкриття особливостей політичного режиму, який складається, тобто розгляд законності як явища політико-правового життя, як принципу функціонування політичної системи. Нині ведеться активний аналіз нормативної основи функціонування останньої.