Теорія держави і права

Виникають разом із виникненням  держави;

Встановлюються чи санкціонуються державою;

Виражають волю домінуючої частини  суспільства;

Утворюють внутрішньо погоджену цілісну, єдину структуру, тобто систему;

Існують лише як одна (єдина) система  норм у суспільстві:

Формують правила поведінки  у вигляді прав і обов'язків

Мають цілком визначені форми зовнішнього  виразу;

Мають точно визначені межі дії, чинності;

Забезпечуються, крім інших засобів, державним примусом.

25. Суб’єктивне юридичне право — закріплена юридичними нормами і гарантована державою міра можливої поведінки персоніфікованого суб’єкта, спрямована на здобуття та використання ним певного блага.

26. Суб’єктивний юридичний обов’язок — закріплена юридичними нормами міра необхідної поведінки персоніфікованого суб’єкта, спрямована на забезпечення суб’єктивних юридичних прав інших суб’єктів.

27. Правовий /юридичний/ статус особи — комплекс її суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків.

Правовий статус може бути загальним, спеціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з основних (конституційних) прав і обов'язків громадянина. Він характеризує загальні й рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'язків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців. Він характеризує «групові» можливості людей.

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої особи, які вона має на даний час. Цей статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування

28. Право залежить від держави: у його виникненні, походженні; сталості й недоторканності;

здійсненні, впровадженні в життя; у розвитку, вдосконаленні  і в авторитетності, нарешті престижі.

Держава залежить від права: у своїй організації, побудові, структурі; у вдосконаленні, розвитку;

у здійсненні її функцій; в авторитетності, престижі.

 

29. Співвідношення економіки і права:

- економіка (виробничі відносини) визначає право; цей вплив може бути як прямим, безпосереднім (наприклад, право держави розпоряджатися тими засобами виробництва, власником яких вона є), так і опосередкованим (наприклад, визначення державою розміру податків, встановлення правил технічної та екологічної безпеки, визначення мінімуму заробітної плати, терміну відпустки);

- економіка  визначає право здебільшого не  безпосередньо, а опосередковано, тобто через інші соціальні  явища (соціальну, зокрема класову,  структуру суспільства, політику, правосвідомість тощо);

- крім економіки,  на право мають різний вплив  також інші соціальні явища;

- право, у  свою чергу, діє на економіку  — має так званий зворотний  вплив на неї. Співвідношення політики і права:

- право залежить від політики (насамперед політики домінуючої частини суспільства — групи, класу); право є формою прояву політики цієї частини суспільства;

- у праві  виражена тільки та політика  домінуючої частини суспільства,  якої вона прагне і якій:

здатна надати загальної обов'язковості за допомогою  держави;

- право —  це серцевина, концентрований  вираз політики домінуючої частини  суспільства;

- політика  в праві формується у вигляді  формально визначених прав і  обов'язків;

- політика, зі  свого боку, залежить від права,  оскільки воно є засобом а)  виразу, декларування політики, б)  здійснення, реалізації політики, в)  захисту, гарантування політики, г) переконання, пропаганди на  користь певної політики.

30.Правосвідомість — знання суб’єктів про право (загальносоціальне і юридичне), їх ставлення до юридичного права та юридично значимої поведінки.  

за змістом правових поглядів — інформаційний або когнітивний,— знання права (обізнаність із законодавством, поінформованість щодо змісту юридичних норм); оцінний або аксіологічний (ставлення до законодавства, до його складових частин — позитивне, негативне, байдуже); регулятивний — психологічна установка щодо поведінки, врегульованої правом (схильність, готовність виконувати або, навпаки, порушувати приписи юридичних норм);

2)  за формою (способом) відображення правової дійсності — поняття про правові явища (наприклад, поняття форми права); правові погляди (наприклад, на роль законів у системі законодавства або причини правопорушень), правові уявлення (скажімо, уявлення про «образ» судді чи іншого представника юридичної професії); правові почуття (наприклад, почуття справедливості закону або судового рішення, почуття особистої відповідальності за дотримання закону, за виконання вимог договору);

3)  за рівнем відображення правової дійсності — правова психологія (це правосвідомість, яка постає з буденної практики, в процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, несис-тематизовано; вона не осмислена теоретично, не впорядкована логічно; у ній переважають непонят-тєві форми відображення правової дійсності) і правова ідеологія (концептуалізована, логічно систематизована, теоретично осмислена правосвідомість, в якій переважають «інтелектуалізовані» форми відображення правової дійсності; вона формується насамперед шляхом юридичної освіти, юридичних наукових досліджень). Ці обидві частини, «повер-

хи» правосвідомості можуть включати як інтелектуальні, так і емоційні елементи (хоча й у різних «пропорціях»), а також як правильні, істинні, так  і помилкові знання про правову  дійсність (хоча у теж неоднакових  дозах);

4)  за територіальною поширеністю — загальна правосвідомість; локальна (місцева, регіональна) правосвідомість;

5)  за суб'єктами (носіями) правосвідомості — індивідуальна і колективна: а) загальносоціальна (загальнонародна), б) національна, в) класова, г) групова;

6)  за характером діяльності носив правосвідомості — професійно-юридична (практично-юридична, наприклад, правосвідомість суддів, юрисконсультів організацій; науково-юридична, наприклад, правосвідомість науковців дослідно-юридичних установ, викладачів юридичних вузів); професійно-не-юридична (наприклад, правосвідомість керівників підприємств, лікарів, бухгалтерів); непрофесійна (наприклад, правосвідомість учнівської молоді).

Взаємодія правосвідомості  та правового регулювання

Вплив правосвідомості на право  полягає в тому, що вона:

-   виступає найближчим ідейним джерелом об'єктивного юридичного права;

-  прогнозує і визначає зміни, вдосконалення, розвиток об'єктивного юридичного права, безпосередньо зумовлює правотворчість;

-  є засобом, «каналом» тлумачення норм права;

-  є духовною (ідеологічною) гарантією забезпечення здійснення права, додержання законності (проте здатна відігравати і протилежну роль);

-  може використовуватися як інструмент подолання прогалин у законодавстві при його застосуванні;

-  є чинником вибору доцільного, оптимального варіанта поведінки в межах норми (зокрема, при визначенні юридичної відповідальності за правопорушення);

-  виступає чинником виховання поваги до права. Вплив об'єктивного юридичного права, правового регулювання на правосвідомість виражений у тому, що вони виступають найважливішими джерелами її формування, перетворення і розвитку (щоправда, зміст, напрямок його впливу може бути неоднозначним: він залежить від якості законодавства, його відповідності реальним потребам та інтересам певних соціальних верств; від рівня роботи державного апарату; кваліфікованості і правової культури юристів; стану законності в країні та ін.).

31. Правова культура особи — її властивість, яка характеризується знанням об’єктивного юридичного права, засвоєнням його цінності та правомірною поведінкою в усіх життєвих ситуаціях. 

1) правова освіченість  (інформованість) - знання змісту  правових норм. Інформованість була  і залишається важливим каналом  формування юридично зрілої особи.  Існує такий феномен правової  культури, як презумпція знання  закону (пізнавальний, інформаційний  аспект);

2) повага до  права - розуміння необхідності  і соціальної корисності правових  норм, "віра в право", судження  про право як соціальну цінність, звичка орієнтуватися на правові  цінності і правомірні настанови,  на використання правових засобів  для задоволення потреб та  інтересів (оцінно-орієнтувальний  аспекту,

3) діяльність, відповідна  праву, - свідоме виконання вимог  правових норм: правомірно поводитися, реалізовувати суб'єктивні права  і юридичні обов'язки; вміння користуватися  правовим інструментарієм - законами  та іншими актами (поведінковий, діяльнісний аспект)

На сучасному  етапі розвитку нашої країни основними  завданнями правового виховання  населення є забезпечення формування:

— правильного розуміння змісту основних правових понять;

— знання основних положень Конституції України та інших найважливіших нормативно-правових актів нашої держави;

— переконання у доцільності та необхідності неухильного додержання вимог правових норм, що викладені у законах, інших нормативно-правових актах;

— негативної реакції на кожне правопорушення, незалежно від того, хто його вчинив;

— поваги до правоохоронних органів і готовності надавати їм допомогу в розкритті й попередженні правопорушень.

32. Правове виховання — цілеспрямована діяльність державних організацій, громадянських об’єднань та інших суб’єктів з формування правової культури особи.

Метод правового  виховання — це сукупність способів і прийомів правовиховного впливу, які забезпечують реалізацію та досягнення мети виховання.

До методів  правового виховання належать: переконання, покарання, наочність, позитивний приклад, розв'язання юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, наслідування тощо.

Методи правового  виховання слід відрізняти від засобів  даного напряму виховання, хоча вони тісно пов'язані з ними. Адже засоби — це насамперед предмети, наукова  та навчальна література тощо, тобто  те, що використовується для вирішення  правовиховних завдань.

Метод переконання  передбачає гуманний вплив вихователя на свідомість, почуття і волю вихованців невербальними і вербальними  засобами з метою формування у  них активноі позиції та позитивних якостей особистості.

Особливість даного методу полягає у тому, що він, впливаючи  на свідомість, психологію, почуття, ідеї, досвід, логіку особи, добровільно перевтілює їх у мотиви поведінки, які надалі керують її діями.

Метод заохочення — це комплекс прийомів і засобів  морального і матеріального стимулювання кращих результатів різнобічної  діяльності особи, її успіху у вихованні.

Метод примусу  — це система прийомів і способів, за допомогою яких вихователь примушує виховуваного розвивати і вдосконалювати свої кращі якості й відмовлятися від поганих, шкідливих звичок.

Примус у  правовиховній роботі означає такі заходи, які впливають на свідомість та поведінку недосить вихованих  представників населення і примушує їх виконувати покладені на них обов'язки, норми та висунуті перед ними завдання всупереч їх волі.

Метод прикладу — це цілеспрямований, планомірний, систематичний та системний вплив  на свідомість і поведінку особи  сукупністю позитивних особистих прикладів  з боку керівників, педагогів та вихователів.

Метод змагання у правовиховній роботі надає  можливість створити атмосферу здорового  суперництва, рівняння на лідерів, стимулювання співпраці між усіма учасниками правовиховного процесу, а також, що є однією з найголовніших умов, забезпечує згуртованість, взаємоповагу та взаєморозуміння у колективі.

Метод спостереження  передбачає цілеспрямовану, систематичну та системну діяльність відповідно до раніше розроблених планів чи програм  фіксацію тих явищ, феноменів, які  цікавлять педагогів, керівників інших  учасників правовиховного процесу  з метою їх оброблення, дослідження, аналізу й подальшого використання у практичній правовиховній діяльності.

33. Система об’єктивного юридичного права  — комплекс взаємопов’язаних чинних юридичних норм, що характеризується їх єдністю, узгодженістю, а також поділом на відносно самостійні утворення.

Розглянемо  структуру системи права. Структурними елементами системи права є норма  права, галузь права, підгалузь права, інститут права.

Норма права — первинний елемент системи права. Вона являє собою встановлене чи санкціоноване державою загальнообов'язкове, формально визначене правило поведінки, що надає учасникам регульованого правом відношення суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Завдяки своєму універсальному значенню норма права поширює свої властивості й на інші рівні системи права, служить одиницею виміру правової матерії.

Норма права  самостійно регулює якусь одну сторону (грань) суспільних відносин. Для правового  регламентування відносин у цілому найчастіше потрібна взаємодія комплексу  норм.

Норми права  певним чином взаємопов'язані. У  результаті їх об'єднання виникають  такі утворення в системі права, як галузі (найбільші об'єднання  правових норм), підгалузі та інститути.