Теорія держави і права

o права сім'ї;

o нації (народу),

o інших соціальних  спільнот (класів, суспільних прошарків,  груп, громадських об'єднань, трудових  колективів тощо);

o права людства.

18. Юридичне право — єдність об’єктивного юридичного права, суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, спрямована на забезпечення загальносоціального права в умовах соціально-неоднорідного суспільства.

1. Об’єктивне право:

а) є первинним щодо суб’єктивного  права;

б) не залежить від індивідуальної свідомості суб’єкта.

2. Суб’єктивне право

3. Юридичний обов’язок:

а) є вторинним щодо суб’єктивного  права;

б) їх реалізація залежить від волі та свідомості суб’єкта

 

19. 1. Природно-правовий (ідеологічний, аксіологічний).

Вихідна форма  буття права - суспільна свідомість, ідея, уявлення про право, важливою складовою частиною якого є природні права людини. Право і закон  розмежовуються, першість віддається природному праву як вираженню справедливості (моралі). Закон, що створюється державою (позитивне право), розглядається як форма права, яка покликана відповідати природному праву, котрий є змістом закону. За цією концепцією, права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава, утворюване нею позитивне право (закон), мають захищати природні права людини.

Однак право  не можна розглядати як винятково  природне явище, котре існує незалежно  від суспільства, бо право "народжується" в суспільстві і "живе" в  ньому: наскільки недосконале суспільство, настільки й недосконале право.

Разом з тим, природно-правова концепція, що виникла  в ХУІІ-ХУІІІ ст. і розвинулася  у XX ст., завдяки наголосу на правах людини як природжених правах стала  підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

2. Позитивістський (нормагивістський).

Вихідна форма  буття права - норма права. Право  тлумачиться як владне творіння держави, як система норм, викладених у законах  та інших нормативних актах, що виражають  державну волю ("позитивне право") і відірвані від реальних суспільних відносин. Закон і право ототожнюються; вважається, що владна примусовість є  визначальною ознакою такого права; зв'язок між правом і мораллю заперечується. Утверджується, що держава творить  справедливі норми права (навіть якщо в них закріплене свавілля), тому оцінювання їх (справедливі чи несправедливі) виключається. Права  людини розглядаються як дарування  держави, тобто людина ставиться  у пряму залежність від держави  та її органів.

І хоч прихильники  цієї концепції здійснили чималий  внесок у розробку структури норми  права, нормотворчу техніку, юридичну термінологію, їх підхід до співвідношення права і держави був хибним, пропагував виключну залежність людини та її прав від держави, по суті, узаконював можливе і наявне свавілля державної  влади щодо людини. Ця концепція  є антиподом до принципу верховенства права.

3. Соціологічний.

Вихідна форма  буття права - суспільні відносини; відносини, що складаються у сфері  правозастосування. Право вважається упорядником суспільних відносин завдяки  його застосуванню суддями та службовими особами до конкретних життєвих ситуацій ("живе право"). Що стосується норм права, втілених в законах держави, то вони вважаються другорядним проявом  права, таким, що не виходить безпосередньо  із життя ("мертве право"). Наявним  є протиставлення права ("право  у житті") і закону ("право  в книгах"). По суті, правом визнається його функціонування, "дія" у конкретних суспільних відносинах. Саме застосувачі  права (судді, адміністратори) визнаються нормотворцями, оскільки вони відтворюють  у своїх правових актах обов'язкові нормативи, що склалися у суспільному  середовищі.

І хоч деякі  прихильники соціологічної концепції  майже ототожнюють самостійні процеси - створення і застосування права, цінним у їхній концепції є  те, що витоки "життя" права відшукуються саме в суспільному середовищі.

Аналізуючи  зазначені концепції, можна стверджувати, що кожна з них орієнтується на одну провідну ідею і не визнає інших. Між тим право не зводиться  лише до норми, не існує у формі  абстрактного (природного) закону, не "розчиняється" у правових відносинах та в юридично значущих діях правозастосувача тощо. Правом є й те, й друге, і третє. Право - складний, багатовимірний, багатоаспектний  феномен: в ньому виявляються  духовна сутність людини (внутрішній генезис права), і соціальне середовище, і влада (її авторитет), породжена  цим середовищем (зовнішній генезис  права) тощо.

В останній час  став популярним інтегральний (інтегрований) тил праворозуміння, що виник на основі діалогу всіх шкіл і течій  у сучасному правознавстві, як західних, так і східних. Цей тип праворозуміння полягає не в механічному поєднанні  суперечливих позицій, а у синтезуванні теоретично значущих моментів, опрацьованих конкуруючими науковими теоріями, виходом  на новий рівень їх узагальнення. Такими моментами, що становлять ядро праворозуміння, є правова ідея чи правосвідомість (теорія природного права), норма права (позитивістська/нормативістська теорія права), правовідносини (соціологічна теорія права). Серед концепцій інтегрального  типу праворозуміння заслуговує на увагу  комунікативна, згідно з якою право  породжується комунікативною (інтер-суб'єктивною) діяльністю людей в суспільстві.

20. Об’єктивне юридичне право  — система загальнообов’язкових правил поведінки (юридичних норм), які встановлюються (або санкціонуються) та забезпечуються державою з метою регулювання, охорони і захисту суспільних відносин.

1. Нормативність  - складається з правових норм  і принципів як основних (базових)  елементів її будови. За допомогою  норм і принципів права в  суспільне життя вноситься єдність  - право виступає як загальний  масштаб (регулятор) поведінки  людей. Завдяки нормативності  встановлюються межі досягнутої  свободи, межі між свободою  і несвободою на певному ступені  суспільного прогресу.

2. Системність  - є системою погоджених, упорядкованих  норм і принципів. Право - це  не просто сукупність норм  і принципів, а їх система,  де об'єктивно всі елементи  пов'язані і несуперечливі. Системність  праву надає сама реальність  як сукупність суспільних відносин (їх одночасність, зв'язаність і  однорідність), а ієрархічність є  результатом систематизації, що  у будову права привноситься  законодавством.

3. Волевстановленість  і погодженість воль (інтересів) - виражає волю владарюючих з  урахуванням волі підвладних, тобто  консенсуальні (погоджені) волі (інтереси). У праві виявляється і втілюється  воля, змістом якої є інтерес,  зумовлений потребами суспільства,  його соціально-економічним розвитком.  Створюється ілюзія, що право  творить держава. Насправді право  формується у суспільстві в  процесі повторювання фактичних  відносин, а держава, якщо вона  демократична, конкретизує, впорядковує  відносини конкуренції, запобігає  конфліктам, погоджує потреби й  інтереси різних соціальних груп  з метою встановлення людської  взаємодії, компромісу, забезпечення  соціальної цілісності і стабільності.

4. Загальність  і загальнообов'язковість - встановлені  правила поведінки є загальними  і обов'язковими для кожного  суб'єкта права, котрий вступає  в типові суспільні відносини.  Загальність виражається в тому, що норми права є офіційними  і стосуються всіх тих, кому  вони адресовані, без винятку.  Загальнообов'язковість означає  неухильне виконання норм права  тими, на кого вони поширюються.  Загальнообов'язковість, загальність  надає праву те, що в праві  виражаються узгоджені інтереси  учасників регульованих відносин.

5. Формальна  визначеність - право має переважно  письмові форми зовнішнього існування.  Цими формами є нормативно-правові  акти, прийняті державою {позитивне  право)', правові (судові та адміністративні)  прецеденти (прецедентне право); правові  звичаї (звичаєве право); нормативно-правові  договори (договірне право); правові  доктрини (доктринальне право); релігійно-правові  тексти (канонічне право, мусульманське  право та ін.). Вираження норм  у приписах законів, інших нормативних  актів - це основна ознака формальної  визначеності права. Формальна  визначеність виявляється й у  тому, що в зазначених формах  права чітко закріплюються права  і обов'язки; юридичні поняття  ("злочин", "корупція" тощо); санкції,  що застосовуються до правопорушників;  заохочення, що спрямовані на  стимулювання правової активності, та ін. Однак, деякі вчені вважають, що поза названими формами,  право може існувати у вигляді  природних прав людини (природне  право безвідносно до того, чи  закріплені вони в нормативно-правових  актах, чи не закріплені.

6. Забезпеченість  державою - створення спеціальних  умов для практичного втілення  правових норм, що розраховані  переважно на добровільне виконання.  Але далеко не всі норми  права дотримуються і виконуються  добровільно, через внутрішнє  переконання. У такому разі  держава застосовує примус, спираючись  на самі норми, що стоять  на сторожі їх порушення і  мають здатність примушувати  до виконання вимог, що в  них містяться.

Призначення права:

Регулювати суспільні відносини.

Охороняти суспільні відносини.

Захищати  суспільні відносини.

21. Функції права – це основні напрями впливу права на людину та суспільство, що розкривають його сутність та призначення.

Функції права:

1. Загальносоціальні:

а) соціального компромісу (забезпечення компромісу інтересів);

б) організаторсько-управлінська (організація  суспільних відносин, розв’язання  соціальних проблем);

в) комунікативна (є засобом зв’язків між учасниками суспільних відносин);

г) орієнтаційна (спрямовує поведінку  суб’єктів суспільного життя, визначає засоби задоволення інтересів);

д) оцінювально-пізнавальна (є джерелом знань про право, визначає критерії правомірної та неправомірної поведінки  суб’єктів);

е) ідеологічно-виховна (є засобом  формування світогляду).

2. Спеціальносоціальні:

- Регулятивна:

а) статистична або закріплювальна (фіксує існуючі суспільні відносини);

б) творча або динамічна (прогнозує  і розвиває нові відносини);

в) стимулювальна (забезпечує розвиток бажаних відносин);

- Охоронна:

а) обмежувальна (встановлює заборони для небажаної поведінки);

б) витіснювальна (сприяє усуненню небажаних  відносин)

- Захисна або відновлювальна (відновлює  порушені відносини).

22.

23. Принципи об’єктивного юридичного права  — його нормативні засади, які зумовлюються закономірностями існування й розвитку загальносоціального права і визначають зміст і спрямованість правового регулювання.

Принципи права  впливають на весь процес підготовки нормативно-правових актів, їх видання, встановлення гарантій дотримання правових вимог. Вони є основним критерієм  для правотворчої, правозастосовної та правоохоронної діяльності державних  органів. Від рівня їх дотримання залежить стабільність та ефективність правової системи.

Принципи права  об'єктивно зумовлені економічним, соціальним, політичним ладом суспільства, що існує в певній країні, соціальною природою держави і права, характером пануючого політичного і державного режиму, основними принципами побудови і функціонування політичної системи  певного суспільства.

Так, наприклад, принципи побудови і функціонування феодального права докорінним чином  відрізняються від принципів  побудови і функціонування рабовласницького чи сучасного права.

Також очевидною  є різниця принципів сучасного  романо-германського права, яке охоплює  країни, в яких юридична наука і  практика склалися виключно на основі римського права, - та мусульманського  права, яке склалося на основі мусульманської релігії.

Як правило, принципи права закріплюються прямо  в законодавчих актах (статтях, преамбулах конституцій, законів) або ж випливають зі змісту конкретних правових норм.

Принципи права  відображають систему цінностей  суспільства і мають чи повинні  мати правову форму вираження  і забезпечення.

Принцип загальнообов'язковості норм права для всього населення країни і пріоритету цих норм перед іншими соціальними нормами.

Принцип рівності перед законом і судом.

Принцип законності та юридичної гарантованості прав і свобод особи, зафіксованих у законі, охоплення нормами закону діяльності усіх службових осіб і державних органів.

Принцип справедливості - юридична відповідальність адекватна допущеному правопорушенню.

Принцип юридичної відповідальності за винну протиправну поведінку і визнання кожного невинним до тих пір, доки вина не буде встановлена судом - принцип презумпції невинуватості.

Принцип недопущення зворотної сили законів, які встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність, гуманності покарання, що сприяє виправленню засудженого.

24. Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями і є результатом свідомо-вольової діяльності певної частини чи всього суспільства, що забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Залежно від способу їхнього  утворення і забезпечення соціальні  норми класифікуються на:

S правові норми;

S норми моралі;

•S корпоративні норми (громадських організацій,

політичних партій, інших об'єднань громадян);

S звичаї;

S традиції;

•S релігійні норми;

•S технічні норми.

Правові норми - це загальнообов'язкові, формально визначені в нормативно-правових актах правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею.

Щоб показати, що право є особливим  видом соціальних норм, слід порівняти  ознаки правових та інших соціальних норм. Правові норми: