Система виховання спартанського громадянина

Звичайно, права окремих  спартіатів стосовно приналежного їм ілота були обмежені, особливо в  правовому відношенні. Це обмеження  прав часток власників, з одного боку, вносило в спосіб життя ілотів відомий елемент волі, а з іншого - гарантувало їм досить стабільне існування в рамках нав'язаної соціально-економічної системи. Так ілоти взагалі не були об'єктами купівлі-продажу: у всякому разі не відомо жодного такого випадку у всій спартанській історії.

Кожен спартіат був відповідальний перед державою за своїх ілотів. Держава в даному випадку виступала  як колективний їх власник, а окремі громадяни - як орендарі. Саме тому права спартіатів-господарів не простягалися до звільнення ілотів. Одна тільки держава могла їх чи звільняти продавати за межі країни [13,с. 21].

Система поліцейських і каральних заходів по відношенню до ілотів носила також державний характер. У всякому разі, коли в наших джерелах мова йде про страту ілотів, її завжди здійснювала громада. Своєю економічною стабільністю вони були зобов'язані державі, що регулювала ці відносини і позбавляла їхніх господарів можливості змінювати фіксовані податки.

Втручання держави, в економічні відносини між ілотами і їх панами, ставило за мету стримувати жадібність панів і не давати їм можливості цілком розоряти ілотів. Таким чином, хоча економічний пресинг і був значним, однак держава гарантувала їм суворо-фіксований рівень податків. Тому можна говорити про визначену економічну волю ілотів [17,с.33]

Такий нагляд держави за економічними взаєминами ілотів з їхніми господарями, може бути, важливим моментом, що пояснює настільки довге існування ілотії, і порівняно низький рівень іх «бунтівливості».

Але якщо в Афінах держава  викуповувала окремих рабів у  їхніх господарів, щоб потім призвати їх на військову службу, то Спарта в  цьому не бідувала, оскільки тут  сама держава була de jure власником  рабів.[13,с.21]

Таким чином, між ілотами  і їхніми господарями стояла держава, що законодавчим шляхом забезпечувала визначений баланс інтересів як ілотів, так і спартіатів. Грецькі автори, прагнучи пояснити ті гарантії, що брала на себе держава стосовно ілотів, посилаються на стародавній «первісний договір», укладений між переможцями спартанцями і переможеними мессенцями. Антична традиція пов'язує подібні «договори рабства» не тільки зі спартанськими ілотами, але також з фессалійськими пенестами. Ступінь втручання держави в даному випадку визначалася корпоративними інтересами всього цивільного колективу.

3.2. Система виховання спартанського громадянина

Структурування суспільства  за військовим зразком сприяло збереженню в Спарті чіткого розподілу на вікові класи. Для уніфікованої й  ефективної підготовки молодих громадян була створена система суспільного  виховання, чи агога. Сутність цієї системи полягає в тому, що всі хлопчики цивільного походження починаючи із семирічного віку і до 18-20 років одержували однакове виховання в закритих напіввійськових школах (агелах), де основна увага зверталася на фізичну й ідеологічну підготовку молодого покоління. Усередині агел хлопчики були також розділені за віковим принципом. Вихователі, розвиваючи в них дух постійного змагання і суперництва, намагалися вже на ранніх етапах виділити лідерів. Таким чином, фундаментом спартанського виховання було заохочення не тільки дисципліни, але й особистих заслуг. Надалі за цим принципом вибиралися кандидати в корпус вершників. [13,с.5]

Проходження повного освітнього курсу було обов'язковою умовою для  влиття молодих спартанців у цивільний  колектив.

За словами Плутарха, «хто з громадян не проходив усіх ступеней виховання хлопчиків, не мав цивільних прав». У підтвердження цього можна згадати відмову ефора Етеокла дати в заручники македонському полководцю Антипатру спартанських хлопчиків. Як пише Плутарх, «Етеокл відмовився дати хлопчиків, щоб не залишити їх без прийнятого в спартанців із прадідівських часів утворення: адже тоді вони не зможуть стати громадянами». [13,с.6]

Досягши двадцятилітнього віку, спартанці діставали цивільні права  і ставали членами сисситій. Але  аж до тридцяти років вони продовжували залишатися під повним контролем  вихователів, чи педономів. Нагляд над  ними здійснювали також їхні співтовариші по сисситіям зі старших вікових  груп. Вони стежили за тим, щоб молоді громадяни не відходили від регламентованого типу поводження. На усі вікові класи в Спарті поширювався цей принцип - принцип повної супідрядності, при якому більш старші вікові групи виконували функцію контролю над молодшими.[17, с.25]

Тільки після тридцяти років спартанець, нарешті, залишав  казарму й одержував право  на приватне життя, хоча й у трохи  урізаному вигляді: адже держава  здійснювала контроль і над цією дуже делікатною сферою. Безшлюбність і відсутність дітей вважалися  ганьбою для громадянина і  заслуговували громадського осуду. Плутарх приводить приклади, що дають  уявлення про ступінь нетерпимості суспільства до такого роду відступам  від загальноприйнятої норми. [13,с.7]

В умовах закритого суспільства, яким була Спарта, державна ідеологія  успішно впроваджувалася за допомогою  однакового виховання і загального для всіх спартіатів поводження. Для  чистоти експерименту, як свідчать стародавні автори, спартанська влади намагалася не випускати власних громадян за межі країни й обмежувала в'їзд іноземців.

Об'єднуючим початком для  всіх спартанців було членство їх у  сиситіях (буквальне значення цього  слова – «спільне харчування»  чи «загальний стіл»), що сприймався як знак приналежності до числа «рівних». Сиситії були центром громадського життя Спарти. При зовні дотримуваній декларативній рівності окремі сиситії, не були рівні між собою. Молоді люди розподілялися по сиситіях у залежності від свого майнового і соціального стану. Можливо, у тих самих сиситіях перебували протягом довгого часу люди з визначених родин, тобто сисситії могли бути спадкоємними.

Спартанські аристократи, груповим позначенням яких були, виражені «Геракліди», тобто нащадки Геракла, використовували сиситії як своєрідну соціальну нішу, де вони перебували в колі собі подібних. Членами «обідніх клубів» можна було стати, швидше за все, за рекомендацією старших товаришів, як це було, наприклад, на Крипті. Таким чином, споконвічно в організації сиситій був присутній станово-спадкоємний принцип. Це стосувалося не тільки членства, але і споживання продуктів, що також, не було однаковим. Адже рівні внески зовсім не заважали людям багатим і знатної поставляти додаткові продукти для своїх співтрапезників. Це була своєрідна форма літургії, характерна саме для Спарти. [5,с.91]

Сисситії були важливим елементом  спартанської військової структури. У цій правійськовій організації культивувався дух військового братерства. Думка вузького кола співтрапезників (15-20 чоловік) для будь-якого члена сиситії була настільки значима, що цілком визначала стиль його поводження як у мирний, так і у військовий час. Сиситії сприяли закріпленню визначених ціннісних установок і виробленню почуття групової ідентичності. Подібна самосвідомість сприяла успіху формування в Спарті масової військової еліти.

Спартіати як у військовий, так і в мирний час завжди знаходилися  на очах у своїх співгромадян, чому не в малому ступені сприяли сиситії. Такий суворий контроль за повсякденним життям мав своїм результатом  формування в громадян стереотипів  поводження за «армійським» зразком. Успіх  ідеологічної обробки багато в чому визначався тим, що «промивання мозків»  відбувалося усередині мікрокосму, яким був, наприклад, окремий «обідній клуб».

У малих первинних групах, на яких поділялося все цивільне суспільство, товариські зв'язки мали не менше значення, ніж політичний і ідеологічний фактори. Плутарх добре розумів сутність явища, коли говорив про особливу атмосферу, що панувала в Спарті, де конкретний громадянин сприймався тільки як член колективу, а його життєвий успіх цілком залежав від думки й оцінки найближчого оточення. Так, за словами Плутарха, Лікург «привчав співгромадян до того, щоб вони і не хотіли і не вміли жити нарізно, але, подібно бджолам, знаходилися в нерозривному зв'язку із суспільством, усі були тісно пов’язані навколо свого керівника і цілком належали батьківщині, майже зовсім забуваючи про себе в пориві наснаги і любові до слави». [13,с.9]

Спарта була єдиним містом у Греції, цілком позбавленим будь-яких оборонних споруд. Це було зроблено навмисно, щоб постійно тренувати  в громадян почуття небезпеки  і привчати їх до думки, що їхнє місто  - це дійсно військовий табір.

Життя громадян у Спарті було максимально наближене до «польового», а постійний тиск на особистість (при повній відсутності анонімності) було настільки масованим, що війна  і військові походи сприймалися  як послаблення режиму і спосіб відхилення від домашньої муштри. За влучним  зауваженням Плутарха, «на всій землі  для одних лише спартанців війна  виявлялася відпочинком від підготовки до неї». Спарта володіла найбільш професійною армією в Греції. Ще в перші століття архаїки, відбулася гоплитьські реформи і, принаймні, уже під час Другої Мессенської війни фаланга стала основною побудовою спартанської армії. У Тиртія ми знаходимо прекрасний опис спартанської фаланги. На відміну від будь-якого іншого цивільного ополчення, спартанська армія складалася тільки з професіоналів. Вся освітня і виховна система в Спарті була спрямована винятково на формування військових навичок. При цьому треба врахувати, що будь-яка інша професійна діяльність, крім військової, була заборонена, вважаючи абсолютно неможливою для повноправних громадян.

Для спартанців успіх на військовому поприщі був єдиним способом домогтися високого положення  в суспільстві.

Усередині спартанської армії  існувала розвинена ієрархія. Насамперед, вона мала власну еліту - корпус із трьохсот вершників, куди, ймовірно, на конкурсній основі потрапляли ті молоді спартіати, що вже зуміли виявити себе. До спартанської кінноти цей корпус вершників не мав ніякого відношення. Назва збереглася ще від тих давніх часів, коли ядро війська складала аристократична кіннота. Служба в корпусі була важливим кроком у військово-політичній кар'єрі спартіата. Під час військових дій корпус вершників боровся поруч з царем. [13,с.10]

Головним і безумовним обов'язком громадян була військова  служба. Вона тривала до шістдесяти років, після чого спартіати могли бути обрані в герусію, або раду старійшин. Герусия в Спарті, що комплектувалася за віковим принципом, нагадує раду старійшин гомерівського часу і генетично була з ним пов’язана.

Герусія завершувала собою  систему вікових класів, а її видатна  роль у державі свідчила про значимість аристократичних традицій у спартанському  суспільстві. Адже, за словами Арістотеля, підбір у герусію здійснювався по династичному принципі, що враховує інтереси вузької групи родин. Туди потрапляли представники вищої знаті, або ті політичні лідери, що зробили собі кар'єру завдяки особистим заслугам. Існування такого органа, як герусія, свідчить про те, що всередині спартанської державної системи завжди залишалися елементи спадкоємної аристократії. [13,с.11]

РОЗДІЛ ІV. Спарта - як історичний базис розвитку сучасних країн.

Як давно уже зазначалось, кожна нова епоха в історії  людства шукає і знаходить  в минулому своє власне відображення, свій ідеальний праобраз. В різний час і в різних суспільно-політичних ситуаціях народи Європи звертались у пошуках історичних прецендентів то до  Римської республіки чи імперії, то до афінської  демократії, то нарешті  до Спарти.

Цікавість до того, що можна  було б назвати «спартанським  експериментом» пробуджувався в  європейській суспільній думці неодноразово особливо це відбувалось при історичних переломах. Так було, наприклад, в роки Великої французької революції, коли «держава Лікурга» стала в певний час живим прикладом девізу «свобода, рівність, братерство».

Через, майже, півтора століття на історичній мапі світу з’явилась  нова держава, в якій було багато лаконофілів, але вони були вже дещо іншим –  з іншими гаслами і під іншими прапорами. В 20-30-х роках ХХ століття спартанський досвід був оцінений та використаний ідеологами німецького нацизму. Саме в Спарті вони побачили прямий прообраз свого «тисячолітнього рейху», ідеальну державу в якій нечисленне суспільство представників «вищої раси» силою зброї змушувало підкорюватись собі великі натовпи.

Не потрібно сумніватися  в тому що Спарта, яка була обрана як зразок наслідування авторами одного з найбільш зловісних тоталітарних режимів відрізнялася від тої, якою марили Дантон та Сен Жюст.

Джерела з яких черпали  необхідну інформацію французькі революціонери  і німецькі нацист були одні і ті ж. За століття, які відділяли взяття Бастилії і підпалу Рейхстагу  не змінились ні чого, лише змінились  історичні постаті, які в міру своїх сил, розуму і можливостей  робили це відповідно до вимог часу.[1,с. 293-294]

Як  відомо,  в  системі  міст-держав  класичного періоду історії  стародавньої  Еллади провідне  становище  займали два  поліси – Афіни і  Спарта.  Обидві  ці  держави,  кожна по-своєму,  внесли величезний  внесок  у  становлення  і розвиток  античної  цивілізації.  Довгий час,  Афіни залучали  до  себе  набагато  більш  пильну  увагу  вчених,  ніж Спарта:  до  певного  моменту  грецький  поліс  вивчався  в основному  на  афінському  матеріалі,  що  було продиктоване  як  наявністю  багатої  стародавньої  традиції, так  і  політичною  кон’юнктурою - в  Афінах  західні демократи  бачили  прообраз відкритого суспільства. 

У  свою  чергу,  тиск  політичних  та  ідеологічних  установок нового  часу  найсильнішим  чином  вплинув  і  на  образ Спарти  в  роботах  західних  антикознавців.  При  цьому  тема спартанського  полісу  виявилася  надзвичайно актуальною  для  декількох  поколінь дослідників. Вже в          20-і рр. XIX ст.  Дослідник  О. Мюллер висловив ідею  про  перевагу  спартанців  і  взагалі  дорійців над  усіма  іншими  греками.  Ця  теза  була  підхоплена  Я. Буркхардтом,  який піддав переоцінці,  здавалося  б  непорушну,  аксіому про  Афіни - як ідеальну  модель  полісу. На думку Я. Буркхардта  Спарта,  а  не  Афіни,  представляли собою  справжній  зразок  полісу,  найдосконаліший  його варіант.