Поняття,ознаки та принципи організації і діяльності механізму

Важливою конституційною основою взаємодії законодавчої та судової влади є Конституційний Суд України. Рішення Конституційного Суду є загальнообов'язковим для всіх гілок державної влади. В основному через конституційний суд судова влада включається в баланс влад, механізм взаємодії їх з різними гілками влади.

Утвердження правової держави неможливе без зміцнення  судової влади. За сучасних умов в  Україні особливе значення має встановлення відносин Конституційного Суду із Судами загальної юрисдикції. Серед науковців  існують різні концепції щодо статусу Конституційного Суду, його місце в системі органів державної влади.

В одному випадку  робиться акцент на особливому статусі  цього державного органу, як носія  судової влади, який не слід ототожнювати з правосуддям, оскільки його діяльність функціонально не пов'язана з судами загальної юрисдикції.

В іншому підкреслюється подвійна природа цього органу, який з одного боку розглядається як орган  правосуддя незалежний від інших  органів, а з другого, як один з  найвищих конституційних органів держави.[17.68]

Характер функцій  судів чималою мірою залежить від рівня державної діяльності. Перший рівень - це функції держави  в цілому; другий рівень -це функції, які виконують державні структури, третій - це функції окремих державних  органів як складових частин державного апарату. Четвертий рівень - функції окремих судових осіб державних органів. Є правомірний поділ на базові основи, які відображають сутнісний характер держави та їх органів.

В літературі висловлювались різні судження з приводу переліку функцій судової влади, окремі з них мають спірний характер. Так, на думку Д.Притики до основних функцій судової влади слід віднести "реальне забезпечення принципу верховенства права і повну реалізацію вимог закону". У В.Смородинського функції ототожнюються не лише із завданням, але певною мірою із повноваженнями.

Проте переважна  більшість авторів серед базових  функцій судової влади виділяє  дві: правосуддя і судовий контроль. Такої думки дотримуються І.Морочкін, В.Стеф^’юк.

У юридичному розумінні правосуддя - це передусім безпосередня юридична діяльність судів.

На  мою думку термін правосуддя можна  сформулювати так: "Правосуддя -це захист судом прав і законних інтересів громадян держави". Для того, щоб український суд став хоча б трішки об'єктивнішим та професійним, слід змінити норму про безстрокове обрання судів на положення про їх призначення. Норма пожиттєвого обрання судів є в Греції, Польщі, Нідерландах, Франції, Німеччині, Данії та в багатьох інших країнах. Щоправда, там зовсім інший рівень правосвідомості. Однак, немає великого значення, на 10 років обраний той чи інший суддя, головне, що він повністю підконтрольний адміністрації Президента. Є багато прикладів, коли народних суддів не лише звільняли з роботи, але й порушували проти них кримінальні справи.

Винятковість  судової влади полягає в тому, що вироки, рішення, визначення та постанови суду обов'язкові для всіх державних, громадянських органів, посадових осіб, громадян. Носіями судової влади відповідно до Закону України "Про статус суддів" від 15 грудня 1992 року є не лише судді-професіонали, але й залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя народні представники.

Правосуддя  здійснюється лише судом у формах Конституційного, цивільного, господарського, кримінального судочинства.

Тільки  суди мають право визнати особу, винну у скоєні злочину і покарати її. Ніякі позасудові органи не мають права втручатися в здійснення правосуддя.

Однак наша історія  знає випадки, коли судовою діяльністю, наприклад у період сталінізму займалися такі позасудові органи як "двійки", "трійки", "особливі наради". Такі судові рішення часто-густо ухвалювались за вказівкою компартійних органів.

У період будівництва правової держави роль судової влади суддів усіх рівнів зростає і перед цим у захисті прав і свобод та законних інтересів громадян, у тому числі і реабілітації незаконно репресованих.[9.26]

Окремо  у ст. 29 Конституції України закріплено основні засади судочинства, тобто порядок судового розгляду справ. До них належать:

• законність (справи розглядаються і вирішуються відповідно до закону, всі учасники судочинства діють у суворій відповідальності до їх прав і обов'язків, встановлених законом);
• рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом (до всіх застосовується одне законодавство), ніхто при цьому не має ніяких переваг;

забезпечення доведеності вини (у разі, якщо вину особи не доведено, вона вважається невинуватою, особа не зобов'язана доводити свою   невинність,   її   вину   мають   доводити   органи,    що   висунули обвинувачення).

• підтримання державного обвинувачення прокурором (прокурор від імені держави висуває обвинувачення і водночас всебічному повному розгляду справи, винесення законного рішення);
• гласність судового процесу та його повне забезпечення і фіксування технічними засобами; забезпечення обвинувачуваному права на захист; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, крім випадків передбачених законом.

Конституцією  України передбачено створення  нового для нашої держави органу - Вищої Ради Юстиції (Аналогічні інститути існують в Іспанії, Італії, Франції та деяких інших Європейських країнах). Основне завдання цього органу полягає в остаточному завершенні процесу відбору кандидатур на посаду суддів. Він же вносить подання на звільнення суддів з посад. Про склад і діяльність Вищої Ради Юстиції сказано із ст. 131 Конституції України.

У механізмі  нашої держави особливе місце  посідають органи держави спеціального призначення (контрольні правоохоронні  органи, місця позбавлення волі, збройні сили). їх можна розглядати як окрему ланку механізму держави. Прихильники чітких юридичних конструкцій, здебільшого вважають ці органи належними до сфери виконавчої влади або в основному до виконавчої і частково судової влади. їх роль в суспільстві суттєво змінилась, виникли нові функції, нові права і обов'язки. У зв'язку з цим ведуться дискусії про співвідношення нових гілок влади - найчастіше контрольної. Після Другої світової війни відбувся перелом в розвитку конституційного контролю. Різко збільшилось число контрольних органів, з'явились їх нові види. Інститут конституційного контроль, існуючий тільки в деяких державах (Австралія, США, Чехословаччина) був введений основним законом Греції, Іспанії, Італії. Були створені нові органи контролю (генеральні контролери, народні правозахисники) в багатьох державах введена посада Обудсмена чи навіть декількох парламентських комісарів з метою нагляду за дотриманням прав людини, законності в армії. Українська модель омбудсмена має свою специфіку, але підкреслюючи національну обумовленість моделі Уповноваженого Верховної Ради важливо не забувати про зорієнтованість української правової системи на західні юридичні традиції.

Діяльність  уповноваженого з прав людини спрямована на реалізацію прогресивних    ідей    у    сфері    забезпечення    прав    людини    і    громадянина.

Демократичний характер інституту Уповноваженого полягає в тому, що він виконує  правозахисну функцію не тільки стосовно громадян України , а й щодо іноземців  та осіб без громадянства.

Серед органів  спеціального призначення юридична науки приділяє особливу увагу правоохоронним органам. Зазвичай, у дослівному розумінні "правоохоронну діяльність" мають вести буквально всі - громадяни, юридичні особи, органи законодавчої та виконавчої і судової влади. Але для переважної більшості суб'єктів суспільних відносин подібна діяльність не є основною.

Традиційно  до числа правоохоронних органів  відносять суд, прокуратуру, органи юстиції, внутрішніх справ, державної  безпеки.

До системи  правоохоронних органів прилягають деякі інші державні установи і громадські організації, які відповідно до законодавства наділені значними повноваженнями у сфері правосуддя, хоча в цілому їх функції не зводяться до правоохоронної, а також не забезпечуються можливістю застосування державного примусу, наприклад органи юстиції, адвокатури.

Окрему групу  складають органи прокуратури, на які  накладаються згідно зі ст. 121 Конституції  України функції: підтримання державного обвинувачення в суді, представництво інтересів громадян у визначених законом випадках, нагляд за додержанням законів органів, які проводять оперативно-розшукову діяльність дізнання, досудове слідство, нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень. Підтримання державного обвинувачення в суді одна з найважливіших функцій прокуратури у сфері боротьби зі злочинністю. Підтримуючи обвинувачення, прокурор керується приписами закону і об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів. Його завдання - сприяти правильному здійсненню правосуддя. Конституція України в розділі VII регламентує правовий статус прокуратури.[6.360]

Прокуратура України - єдина централізована система органів і установ, що не входить ні до однієї з гілок влади, при реалізації своїх повноважень тісно взаємодіє з ними.

Органи прокуратури  становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний Прокурор України з підпорядкуванням нижчих за належністю прокурорів вищим за належністю.

Особливе місце  в системі органів державної  влади належить інституту Глави держави. У політичній практиці різних держав це офіційна особа, яка займає формально вище місце в системі державних органів і здійснює представництво держави у внутрішньополітичному житті та міжнародних відносинах.   Є два види  цього інституту - монарх  і президент.  Відповідно розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Важливість і необхідність інституту глави держави полягає в тому, що він координує діяльність усіх вищих органів державної влади, виражає інтереси всього суспільства, слугує гарантом суверенітету, територіальної цілісності держави. Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Це принципово новий для України державний інститут, який справляє важливий вплив на всю систему державних органів України.

Згідно  з Конституцією України (ст. 103) Президент України обирається народом терміном на 5 років. Організаційно він самостійний і не належить ні до однієї з гілок влади, але намагається забезпечити їх узгоджене функціонування. Президент тісно взаємодіє із законодавчим органом - йому належить право законодавчої ініціативи у Верховній Раді, має широкі повноваження у сфері виконавчої влади. Він має право формувати уряд, призначати його членів, призначати на вищі державні та військові посади, розпоряджатися фінансами, давати прямі вказівки державним структурам, міністерствам. Водночас ця влада має бути строго підпорядкована закону, оскільки широкі державні повноваження, зосереджені в руках президента республіки приховують в собі передумови авторитарного, цілковитого одноосібного владарювання. У демократичних державах існують механізми й інституції врівноваження, обмеження повноважень президента, які дають змогу запобігти надмірній конкретизації влади в одних руках. Головними серед них є парламент і конституційний суд. Важливим чинником обмеження президентської влади є його виборчий статус.

Від способу обрання глави держави  залежить авторитетність цієї посади, з іншого боку - її легітимність.[8.127]

У світовій практиці існують різні способи обрання  президента. Безпосередньо громадянами ("прямий мандат") президента обирають в Австрії, Бразилії, Польщі, Росії; колегією виборщиків - в Аргентині, США, Філіппінах; парламентом - у Греції, Ізраїлі, Лівані, Туреччині.

В Україні  глава держави володіє "прямим мандатом", він виступає гарантом державної єдності і незалежності, територіальної цілісності, представляє Україну в міжнародних відносинах.

Управління  справами в державі на всіх її рівнях може здійснюватись трьома різними способами:

а) через так  звану "відомчу вертикаль", коли міністерства та інші центральні органи діють через підпорядковані їм відповідні територіальні установи в областях, районах;

б) коли місцевим життям суспільства управляють безпосередні намісники центрального уряду (такий тип врядування, наприклад, існував в Україні з березня 1992 року до червня 1994 року, коли в області, 
райони та міста Київ і Севастополь були призначені представники Президента України, що управляли місцевими органами врядування, як адміністративними установами);

в) через систему органів місцевого самоврядування. Уряд та підпорядковані йому міністерства та відомства є інституціями врядування загальнодержавного рівня, діють у масштабах всієї країни. Іншою складовою системи державного врядування, своєрідною інфраструктурою державної влади є органи місцевої влади. Їх специфічність полягає в безпосередній причетності до життя громадян, до громадського суспільства.

Головна проблема в організації та здійсненні місцевої влади в країні полягає в необхідності поєднувати два протилежні начала державно-централізоване й муніципальне. Державна "вертикаль" має забезпечувати, гарантувати задоволення загальнонаціональних потреб та інтересів, домагатися додержання законів. Цю функцію виконують служби центрального уряду на місцях, агенти центральної влади. Разом із тим центральна влада не повинна утискувати ініціативну самодіяльність місцевого самоврядування. Така самостійність, певна незалежність місцевої влади від центральних державних органів є ознакою її муніципального влаштування.

Становленню муніципального самоврядування в Європі значною мірою сприяла практика магдебурзького права, феодального міського права, за яким середньовічні міста звільнялися від управління і суду феодалів. Норми магдебурзького права визначили і закріпляли право окремих верств міського населення - купців, міщан, ремісників; регулювали порядок обрання й діяльності органів місцевого самоврядування; упорядковували відносини торгівлі, успадкування, визначали покарання за певні види злочинів.

В Україні магдебурзьким  правом володів Львів. На початку XV ст. Магдебурзьке право було надане Києву. Тут створено орган самоврядування міста - магістрат, який відав адміністративно-господарськими, фінансовими, поліцейськими, судовими справами. Керували магістратом виборні, війт і бургомістр, шість радників і шість засідателів.