Мобінг як соціалізуючий фактор в житті сучасної молоді

Важлива зміна в характері  агресивної поведінки полягає і  в тому, що агресія і насильство набувають тенденції до більшої  соціальної організації. В підліткові угрупування входять ті неповнолітні, які відчувають соціальну ізоляцію з боку своїх менш агресивних однолітків, а також вкрай агресивні індивіди, на яких припадає чимала частка підліткової  агресії, у тому числі бійки між  ворогуючими угрупованнями. У той  час як групове насильство продовжує  вважатися явищем, головним чином  характерним для хлопчиків, частішають випадки створення груп дівчат, які  демонструють високий рівень агресії. Проте агресивна поведінка дівчаток більшою мірою змінюється неагресивними  стратегіями вирішення конфлікту, тоді як у хлопчиків в підлітковому і юнацькому віці схильність використовувати  агресію для вирішення соціальних конфліктів зберігається [1, с.65].

Важливо зазначити, що діти у яких рівень агресії є значно вищим, залишаються такими протягом тривалого часу. На основі результатів 16 досліджень стійкості агресивності серед осіб чоловічої статі Д. Ольвеус встановив, що агресія майже настільки ж стабільна, як інтелект, навіть протягом значного періоду [6, с. 102]. З даного висновку випливає, що агресія в ранньому віці – це проблема, яку з віком діти не зможуть подолати, якщо тільки не відбувається втручання будь-яких особливих цільових програм. Р. Лоубер і Д. Хей відзначають, що стійкість частіше має більш високі показники у тих індивідів, для яких характерні крайні показники на шкалі агресії, тобто які найменш або найбільш агресивні в момент часу [3].

Однак, незважаючи на виявлені високі коефіцієнти стабільності агресивної поведінки при переході від дитячого до підліткового і юнацького віку, слід звертати увагу на індивідуальну  варіативність в агресивній поведінці. Навіть коли на рівні групи коефіцієнти  стабільності мають високі значення, у окремих індивідів характер агресивної поведінки може з часом  змінюватися.

В цілому дослідження свідчать про безперервне зниження рівня  агресії, причиною якого може бути пов’язаний з віком поведінковий норматив. Однак  зрозуміло й те, що значна частина суб’єктів, які виявляли агресію в дитячому віці, продовжує залишатися агресивними і далі. Враховуючи, що агресія проявляється в різних формах, що розрізняється за ступенем здійсненого насильства, важливо зрозуміти, наскільки стабільний рівень агресії для даних індивідів і чи має їх агресивна поведінка тенденцію до посилення і переходу від менш серйозних до більш серйозних форм прояву протягом індивідуального розвитку людини. Довгострокове посилення агресії означає поступове збільшення стану жорстокості агресивних дій в дитячо-юнацький період, тоді як короткочасне посилення агресії означає різке збільшення насильства у тих індивідів, які в більш пізньому віці тільки починають проявляти агресію.

На міжособистісному рівні  існують переконливі дані про  те, що велика частка індивідів, які  проявляють насильство, раніше демонструвала  слабкі і / або помірні форми агресії. Т. Моффіт та інші дослідники (T.E.Moffitt) показали, що 73% хлопчиків-підлітків, звинувачених у скоєнні насильницьких діянь, вже починаючи з дитячого віку стійко демонстрували асоціальну поведінку. Однак вірно і те, що індивіди можуть набути схильність до насилля, не маючи агресивного минулого. Також дане дослідження показало, що 23% звинувачених не проявляли асоціальної поведінки аж до підліткового віку [5]. Поки до кінця не ясно, чому деякі індивіди в підлітковому віці починають ставати вкрай агресивними, не виявляючи поступового наростання моделей агресивної поведінки з дитинства. Деякі автори висувають припущення, що ті індивіди, для яких характерний пізній початок проявів схильності до насильства, – це люди, які зачасту надмірно контролюють свою поведінку, намагаючись придушити свою потребу в агресії і виявляють її тільки в тому випадку, коли збудження до агресії досить сильне, щоб подолати ці стримуючі механізми. Можливо і те, що соціальна організація насильства в підлітковому віці у формі молодіжних угруповань, може бути приваблива для вразливих індивідів як наслідок їх проблем іншого роду, а саме низької самооцінки чи соціальної ізоляції.

Негативним у даній  ситуації виступає підйом показників агресії та форм насилля серед  молодіжних груп. Можливо бажання  самоствердитися впливає на форми  та характер агресивної поведінки молодіжних груп. Спочатку вони характеризуються незначними формами агресії (докучання  іншим, задиркуватість), потім у 15-річному  віці відбувається перехід до фізичних форм (штовхання, бійки) і насамкінець  у віці 16 років до насильства (напади, зґвалтування).

В той же час, наявність  або відсутність вікового ефекту в буллінгу залежить від того, на чому базується дослідження (на самозвітах чи описах інших людей), а також  від запропонованого випробуваним визначення третирування. У дослідженнях, де було виявлено зменшення знущання з віком, в основному застосовувався метод самозвітів, тоді як в дослідженнях, де не виявили вікового ефекту, частіше  використовувалися відгуки інших (наприклад, вчителів) і питання ставилося  про конкретні види жорстокої  поведінки. Отже, зниження жорстокості, виявлене в дослідженнях на основі самозвітів, може бути пов’язане з  прагненням знизити реальний рівень буллінгу, оскільки старші діти набагато більше усвідомлюють соціально небажаний  характер жорстокого поводження (як з  точки зору кривдника, так і з  точки зору жертви) [1, с. 152]. Додаткове  пояснення виявленого в самозвітах зниження третирування з віком було запропоновано Свейн (J. Swain), який встановив, що молодші діти визначають буллінг ширше, ніж старші.

Підсумовуючи сказане, можна  зробити висновок, що агресивна поведінка, її характер та форми прояву повністю залежать від вікових та індивідуальних особливостей молодої людини. Характерно, що з віком рівень агресії зменшується, як наслідок роботи гальмівних процесів та поведінкових норм. Однак існують  протилежні випадки, коли молода людина з віком здійснює жорстокіші вчинки, зумовлені запізнілим проявом агресії, спробою самоствердитися а також  відсутністю будь-яких дій з боку вчителів і батьків з попередження та подолання даного явища. Вік також  впливає на вибір методу буллінгу: у молодших дітей це насамперед акти фізичної агресії, тоді як у старших, найімовірніше, вербальна і непряма  агресія. Особливої уваги заслуговує і вплив гендерних аспектів на проблему буллінгу, що й визначає перспективу  подальших досліджень.

Підсумувавши результати спостереження, аналізу і синтезу, узагальнення та систематизації дослідженої  інформації; індивідуальної співбесіди; опитування (анкетування) і тестування, ми дійшли до висновку, що мобінг крайнє негативно впливає на соціалізацію жертви, дезадаптуючи її з усіма  витікаючими звідси наслідками, а  саме: руйнування або ж затримка формування сфер, в яких здійснюється становлення особистості – діяльності, спілкуванні, самосвідомості.

РОЗДІЛ 3. МЕТОДИ БОРОТЬБИ З МОБІНГОМ

Розглянувши комплекс наслідків, які витікають з результатів  впливу мобінгу на самосвідомість, виявили наступне: неадекватне сприйняття власної індивідуальності – занижена самооцінка, комплекс неповноцінності, беззахисність; неадекватне сприйняття реальності – захисні психологічні механізми; тривога, стрес, фобії, депресії, неврози, страх; відхилення в  поведінці  – адиктивна, антисоціальна (крайньої формою якої є кримінальна), суїцидна, конформістська, фанатична, аутизм; залежності: алкогольна, тютюнова, наркотична, психологічна і т.д.; агресивність (крайньою формою є садизм).

Також наслідком в деяких випадках можуть бути різні психічні захворювання (наприклад, шизофренія). Наслідки мобінгу в сфері спілкування  включають порушення комунікативних здібностей (крайнім  випадком є  розлади мовлення), страх спілкування  з людьми, крайню недовіру до людей, відсторонення від спілкування  з колективом (в школі це проявляється у вигляді прогулів). В сфері  діяльності мобінг має як негативні  наслідки: зменшення активності діяльності і  зниження її ефективності (зниження успішності, втрата доходів) так і  позитивні: підвищення мотивації до успіху.

В контексті організації  соціальними педагогами (практичними  психологами) роботи з проблемою  мобінгу рекомендуємо дотримуватися  наступного алгоритму: створення умов недопущення явища; діагностика  наявності мобінгу і його реальних та потенційних жертв; профілактична  роботу з колективами і з особами  в яких є висока ймовірність стати  об’єктом явища; швидке і грамотне роз'єднання жертви (підлітка) з відповідними стресовими впливами; індивідуальна  і групова психологічно – корекційна роботу з жертвами мобінгу (створення  психологічно-педагогічної  корекційної  програми, її виконання та аналіз ефективності) і колективом, в якому зародилось явище.

Соціально-педагогічна робота з проблемою мобінгу розпочинається з її профілактики: просвітницької роботи, розроблення і впровадження «антимобінгової політики», що сприяє створенню умов недопущення явища.

Основними формами просвітницької роботи є виступи на батьківських зборах; лекції в яких розповідається про причини зародження мобінгу, його наслідки для формування особистості; «круглі столи і семінари»  націлені на обговорення проблеми мобінгу  в колективах; індивідуальні і  групові консультації).

«Антимобінгова політика»  складається з двох етапів.

Перший етап, найвідповідальніший, полягає в тому, щоб визнати, що така проблема існує. Визнання проблеми в рамках школи вимагає, щоб хтось  узяв на себе ініціативу сказати про  її існування і про роботу з  нею. Робота з утиском може бути ефективна  тільки тоді, коли певна група або  школа як  ціле визнає проблему і  погоджується з тим, що важливо змінити  ситуацію. Краще, якщо людина, яка керуватиме цим, володіє адміністративною владою. Поки не буде досягнута згода, починати роботу сенсу немає. Головний аргумент ініціативної групи для неприєднаних членів шкільного  співтовариства наступний: «Якщо ви нічого не робите для вирішення  проблеми, ви самі стаєте її частиною». Важливо, щоб до співробітників школи  приєдналися учні і їх батьки. На початку потрібно визначити масштаб  проблеми.

Хорошим способом, на думку  А. М. Хорна, Т. В. Сейджера, може бути  опитування учнів про те: чи були у них до цих пір проблеми в  школі; чи є у  них неприємності в даний час; чи знають вони кого-небудь, у кого є  неприємності; якщо вони особисто в даний час не мають  яких- небудь проблем, то чи випробовують страх за свою безпеку взагалі [3, 4].

Подібне опитування необхідно  провести і серед вчителів. Потім  порівняти результати двох опитувань  і зіставити їх з інформацією, отриманою від батьків (опитування батьківської заклопотаності).

Другий етап – визначення проблеми. Не може існувати в кожній школі уніфікованих ознак визначення проблеми. Проте, ініціативна група  дорослих і дітей повинна визначити: суть, серйозність, частоту проблеми; привести відповідні приклади. Після  цього необхідно розробити сумісний план дій. Наприклад: створення атмосфери  нетерпимості до будь-якого акту насильства в школі; краще спостереження  за холами, кімнатами відпочинку, їдальнями; відповідна виховна робота по класах в режимі вільної дискусії; розробка етичного кодексу школи; ясно виражене очікування, що учні повідомлятимуть  про порушення або адміністрації, або консультантам; створення консультантами груп підтримки для жертв мобінгу.

Профілактична робота шкільного  психолога загалом націлена на попередження виникнення мобінгу, створення сприятливого психологічного клімату у школі  взагалі і в кожному класі  зокрема. Психолог (соціальний педагог) повинен уважно ставиться до проблеми взаємостосунків у школі, оптимізуючи  форми спілкування у педагогічному  і учнівському середовищі. Він  повинен допомагати розв’язувати конфлікти  і суперечки, сприяти адаптації  учнів.

Паралельно з профілактикою  явища проводиться діагностика  наявності  мобінгу і виявлення  його жертв.

При визначенні осіб, які  можуть стати жертвами мобінгу соціального  педагога повинні насторожити: складнощі  інтегрування особи в групі; несхожість на інших; наявність міжособистісних  конфліктів; проблем спілкування (відсутність  спільної мови з батьками, вчителями, однолітками, замкненість, низька культура спілкування); проблем становлення  рис  характеру; прояви агресивності; неадекватна самооцінка; низька саморегуляція.

Виявивши мобінгову ситуацію соціальному педагогу слід:

• сприйняти випадок або розповідь серйозно;
• якнайскоріше прийняти міри спрямовані на ліквідацію явища;
• підбадьорити потерпілого, не дати йому відчути себе винним у ситуації; запропонувати постраждалому допомогу і підтримку – зробити так, щоб кривдник (колектив) зрозумів, що ви не схвалюєте його (їхню)поведінку;
• постаратися зробити так, щоб кривдник (колектив) побачив точку зору жертви;
• попередити про відповідальність, або покарати кривдника (ініціаторів мобінгу);
• пояснити колективу причини недопущення подібного ставлення до свої ровесників.

Отже, ми вважаємо, що використання в контексті організації соціальними  педагогами (практичними психологами) роботи з проблемою мобінгу, розроблених  нами рекомендацій щодо створення умов недопущення явища; діагностики  наявності мобінгу і його реальних та потенційних жертв; профілактичної роботи з особами в яких є висока ймовірність стати об’єктом явища; індивідуальної і групової психолого-корекційної  роботи з жертвами мобінгу і колективом, в якому зародилось явище повинно  підвищити ефективність соціально-педагогічної роботи спрямованої на попередження і ліквідацію мобінгу в учнівських колективах, мінімізацію його спливу на соціалізацію особистості.