Розвиток мовних здібностей

Побудова будь-якої дидактичної  моделі навчання повинна спиратися  на загально визначені дидактичні принципи, сформульовані провідними дидактами А.М. Алексюком, Ю.К. Бабанським, І.Я. Лернером, М.М.Скаткіним, Г.І. Щукіною. До найзначніших принципів розробки навчального проекту, спрямованого на розвиток дитячих здібностей, належать такі: принцип природовідповідності; всебічного розвитку особистості; взаємозв'язку навчання та розвитку; співробітництва; індивідуального підходу. Останній принцип вважається вченими і практиками одним з найважливіших. У процесі розвитку мовленнєвих здібностей він набуває особливого сенсу.

Первинне значення цього  положення виявляється в урахуванні індивідуальних особливостей кожної окремої дитини, в умінні педагога бачити насамперед особистість вихованця, якомога точніше визначати його загальні та спеціальні здібності, а потім обирати відповідний засіб впливу. За влучним висловом О.Г. Макарової, кожна дитина - окрема тема в загальному багатоголоссі.

Для педагога, який виховує  дітей, важливо не прагнути будь що до надвисоких результатів у мовленнєвої діяльності - це неможливо, адже, крім умінь і елементарних літературних і мовних знань, художнього досвіду, у кожної дитини свій особливий рівень природних здібностей. У прагненні тільки до результату є небезпека занурення у «технічну сторону» проблеми і нівелювання індивідуальних якостей мовлення кожної дитини. Завдання вихователя - зберегти цю індивідуальність як один з найцінніших людських проявів і допомогти їй розкритися саме через мовленнєвотворчу діяльність. Саме так ми усвідомлюємо значення принципу індивідуалізації.

У численних зарубіжних та вітчизняних дослідженнях проблема визначення спеціальних умов сприяння розвитку мовленнєвих здібностей частіше пов'язується з розробкою освітніх програм творчого розвитку дітей (Л.А. Венгер, О.М. Дяченко, Дж. Гілфорд, О.Л. Кононко, Г.С. Костюк, С.Є. Кулачківська,

О.М. Матюшкін, В.А. Петровський, Дж. Рензуллі, К. Роджерс, Е.П. Торренс та ін.).

У моделі навчання Д. Рензуллі серед умов розвитку мовленнєвих  здібностей дитини визначені: розширення кругозору, надання можливості діяти за інтересами, можливість ставити перед собою завдання; використання в навчальному процесі методів, що сприяють розвитку здібностей до мислення і сприймання.

Н. Гавриш вважає що творча особистість педагога - важлива умова  сприяння розвитку дитячих мовленнєвих  здібностей. Крім того, необхідним є  позитивне, зацікавлене ставлення педагога до дитячої словесної творчості як унікального явища. Вихователь, який вірить у можливості своїх вихованців, який слідкує за динамікою розвитку мовленнєвих здібностей, фіксує, записує цікаві вислови, твори, сюжети, пропозиції, вдумливо аналізує продукти словесної творчості дітей, - такий вихователь може розраховувати на успіх у керівництві мовленнєвою діяльністю дітей. Він може викликати поважне, обережне ставлення до феномена словесної творчості дітей у батьків та інших дорослих, які оточують дітей, оскільки важливою умовою сприяння розвитку дитячих мовленнєвих здібностей є сприймання дитячого мовлення як цінності, естетичної, соціальної, особистісної [8,с.217] .

Педагогічний секрет В.О. Сухомлинського передусім виявився в тому, що навчання, розвиток, виховання дітей відбувалися в ситуації рівноправного партнерського спілкування, а не педагогічного керування мовленнєвою чи пізнавальною діяльністю дітей. Адже для творчого польоту душа мусить бути вільною, незалежно від того, який мистецький досвід творця. І тільки у спілкуванні, коли одна людина чує, відчуває іншу людину, відкрита до неї, вихователю, налагодженому на естетичну хвилю, на красу, загадку, таємницю, можливо викликати у вихованців відповідні почуття, тим самим спонукати їхню мовну активність.

Мовленнєві здібності  дітей дошкільного віку - це такий  рівень прояву психологічних особливостей дитини (сприймання, мовлення, мислення, творчої уяви), який забезпечує їй стійкий  інтерес та успіх у мовленнєвій діяльності (складанні на основі комбінування уявлень власних творів, у зв'язному, змістовому образному висловлюванні своїх самостійних думок, вражень і переживань).

Педагогічний вплив  на розвиток мовленнєвих здібностей дитини є обов'язковою умовою розвитку мовленнєвих творчих здібностей, він допомагає спрямувати творчу ініціативу дитини у правильне русло, розвивати та стимулювати дитячі творчі здібності вже з 4-5 років.

Розвиток мовленнєвих  здібностей відбувається за загально визначеними дидактичними принципами: принципів розробки навчального проекту, спрямованого на розвиток дитячих здібностей, принцип природо відповідності; всебічного розвитку особистості; взаємозв'язку навчання та розвитку; співробітництва; індивідуального підходу. Останній принцип вважається вченими і практиками одним з найважливіших.

Спираючись на аналіз наукової літератури, були виділені такі умови: фізичні умови, які визначаються у наданні матеріалів для самостійної  творчості, фантазування й можливості кожну хвилину діяти разом  з ним; соціально-емоційні умови, які включали в себе створення внутрішньої безпеки, відчуття розкутості й можливості діяти довільно; інтелектуальні умови, які включали розвиток уміння розв'язувати творчі завдання, розвиток інтуїції, як суміші знань, інстинктів, емоцій, моралі та ціннісних суджень; розширення кругозору; надання дітям можливості діяти за інтересами; можливість ставити перед собою завдання.

2.2 Теорія мовленнєвої діяльності як основа методики розвитку мовлення

Проблема розвитку мовлення завжди привертала увагу учених-лінґвістів, методистів і вчителів-практиків. І це не випадково. Адже розвиток мовлення – це одночасно розвиток особистості людини, її духовних здібностей – інтелекту, мислення, моральних якостей.

Про необхідність роботи над умінням мислити, міркувати, доводити і переконувати казали вітчизняні і зарубіжні педагоги і учені. Питання розвитку мовлення цікавили і Ф. І. Буслаєва, автора першої методичної роботи «Про викладання вітчизняної мови» (1844). А К. Д. Ушинський вважав рідну мову головним, центральним предметом, основою духовного розвитку дітей, основою пізнання світу. Він писав: «Вивчення кожного предмета передається дитині, засвоюється нею і виражається завжди у формі слова. Дитя, яке не звикло заглиблюватися в смисл слова, темно розуміє або зовсім не розуміє його справжнього значення і не дістало навички розпоряджатися ним вільно в усному і писемному мовленні, завжди страждатиме від цього корінного недоліку в процесі вивчення всякого іншого предмета... Викладання вітчизняної мови в первинному навчанні становить предмет головний, центральний, який входить у всі інші предмети і збирає в себе їх результати...» [26,С. 286–287].

У 60-ті роки XX ст. обґрунтовуються  принципи розвитку мовлення. Це єдність  розвитку мовлення і мислення, взаємозв’язок  усного і писемного мовлення, зв’язок роботи щодо розвитку мовлення з вивченням граматики, стилістична спрямованість розвитку мовлення. Робляться спроби розробити теоретичні засади методики розвитку мовлення у зв’язку з тим, що до мовлення почали підходити не тільки як до результату висловлення (тексту), але і як до процесу (мовленнєвої діяльності).

Розвиток мовних здібностей базується на теорії мовленнєвої діяльності, на теорії поетапного формування розумових дій, на даних психолінгвістики про співвідношення системи мови і мовної спроможності людини, на теорії формування мовної особистості. Щоб ефективно навчати мовленнєвої діяльності, вчитель повинен знати психологічні закономірності її сприйняття, розуміння, відтворення і виробництва, тобто мати елементарне уявлення про механізми мовлення, про структуру мовленнєвої діяльності: мотивацію, мовленнєву інтенцію, орієнтування в умовах спілкування, про внутрішнє і зовнішнє мовлення, про короткочасну і довгочасну пам’ять, про асоціативну природу людської пам’яті, про випереджувальний синтез  і пов’язане з ним чуття мови, про свідоме і підсвідоме в засвоєнні мови, про роль логічного і емоційного чинників у засвоєнні мови.

У психології і методиці навчання української мови вичленовують мовлення внутрішнє, або, як його називають, розумове. У формі внутрішнього мовлення здійснюється один з етапів мовленнєвої діяльності – етап планування, продумування мовлення. Здійснюється він не в конкретних словесно-граматичних формах, а в узагальненому вигляді, семантичними комплексами, в яких намічаються контури майбутнього висловлення. Далі внутрішнє мовлення перетворюється на зовнішнє шляхом відбору конкретних слів і побудови конкретних речень, висловлень, текстів (етап реалізації).

Методика роботи над  тим або іншим видом мовлення будується з урахуванням наведених комунікативно-психологічних і власне мовних його особливостей.

У сучасній методиці розвиток мовлення будується на двох взаємозв’язаних  засадах – теорії мовленнєвої  діяльності і лінгвістиці тексту.

Прийнятий в методиці термін «розвиток мовлення» не відбиває повною мірою урахування в навчанні мовленнєвої діяльності сутнісних характеристик мовлення – його зв’язку з мисленням, його включеності до загальної немовленнєвої, і насамперед комунікативної, діяльності людини; мовленнєвий розвиток учня розглядається як би автономно, поза зв’язком з розвитком мислення і розвитком особистості дитини, поза процесом комунікації.

Точніше відбиває зміст  роботи з навчання учнів мовленнєвої  діяльності термін «навчання мовленнєвого спілкування», який увійшов останнім часом до методичного вжитку. Тут на перший план висувається поняття «спілкування». Спроможність до спілкування – важливий компонент особистості людини. Навчати мовлення – це означає учити дитину мовленнєвого спілкування. Проте за традицією ми оперуємо терміном «розвиток мовлення», вкладаючи в нього ширше поняття: навчання мовленнєвої діяльності, навчання мовленнєвого спілкування українською мовою. Щоб створити оптимальні умови для роботи з розвитку мовлення учнів, слід ураховувати наведені особливості мовленнєвої діяльності, а саме: розвиток мовлення тісно пов’язувати з розвитком мислення; навчання мовлення розглядати як навчання мовленнєвого спілкування виучуваною мовою (учити спілкування через спілкування); навчання мовлення пов’язувати з комунікативно-діяльнісними потребами учнів, з їх конкретним життям і діяльністю (навчально-трудовою, громадською, ігровою, сімейною, шкільною і так далі).

У навчанні мовленнєвої  діяльності ми повинні враховувати  її структуру. Мовленнєва діяльність передусім  припускає мовну компетенцію, тобто знання системи мови, правил мови, мовного матеріалу. Це звуковий лад мови, лексика, граматика. На основі вивчення мовного матеріалу виробляються навички: лексичні (правильне вживання слів з розумінням їх значення і лексичної сполучуваності), граматичні (правильне вживання граматичних форм слів, правильна побудова словосполучень і речень) і вимовно-інтонаційні (правильне вимовлення звуків, звукосполучень, правильне інтонування речень).

Володіння правилами  мови, на основі яких виробляються лексичні, граматичні і вимовні навички, становить, таким чином, основу мовленнєвої діяльності (або спроможності) людини, але не вичерпує її.

Навчання мовлення розуміють  у методиці як навчання мовного матеріалу  і діяльності спілкування, тобто  навчання мови повинне орієнтуватися не тільки на систему мови, але й на правила мовленнєвої поведінки. Знання цих правил пов’язане вже з комунікативною компетенцією людини – умінням вибрати найприйнятніші мовні засоби, зважаючи на зміст висловлення і умови спілкування. До умов спілкування належать такі комунікативні чинники: сфера спілкування, тема спілкування, комунікативна задача (проблема), ситуація спілкування, комуніканти (учасники спілкування).

Виходячи з особливостей мовлення (мовленнєвої діяльності) основні умови її формування і розвитку можна визначити таким чином:

Створити в учнів  позитивні мотиви до оволодіння українською  мовою. Ці мотиви можуть найближчими  і перспективними. Найближчі мотиви: допитливість, інтерес до нових слів; бажання дізнатися про їх значення, використання мовлення в спілкуванні з україномовними однолітками для участі в іграх, як засобу самовираження, для розуміння теле- і радіопередач і кінофільмів українською мовою, для спілкування в різних життєвих ситуаціях (на пошті, в магазині, в бібліотеці і т. д.). Перспективні мотиви: знати українську мову, щоб спілкуватися з представниками різних регіонів країни; знати, щоб читати книги українською мовою, щоб спілкуватися з людьми у сфері професійної діяльності, служити в армії.

Створити стимули для сприйняття мовлення (аудіювання) і говоріння. Ці взаємозв’язані сторони мовленнєвої діяльності – потреба слухати і говорити реалізуються тільки в спілкуванні, а саме спілкування стає природним і необхідним у спільній ігровій, навчальній, трудовій діяльності учнів. Слід організовувати таку колективну діяльність, створювати українське мовленнєве середовище на уроках і в позакласній роботі, ситуації спілкування, реальні і уявні, тобто навчати спілкування через спілкування, навчати мовлення в процесі мовленнєвої діяльності.

У створенні українського мовленнєвого середовища велику роль відіграє мовлення вчителя, і до нього  у зв’язку з цим пред’являються особливі вимоги. Мовлення вчителя  повинне бути передусім правильним у всіх аспектах (вимовному, лексичному, граматичному), виразним, таким, що впливає емоційно, приємного тембру, достатньо гучним, але не крикливим, спокійним, небагатослівним (вчитель не повинен віднімати мовленнєвий час учнів), чітким, ясним, повного стилю вимови  [25, с. 33].

Інші способи створення мовленнєвого середовища – використання магнітофонних записів, навчальних фонозаписів, записів виступів майстрів мистецтв. Мовленнєве середовище створюється також самими учнями, стимульованими до спілкування українською мовою: дзвінкий хор дитячих голосів визначає мовленнєву мелодику уроку.

Оскільки за допомогою  мовлення учень не тільки спілкується  з іншими людьми, але й пізнає світ, треба забезпечити змістовий  бік мовлення: повідомляти цікаві факти і відомості про навколишнє життя, давати опорні знання з тієї або іншої проблеми (адже говорити про що-небудь можна, тільки добре знаючи предмет розмови, тобто знаючи, що говорити). Учень добре розповість тільки про те, що є в його досвіді, що він знає, про що читав, тобто тільки при певному запасі знань і життєвих вражень. З другого боку, добре володіння мовленням допомагає учневі краще пізнавати світ, більше читати, легше засвоювати інші навчальні предмети.